Розділ 16

Гаррет

Я прокидаюся раніше, ніж зазвичай. Щось у цій тиші… інше. Неначе сама ніч стала м’якшою, глибшою. Камін ще тліє — жар повільно пульсує під товстим шаром попелу. Повітря насичене запахом диму, вовни, трав, дому… і її… її запахом. Насиченим. Свіжим і солодким одночасно. Запахом Валері. Моєї дружини. Уже остаточно моєї.

Вона спить, напівзгорнувшись клубочком, одна щока притиснута до подушки, губи злегка прочинені. Волосся розсипалося по плечах, змішалося з хутром і моїми ковдрами. І я не можу відірвати погляду.

Щось щемке й пекуче здіймається в грудях — як спогад, як втрата, як молитва, яку запізно проказати. 

Вона така тиха зараз. Беззбройна. І мій вовк… мій вовк, біс забирай, лежить у повному спокої. Не гарчить. Не рветься в бій. Він прийняв її. Прийняв цілковито.

Це… неправильно.

Я спираюся на лікоть, не відводячи погляду. Шрами на моїх руках печуть, ніби нагадують, ким я є. Чого зазнав. Кого втратив. 

Її рід споконвіку нищив наш. Її батько зі своїми воїнами глумився над нашими жінками. Вони насміхались, коли кров стікала з наших тіл. Її клан спалив наш рідний дім. А вона сама звабила мого молодшого брата, спонукала до цих кривавих заручин. Вона… вона знищила всю мою сім'ю. Хай її руки чисті, проте це сталось з її іменем на вустах. З іменем Валері МакХарт.

Вона повинна була бути моїм ворогом. Змією. Красивою, отруйною, брехливою. 

Я пам’ятаю ту Валері — палаючу, як сонце над ігровим полем. Зухвалу. Ту, що фліртує з усіма, зокрема й зі мною. Я пам’ятаю, як її сміх пробирав до злості, як її голос здавався слизьким. Але змії бувають божественно гарними. Як Валері… Валері МакХарт. 

Не дивно, що Конрі повівся на неї, покохав усім юним гарячим серцем. Хто не був закоханий у Валері МакХарт, окрасу дому Оленів? Він був занадто молодим і недосвідченим, щоб зрозуміти гру, щоб протистояти чарам, занадто юним і невинним. А вона підступно вибрала час, коли я був у плаванні, щоб запустити свої липкі чари в його невинну душу.

Але Валері, яку я колись бачив — була зовсім не тією, що лежить зараз у моєму ліжку. Ця — тиха. Ця — ламається всередині й мовчки збирає себе з уламків. Ця — не грає. Не фліртує. Не удає. Ця — тримається за життя, за себе… і за мене. Я відчуваю… Боїться і тримається... Наче, в біса, я єдина істота, яка здатна її врятувати з того багна, що оточує нас обох.

Я бачу її сон — по тінях, що часом тремтять на її обличчі. І хочеться захистити, вкрити, притулити ближче. Хочеться розчинити її біль — хоч я й знаю, що біль має бути моїм. Що вона — причина.

Та я нічого не можу вдіяти.

Я милуюся нею. Пальці самі ковзають по лінії плеча, обережно, ніби доторкаюся до чогось надто крихкого. Надто справжнього. Бо навіть її шрами — всередині й зовні — не роблять її менш привабливою. Навпаки. Я хочу бачити їх усі. Знати їх. Пам’ятати.

Вовк тихо гарчить десь у глибині — але не від злості. Від нетерпіння. Від бажання захистити те, що вже визнав за «своє».

Затримую подих і розумію, що потрапив у пастку, яку сам і створив. Бо тепер, коли вона належить мені… я вже не знаю, як звільнитися сам.

Я одягаюся тихо, мов тінь. Не хочу її будити. Хоча спить вона глибоко, затиснувши край хутра в руці, злегка насуплена, ніби й уві сні не може до кінця розслабитися. Моя вовча суть усе ще пильнує, хоч не з люті — з напруженої, хижої потреби залишити її під своїм захистом. 

З трудом змушую себе відсунутись. Встати. Вийти з кімнати й не озирнутись.

На сходах мене зустрічає запах диму, вологого каменю й теплого хліба. Запах щасливого дитинства. Коли була мама ще жива й молода. А лерд сильнішим за найсильнішого перевертня, якого я коли-небудь стрічав. І я мріяв бути схожим на нього. Хоч і не по крові його син. 

Кам’яні стіни прохолодні, як завжди вранці, хоч вогонь ще не згас у жодному з камінів. Кухня — неподалік. Вона не для лерда, не за етикетом, але я не можу сидіти в тиші свого залу, не зараз. Мені потрібна реальність. Прості запахи, прості люди. Хоч трохи звичних речей.

На кухні, звісно Ейрін, тільки вона в таку ранню годину може поратись біля печі. 

— Гм, ще не всі пташки прокинулись, а ти вже ходиш, наче тінь, мій хлопчику, — каже вона, не обертаючись ― завжди по кроках впізнає мене. Голос низький, шерехатий, але м’який, мов вовна, вистелена на лаві. 

— Я й гадки не мала, що ти прокинешся так скоро після такої ночі.

Я не відповідаю. Просто сідаю на лаву біля дерев’яного столу, втомлений і мовчазний. Ейрін ставить переді мною глиняну миску з гарячою юшкою, шматок хліба, темного, важкого, як земля і кухоль свіжого, солодкого молока. Хоч я давно не той колючий, зляканий хлопчисько, яким вона вперше мене побачила, а все одно зранку примушує пити його. 

Спочатку мені було байдуже, аби годували регулярно. Потім я часто тікав і вередував, мовляв, не дитина, щоб це цмулити, наче малюки Торін і Лохлан. А тепер з вдячністю приймаю цей незмінний дар. Залізну нерушиму річ, що не міняється попри всі негаразди. 

― Не спиться… ― відпиваю з кухля. 

Зітхає по-старечому. Дивиться уважно вицвілими очима.

— Я не питаю, навіщо ти це зробив, — каже обережно сідаючи навпроти. — Я знаю тебе, Гаррете. Вірю, що маєш голову на плечах. Серце — ще живе. Але інші... — вона зітхає, витираючи руки фартухом. — Вони обурені. Бачать у ній лише її ім’я. І те, що воно зробило з нашими.

Ставлю кухля на стіл. Стискаю ручку до побілілих кісточок. Вона дивиться на мене, прямо, без страху.

― Їм доведеться її прийняти. Вона моя дружина за всіма законами! 

— Хто ж сперечається, мій хлопчику. Але ти не завжди будеш поруч. А тут навіть стіни бажають їй смерті. Особливо, коли за цими стінами ховаються надто близькі противники. 

— Ти на когось натякаєш? 

Її очі стають скляними, закритими. 

— На кого, мій хлопчику? Хіба може проста кухарка знати такі речі… Так… дурні балачки неосвіченої жінки, яка любить тебе всім серцем.