Розділ 17

Валері

Прокидаюся в тиші. Тепле важке покривало тисне на плечі. Повітря в кімнаті прохолодне, але під хутром мені затишно. Тіло ниє — ще пам’ятає ніч. Несподівано солодку… і лячну. Бо після неї я розумію: від Гаррета мені не втекти.

Між нами щось є. Наче ми зліплені одне з одним, як дві половинки мушлі. Невже це воно — те саме, про що згадував МакБір? Істинна пара. Тоді я відмахнулась. Подумала: дурня. А тепер… уже не впевнена. Бо щось у мені змінилося. Невловне, але важливе. Я наче відчуваю Гаррета. Якимось дивним, незбагненним способом. І, здається, м’язи ниють не лише від ночі. А ще — від того, що відчуває він. Збудження. Рух. Піт. Азарт.

Повільно вдихаю. Повітря вогке, з присмаком каменю й диму. Камін давно погас, але з глибин ще тягне жаром. І солодкуватим запахом деревини. Чужа постіль. Чужі запахи. Чужий світ.

Гаррета поруч немає. Половина ліжка пуста, вже охолола. Та на подушці — чіткий втиснений слід його плеча. Я мимоволі торкаюся того місця — і завмираю. Серце кидається в шалений галоп. І стає якось водночас соромно… і солодко.

Струшую головою. Геть мрії. Він пішов. Здається, давно. І, мабуть, мені теж уже час. Відкидаю ковдру, сідаю. Холод пронизує шкіру — я одразу закутуюся в простирадло. Погляд ковзає по постелі… і щоки обпікає жар.

На білосніжному простирадлі червоніє пляма. Кілька крапель. Наче ягоди на снігу. Моя кров. Я не одразу розумію. Не хочу розуміти. А потім… сором підіймається хвилею, обпікає шкіру. Відводжу погляд. Але очі все одно туди повертаються. Така маленька пляма — і така велика тиша навколо.

Й раптом відчуваю, що в кімнаті не сама.

— Леді, — тихий голос виринає з тіні.

Здригаюся від несподіванки. Задумалася — і не помітила, як Існе зайшла. А може, вона була тут від самого початку, просто я не звернула уваги…

— Пробачте, не хотіла налякати, — шепоче вона.

— Я принесла теплу воду, — додає й ставить мідний глек на лаву біля вікна. Відгортає важкі штори — і яскраве денне світло заливає кімнату.

Її погляд теж падає на постіль… і зупиняється. На червоній плямі.

Я бачу, як Існе ковтає слину. Не каже нічого. Лише на мить затримується — не зі зневагою. І не зі співчуттям. Швидше… з тривогою. Може, навіть зі здивуванням. Як людина, яка щось знає, але не має права говорити. Трохи нахиляє голову — ніби шукає правильні слова. Обережно, повільно, наче викладає їх по слизькому камінню.

— Як ви почуваєтесь? Все гаразд? — питає м’яко. — Уперше… завжди залишає слід. У більшості.

Я просто киваю. Губи сухі, горло стягує. Мовчу.

Існе підходить ближче, бере край простирадла — і впевнено, без жодного вагання, загортає пляму всередину. Тканина змотується в тугий вузол. Вона кладе його на дно дерев’яного коша для прання.

— Я спалю, — каже просто.

— Але ж… — я ковтаю. В голові роїться питання. Раптом це — традиція, про яку я мала знати? Якась частина ритуалу? Але якщо він відомий всім, то й питання здивує, посіє сумніви ― як справжня Валері могла цього не знати…

Замовкаю.

Вона дивиться на мене. Довго. Її погляд повільний, уважний. У очах — щось блищить. А обличчя — застигле, кам’яне.

— Я нікому не скажу, леді, — мовить тихо. — Що це сталося тільки зараз. І подбаю, щоб кров… не використали на зло.

Вона відходить, не озираючись. Змінює постіль, приносить свіже. А я… я повільно підіймаюся з ліжка.

Ноги занурюються в теплий килим. Рука сама тягнеться до пледа. Мого пледа — у кольорах МакВольфів. Я загортаюся в нього. Тепла, трохи кусюча вовна огортає плечі. І щось, щось невидиме, кличе мене до вікна. Тягне, мов магніт.

Підходжу ближче, відгортаю край штори. Опускаю погляд униз.

За вікном — кам’яний двір. Суворий. Сірий. Трохи моторошний. І серед нього мій чоловік, Гаррет.

Без сорочки. Лише в штанях і високих чоботах. Його тіло вкрите тонкою плівкою поту. М’язи на плечах і спині рухаються хвилею, кожен його крок точний і вивірений. Світанкове сонце ковзає по старих шрамах, по шкірі — засмаглій, мов вирізаній із бурштину.

Перед ним той самий літній воїн, що зустрічав нас у дворі. Кульгавий, міцний. Тримає меч упевнено, рухається з досвідом. Здається вони змагаються. Тренуються. Поруч, по периметру — кілька юнаків, майже хлопчиків. Стоять, стежать за кожним рухом. Хтось вигукує щось підбадьорливе, хтось сміється, хтось захоплено свистить.

А Гаррет… рухається, наче танцює. Зі смертю. 

І я… я не можу відірвати погляду. Згадую ніч. Його руки. Голос. Подих. Те, як він дивився — не з ненавистю. Не з помстою. А якось інакше. Небезпечно і ніжно водночас. Ніби в мені було щось таке, що він шукав — і боявся знайти.

Згадую, як шепотів моє ім’я. А потім… як усе стишилось. І світ зник. Залишились тільки дотик і серце, що билося — моє чи його, я вже не знала.

Торкаюся губ. Дурепа. Це був лише обов’язок. Частина його плану. Частина помсти. А я… я просто ланка. Лялька в його руках. Я знаю це. Я пам’ятаю це. Я… Але ж я жива. І я відчуваю.

Унизу щось змінюється. Гаррет опускає меч. Важко дихає, груди ходять ходором. Інші бійці відходять — а він повертає голову. Кудись убік.

Я слідую за його поглядом. І бачу Айлсу. Вона стоїть на галереї — струнка, спокійна, мов витесана з льоду.Й між ними щось відбувається. Невидиме, але живе. Потужне, як напруга перед бурею. Гаррет витирає лице й іде до неї.

Моє серце стискається.

Я не знаю чому. Це не біль. І не ревнощі. Але щось обпікає. Наче голка під ребро. Стежу за ними, не дихаючи. Вони розмовляють. Не жестами, не тілом — очима. Словами, яких я не чую. Але ті слова… болять.

Він стоїть до неї близько.

Вона не відвертається.

Я відступаю від вікна. В грудях — гірке, гаряче, як попіл. Я стискаю пальці в кулак і кажу собі: це неважливо. Це нічого не значить. Він — не мій. Я — не його.

Я — полонянка.

Але чомусь хочеться плакати.