Розділ 20

Гаррет

Повертаюся до вежі. Хлопці досі стоять біля парапету. Данрік щось каже Бранну — той коротко сміється. Крейнан, мов кам’яна статуя, дивиться вниз, на сторожову стіну.

— Що там було? — кидає Данрік, не обертаючись. Голос хрипкий, із цікавістю. Шкрябає нігтями у звичній манері старий шрам на щоці. Дівчатам розповідає, що в бою отримав. Ми сміємось, бо знаємо правду: малим тікав від Ейрін, гепнувся і розсік лице об шматок металу. Але ж "у бою" звучить поетичніше. Хай буде так.

— Щось серйозне? — додає Бранн, зиркаючи на мене з-під густих брів.

— Вигляд мала, ніби привида побачила, — бурчить Крейнан. Його голос глухий, стягнутий. І щось мені в тій хрипкості не подобається. Примружуюсь, суплюсь. Спостерігаю, як він відвертається й кашляє в кулак. Не подобається мені це. Вік уже не молодий. І стояти ось так, на вітрі...

Але скажи хоч слово — відгризеться гірше за Данріка й Бранна разом. Терпіти не може, коли йому нагадують про вік. Про слабкість.

Я мовчу. Дивлюся на горизонт — хмари насуваються важкі, низькі, звисають над горами. Вітер лупить у лице — гостро, освіжаюче. Дає час переварити думки.

Записка. Порожня.

То що це було? Хтось справді щось передав? Чи вона вирішила зіграти нову роль?

Валері МакХарт — змія. Підступна, слизька. З тими своїми очима — дивиться просто в душу і сміється з того, що там побачила. Я пам’ятаю її на кланових іграх: забагато сміху, забагато дотиків, надто багато близькості з кожним. Уміла вдавати безневинну — навіть коли приймала поцілунки під Деревом Бажань.

Може, честь і зберегла. Якщо так — то диво. Але все інше... вона знала, як вертіти чоловіками.

А я — не дурень.

Тому й не кидаюся перевертати замок догори дриґом через клаптик паперу без жодного слова. І все ж... Щось не відпускає.

Вона не схожа на себе. Відтоді як я її викрав — змінилась. Тиха. Вдумлива. А в очах… не блиск. Не насмішка. Щось інше. Як тріснуте скло — холодне, крихке, гостре.

— Ну? — знову питає Данрік. — Ти мовчиш. Не довіряєш нам?

— Їй підкинули дещо, — кидаю. — Каже, була записка з погрозами. Але аркуш — чистий. Жодного слова. Ні підпису, ні почерку. Просто...

— Думаєш, з наших хтось? — різко перебиває Бранн. — Чи вона бреше?

Я дивлюсь йому в обличчя. Прямий. Навіть занадто. Але чесний. Вірний, як і Данрік. Та все ж… хтось це зробив. Хтось хотів, щоб вона відчула страх. А може — щоб змусити мене зреагувати.

І знову ловлю себе на думці: а якщо це вона? Хитро. Продумано. Підкинути папірець, зобразити жертву — аби я став на її бік. Аби зламати мої сумніви. Змусити захищати.

Ні. Не скажу їм більше, ніж треба. Нехай знають, що щось трапилось — але не більше.

— Це моя справа, — кажу. — Розберуся.

Крейнан тільки гмикає. Старий лис. Бачить більше, ніж показує, але мовчить.

Я зводжу погляд до неба — на півночі насуваються важкі, гнітючі хмари. Вітер тисне в обличчя. В повітрі — тривога. Напруга.

Якщо вона справді в небезпеці — я це зупиню. А якщо просто грає — дізнаюсь. І тоді вона пошкодує, що надумала грати зі мною.

Після вежі день минає в роботі. Перевірка мурів. Перегляд запасів. Розподіл людей по патрулях. Зима повільно відступає, та ночами ще віє з гір крижаними пальцями. Я мушу бути певен: вартові на місцях, вежі тримають, у коморах повно дров. Щоб усе працювало — якщо раптом МакХарту заманеться силою забрати її назад.

Крейнан бурчить, як завжди. Бранн постійно хапається за пояс — нервує. Данрік мовчить, але по його плечах бачу: він теж відчуває — щось не так. Щось нависає. Спокій — то лише в гробницях. А тут — ні.

До замку повертаємось уже під вечір. Сонце сідає, тіні від мурів падають довгі, тривожні. Зовнішнє подвір’я майже порожнє. Лише Фінн біля колодязя — мете завзято, здіймаючи куряву. Варта біля брами непорушна, як статуї.

У головному залі вже вечеряють.

Я заходжу першим. Слідом — Данрік, Бранн і ще кілька наших. Кроки глухо відлунюють по кам'яній підлозі. І в залі на мить усе завмирає.

За столами — тиша. Старші жінки, підмайстри, кілька юнаків ближче до кухні — удають, що їдять. Але я бачу ― тарілки повні. І хліб. Цілі буханці. Недоторкані. Лежать, мов святкові. Мов жертви на свято врожаю. Дари богам... 

Данрік зупиняється поруч зі своїм місцем, нахмурений.

— Що це ще таке?

Я проходжу до головного столу. Валері вже там. Сидить мовчки, руки на колінах, спина пряма, але щось у її поставі ламається. Вона ніби тріщина в глечику — ще тримає воду, але тільки доторкнись — і все. Очі опущені, вуста зціплені. Тарілка перед нею повна. Хліб — теж неторканий.

Навпроти Айлса, теж не їсть. Погляд приклеєний до хліба. Між ними дзвенить напруга, гостра, з присмаком заліза й крові на губах. Але відчуваю, справа не в давній ворожнечі, не в трагедії клану. Справа у чомусь іншому…

Сідаю. Знову оглядаю залу. Дарнрік, Бранн і Крейнан теж обмінюються нерозуміючими поглядами. 

Нахиляюсь до Валері й глухо питаю.

— Що трапилось? 

Не відповідає. Лише злегка хитає головою, мовляв, нічого. Але я бачу блиск в її очах. Її губи тремтять.

— Що трапилось? — вже голосніше. Мої пальці торкаються кухля, але я не підіймаю його.

І тоді Айлса підводить очі:

— Гаррете, ніхто не хоче повторення… — говорить похмуро, зі зблідлими вустами. — Хліб пекла твоя дружина. Нас не можна засуджувати за те, що ми боїмось його куштувати.

Стискаю губи. Краєм ока помічаю як більшість ледь помітно киває. Чуються тихий, мов шелест, схвальний шепіт. Я дійсно не можу їх засуджувати. Вони не довіряють. Кожен з них втратив когось на заручинах, оплакав, поховав. Але… Це мій клан. Я його лерд. І дбаю про його безпеку, невже настільки переконані, що не захищу.

— Ніхто не хоче бути наступним, кого отруїть МакХарт. Бо саме від руки її роду ми втратили всіх, ― озвучує слова, що у багатьох на душі.

Я бачу, як Валері стискає губи. Опускає очі. Виглядає змучено. Вразливо. І це дратує мене сильніше, ніж будь-яка її посмішка.