Розділ 19

Я не можу дихати. Раптом стає холодно — наче всі вікна й двері відчинені навстіж. І хтось чужий, ворожий, невидимий, свердлить поглядом між лопаток. Нажахано озираюся. Але, звісно ж, у кімнаті нікого. Лише я.

Підходжу до вікна — той самий майданчик, де вранці тренувалися воїни. Але тепер він порожній. Безлюдний. Усі розійшлися у справах. Та відчуття погляду не зникає. Навпаки — посилюється. Наче хтось відчайдушно хоче, щоб я зрозуміла, побачила: це його, саме його рука написала погрозу.

Записка в моїй долоні зминається в тугий клубок. Я стискаю кулак. Рахую. Це… це всього лише слова. Пусті погрози. Навряд чи хтось справді насмілиться мене вбити. Я ж бачила, як усі буквально пригинаються під словом Гаррета. А він чітко окреслив мій статус. Я — його дружина.

Та тривога не вщухає. Вона б’ється всередині, як рибка, яку виловили з води й кинули на берег.

Сказати йому? З одного боку — так. Це питання безпеки. З іншого — це моє життя. Особисте. Не хочу бути слабкою. Не хочу скаржитись.

Та я вже бачила портрети. І серце стискалося від одного лише погляду. Скільки таких, як Конрі? Скільки Елспет загинуло тоді, на заручинах — через Валері? Хіба мати пробачить смерть дитини? Хіба дружина змириться з життям під одним дахом з убивцею коханого?

Помста часто затьмарює здоровий глузд. І жоден авторитет не зупинить того, хто втратив усе. Я мушу подбати про власну безпеку. І зможу це зробити тільки з допомогою Гаррета.

Рішуче виходжу з покоїв. 

Дорогу до обідньої зали вже пам’ятаю — легко знаходжу потрібні двері. Але зала порожня. Лише кілька служниць стирають зі столів крихти. Підтискаю вуста. Розвертаюся. Можливо, він у дворі.

Та щойно відкриваю двері — наштовхуюсь на стареньку. Ту саму, що була біля входу, на сходах, коли ми з Гарретом тільки приїхали до замку.

— Пробачте, — злякано й трохи здивовано лепечу, побачивши, як від мого поспіху бідолашна жінка ледь помітно похитнулась. 

— Пусте, дитино. Ви, молоді, вічно кудись поспішаєте… Я — Ейрін. ― блимає на мене вицвілими блакитними очима.

— Я… хм… Валері, ― чомусь знічуюсь, не уявляючи, що казати у відповідь.

Гмикає насмішкувато. 

— Я знаю, хто ти.

Дивиться допитливо. Гостро. Так, ніби хоче вивернути з мене душу, побачити думки. 

Прикушую губу. Намагаюсь вдати, що не помічаю, як жар наповзає на щоки.

— А ви Гаррета не бачили? ― переводжу розмову в потрібне русло.

— Кілька хвилин тому пішов у напрямку західної вежі. Потрібно укріпити оборону замку.

І знову на мені — той самий чіпкий погляд. 

— А це куди? 

— Туди, — киває й махає рукою.

Я поспішаю. Перетинаю двір, намагаючись не дивитися по сторонах, не ловити погляди.

Дорога до вежі проходить поміж кам’яних стін, що поросли мохом. Замок наче зітхає кожною щілиною в кладці, відлунюючи мої кроки. Західна вежа — найстаріша. Її важкі чорні камені, оповиті плющем, здіймаються високо над внутрішнім двором. І хоч вона не така гарна, як інші вежі, в ній відчувається щось головне. Незламне.

Гаррет стоїть на вузькому балконі — з нього відкривається вид на зовнішні мури. Біля нього — двоє вартових, вже знайомих мені зі сніданку, і той самий вусатий кульгавий чоловік. Вони щось обговорюють, жестикуляцією вказуючи на лінії укріплень, на бійниці, на прохід до вартової вежі.

Вітер розвіває його темний плащ. Волосся трохи розкуйовджене. Гаррет виглядає… впевненим. Міцним. Неначе саме на його плечах тримається цей замок.

Я завмираю за кілька кроків від підніжжя вежі. Просто дивлюсь. Його профіль — різкий, мов скельний обрій, а руки — сильні, впевнені. У рухах — цілковита зосередженість. І хоч я досі боюся його, водночас мимоволі… милуюся.

А потім серце стискається. Він — мій чоловік. І, як би я цього не хотіла, саме до нього я зараз повинна звернутись по захист.

Але чи зможу? Не знаю, чи набратись рішучості — чи розвернутись і піти.

— Гаррете, — нарешті озиваюся. Голос мій трохи тремтить.

Його голова різко сіпається у мій бік. На обличчі — звична зосередженість, холодна, з ноткою роздратування. Але коли бачить мене внизу, біля підніжжя вежі, в очах на мить з’являється щось інше — швидкоплинне, невиразне. Може, здивування…

Вартові, що стоять поруч, теж обертаються. Білявий зі шрамом хмуриться так, ніби побачив щось бридке, інший — криво всміхається, ховаючи насмішку. А вусатий стискає щелепи. Їхні погляди в’яжуться навколо мене, мов холодні зашморги. Не кажуть ані слова, але я розумію все — мені тут не раді.

— Валері? Щось трапилось? — озивається Гаррет. Голос його суворий, стриманий.

Він щось коротко кидає вусатому, той киває, і за мить Гаррет сходить униз вузькими кам’яними сходами, що ведуть із балкона до внутрішнього двору. І йде до мене.

Я знічуюсь. В очах пече. Здається, я виглядаю жалюгідно з цим зім’ятим папірцем у долоні.

— Не знаю, чи варто про це казати… ― бурмочу, як тільки опиняється на відстані витягнутої руки й стає, грізно клавши руки на грудях.

— Варто, — відрубує.

Я простягаю йому записку.

— Це… я знайшла в кімнаті. Вона була пришпилена кинджалом до дверей. З іншого боку. Її не видно з коридору.

Він бере папірець. Розгортає повільно, наче підозрює, що там може бути, й відтягує момент. Довго мовчить. Його брови сходяться, щелепа напружується. Тиша давить, мов камінь. З кожною секундою стає важче дихати.

— Я не думаю, що це справжня загроза, — поспіхом кажу, злякавшись, що комусь може добряче перепасти за простий, необдуманий порив. Майже шкодую, що прийшла до нього. — Можливо, це просто… емоція. Хтось не витримав. Я розумію. Але… 

Він нахиляє записку ближче до світла. На обличчі з’являється тінь здивування. Погляд змінюється, але не м’якшає — лише напружується інакше. 

— Яким чином тобі може загрожувати простий клаптик паперу?

— Клаптик паперу?

Червонію. Схоже я дійсно занадто серйозно віднеслась до пустих слів. І Гаррет сердиться, що потурбувала через дрібницю. Щоки починають горіти від сорому.