Розділ 18

Кроки глухо лунають у порожньому коридорі. Безпека кімнати залишилась за спиною. Попереду — невідомість. Існе йде поквапом. Я намагаюся не відставати. Кам’яна підлога холодна навіть крізь підошви черевиків. Плед трохи зсувається, й я притримую його на плечах — не стільки через холод, як через… потребу в захисті. Наче він — щит. Або щось, за що можна сховатися.

Ми спускаємось сходами на перший поверх й зупиняємось перед масивними дверима. Сіре дерево, важке, прикрашене кованими петлями, рунами і рослинними візерунками. Існе кидає на мене короткий погляд. І я мимоволі розправляю плечі й вдихаю глибше. Наче перед стрибком у холодну воду.

Лиш тоді вона штовхає двері, за якими чується гомін та сміх. Проте, коли ми з’являємось на прозі, він стихає наче за помахом чарівної палички. Зала зустрічає тишею, хоч у ній чимало людей, які щойно жваво спілкувались, сміялись, обмінювались вигуками.

Я обводжу поглядом довкола. Високі вікна, гобелени на стінах, довгий стіл, за яким уже сидять кілька чоловіків — мовчазні, похмурі, у кольорах клану. Але навіть якби не кольори МакВольфів, не гербові броші й шеврони — я б усе одно зрозуміла, що вони вовки. Щось хиже, вовче — проковзує в їхніх поглядах, в оскалах, усмішках. Хтось жує, хтось змащує хліб медом, хтось п’є з кубка. Але всі — без винятку — зупиняються.

Щось всередині скручується у тугий вузол. Гострі, ворожі погляди буравлять. Я відчуваю їх, наче дотики до шкіри. Спиною. Щоками. Зап’ястями. Мені здається, ще мить — і ці погляди обпалять.

Йду повільно. Високо підіймаю голову. Попереду впевнено крокує Існе. Вона не дивиться по боках. І я стараюся так само. Не оглядатися. Не поспішати. Як належить леді… мабуть…

Існе спиняється біля високого столу. Наче невимушено, непомітно для інших — торкається спинки крісла. Я розумію: це місце для мене. Воно не найголовніше, на чолі столу крісло Гаррета. Але його ще немає. Моє — по праву руку. Місце леді. Хазяйки замку.

Обережно сідаю, розправляю на колінах спідницю й плед. І тільки тоді підіймаю очі й зіштовхуюсь із ще одним поглядом. Той обпікає дужче за всі попередні разом узяті. Крижаний погляд Айлси. Вона сидить трохи далі, на протилежному боці столу. У світлі вікна її біляве волосся здається розплавленим сріблом. Вона не їсть. Спостерігає. Пальці торкаються келиха — легко, як лапка кішки. Очі — як лід.

Наша зустріч поглядами коротка. Вона першою відводить очі, наче я — ніщо. Але я відчуваю, як у ній щось скипає. Вона не радіє моїй появі. Я — загроза. Або біль. Або пляма на її планах.

У залі ще кілька жінок. Ймовірно, дружини старших воїнів, служниці. Одна з них зовсім молоденька, обслуговує край столу, ставить дерев’яну миску з кашею, а поруч — хліб, масло, мед. Вона боїться мене. Не підіймає очей. Схиляється — і йде швидко. Ніхто нічого не каже.

Руки трохи тремтять. Долоні під пледом зволожені, серце гупає — важко, неритмічно. Я не можу зосередитися на їжі. Не бачу цю тарілку, кашу, хліб. Але просто сиджу. Просто дихаю. Просто стараюся зібрати всі сили, всю гордість й показати, що я не дівчинка для булінгу.

Десь у дальньому куті двоє воїнів тихо перешіптуються. Один із них — молодий, світловолосий, зі шрамом на щоці. Інший — старший, із густою бородою. Вони дивляться не в мій бік, але я знаю — мене обговорюють. Бо тиша в цій залі — гірша за шепіт.

Сніданок перетворюється на муку, хоч відчуваю, як голод стискає живіт. Але не можу проковтнути й шматочка. І коли вже здається, що ось — я не витримаю, я встану і втечу — відчиняються двері. І входить Гаррет.

А разом із ним — напруга. Якби повітря було водою, воно б завирувало. Усе ніби змінюється. Погляди — тепер уже не на мені. А на ньому. Навіть Айлса повертає голову. Повільно. Майже мимоволі.

Він у темній сорочці, без верхнього плаща. Волосся скуйовджене, на щоках — легка тінь втоми або ранкового холоду. Йде впевнено до свого місця. Наші погляди зустрічаються на мить. А потім він сідає.

Намагаюся не зрушити з місця. Але плед на плечах раптом здається безглуздим. І я знаю — він бачить. Мої руки, злегка затиснені в кулаки. Мою поставу, ніби я не сиджу, а тримаю оборону.

— Ти поснідала? — питає він тихо, майже не повертаючи голови.

Його голос не теплий. Але й не холодний. Просто рівний.

— Ще ні, — відповідаю. Голос трохи хрипить, я прокашлююсь. — Тільки сіла.

Він киває. І підзиває знаком служницю. Айлса стискає губи, і щось винувате, щось злякане мелькає в її погляді. 

Служниця підходить поспіхом, але обережно. Та сама молоденька дівчина, що й мені прислуговувала.

— Лерде… — шепоче вона й ставить перед ним тарілку.

Хліб, каша, мед, масло. Вино — у кубок із важкого глека. Ллє повільно, зосереджено, хоч руки в неї тремтять. І все одно — кілька крапель падають на стіл.

Раптом усвідомлюю: вона боїться мене. Навіть поруч із Гарретом.

Він мовчить, але його погляд рухається. Спокійно, наче байдуже, та я бачу, як він фіксує кожну деталь. Залу. Людей. Погляди, що ще мить тому впивалися в мене. Хтось відвертається. Хтось удає, що жує. Хтось ковтає надто голосно.

І тоді він говорить. Не гучно, але так, щоб усі почули:

— Якщо хтось має що сказати — каже зараз. Або замовкає надовго.

Його голос ріже тишу, як ніж стигле яблуко. Після цих слів у повітрі ніби меншає кисню.

Воїн зі шрамом на щоці ковтає слину. Айлса завмирає з келихом біля губ, але не п’є. Куховарка в кутку спотикається, щось упускає — дерев’яне б’ється об камінь із таким звуком, ніби хтось вистрілив.

Гаррет кидає туди погляд — мимохідь, але жорстко. І знову мовчить.

А потім повертається до мене. Не всім тілом — лише головою. І трохи нахиляється вперед. Так, що його голос лунає майже тільки для мене:

— Сподіваюсь, тобі смакуватиме наша їжа, дружино.

— Так… дякую, — ворушу губами.

Але він вже не дивиться на мене. Наче нічого не сталося, бере хліб і відламує шматок. Спокійно. Як той, хто знає — він тут головний.