Розділ 15

Існе швидко опускає голову, робить легкий уклін, майже непомітний. А тоді знову зосереджується на мені, поправляє плед, мов невидимий захисний шар. 

Я ледь дихаю. Шкіра під тканиною пече, немов поглинає кожен погляд Гаррета.

Він мовчки заходить у покої, рухаючись спокійно, важко — наче хижак, що обрав здобич і тепер лише чекає слушної миті. Підлога скрипить під його кроками. Сорочка на ньому розкрита на грудях, і я бачу, як на шиї повільно пульсує жилка.

Моє серце б'ється десь високо у горлі. Кожен вдих обпалює зсередини.

— Принеси вечерю, — глухо кидає він Існе. Його голос грубший, ніж зазвичай. Твердіший. 

— Так, мій лорде, — відповідає вона, все ще не підіймаючи очей, і квапливо зникає за дверима, тихо притуливши їх за собою.

Ми залишаємося наодинці.

Гаррет стоїть за кілька кроків, уважно мене розглядаючи. У його погляді дивна суміш емоцій. Гостра, крижана і разом із тим... незбагненна. Наче цей плед на мені, герб вовків, одночасно гнівить його — мовляв, як я посміла! — і разом з тим приносить якесь дикувате задоволення. Наче йому приємно бачити мене в кольорах його дому.

Нервово стискаю пальці в складках пледа. Хочу щось сказати — хоч що-небудь, аби розірвати тишу. Але слова застрягають у горлі. 

Він мовчки опускається на лаву поруч зі мною, настільки близько, що я відчуваю тепло його тіла. Підтягує до себе дерев'яний стіл, ставить на нього кухоль і тарілку, які принесла Існе для мене.

А далі — все відбувається швидше, ніж встигаю збагнути. Його рука обхоплює моє зап’ястя — тепло й непохитно. Одним рухом він підтягує мене до себе й садовить просто собі на коліна, наче я належу йому з самого початку. 

Його тепло пронизує мене наскрізь. Я відчуваю силу його рук, міць грудей під тонкою тканиною сорочки, відчуваю запах — терпкий, густий, від якого паморочиться голова.

Завмираю. Мої долоні тремтять, ледве торкаючись його плечей, мимоволі шукаючи опори. Серце б’ється у вухах так голосно, що я ледве чую власний подих.

Гаррет мовчки тягнеться до тарілки, відламує невеликий шматочок хліба і повільно підносить його до моїх вуст. Його пальці ледь торкаються моєї шкіри — і дотик цей обпікає більше, ніж будь-який погляд. Немов іще одна невидима окова замкнулася на мені.

Я мимоволі розтуляю губи, слухняна, наче заклята. Шматок хліба ледь торкається моїх вуст — і в ту ж мить крізь мене проходить хвиля гарячого сорому і чогось іще, дикого, тривожного, незрозумілого.

— Їж, — кидає він тихо. У його голосі вловлюється щось більше, ніж наказ — щось глибоке, стримане і небезпечне.

Я слухняно приймаю хліб, відчуваючи, як м’які крихти застрягають у пересохлому горлі. А він залишається близько, настільки близько, що я чую кожен подих, кожен рух.

Його голос звучить біля самого мого вуха, низький, шорсткий, ніби оголюючи мої найпотаємніші страхи:

— Тобі потрібні будуть сили цієї ночі. Шлюб мусить бути завершений. Інакше...

Він обриває фразу, залишаючи невимовлене висіти між нами, немов тінь.

Я ковтаю хліб майже не розжовуючи, намагаючись заглушити тривогу, що з кожною миттю розростається всередині мене. А в грудях поволі здіймається щось незворотне — як снігова лавина, як вир, що затягує мене в темряву, де немає порятунку... і де тепло його тіла стає єдиним, що ще тримає мене на поверхні.

Існе повертається швидко й майже нечутно. На дерев’яній таці — ще одна тарілка й важкий глечик, від якого тягне терпким ароматом вина. Вона ставить усе на стіл — коротким, відпрацьованим рухом — і миттю відступає, до дверей.

Я крадькома зиркаю на неї, серце шалено б’ється в грудях. Але вона навіть не кидає на мене погляду. Наче й не бачить, що я сиджу в нього на колінах, притиснута всім тілом до його міцних грудей.

— Залиш нас, — коротко кидає Гаррет.

Я здригаюся, а щоки палають вогнем. Вона знає. Вона здогадується, що зараз буде.

Існе мовчки схиляє голову. Жодного слова, жодного вагання — тільки плавний розворот і тихий звук дверей, що зачиняються за нею.

Ми знову лишаємося вдвох. Гаррет не відпускає мене. Його рука, тепла й важка, лежить на моїй талії, наче нагадування, що я тепер належу йому.

Він бере глечик, повільно наливає густо-червоне вино в кухоль. Підсовує мені, і мимохідь його пальці ковзають по моїх — так ненароком, що шкіра стискається в гарячому спазмі.

— Випий, — говорить тихо, майже шепоче.

Я стискаю вуста і хитаю головою. Ні. Я хочу залишитись тверезою. Хочу пам’ятати кожен рух, кожен подих, кожен погляд.

— Пий, — повторює він лагідно, але непохитно. — Воно легке, молоде. Лише зніме напругу, прогріє тебе зсередини. Ти вся тремтиш, Валері. А мені не подобається, що ти боїшся мене.

Його голос глибокий і оксамитовий, пробирається крізь шкіру, крізь опір, крізь страх.

Моє серце гупає у вухах так голосно, що я ледь чую власні думки. Плечі судомно стискаються під пледом, тіло напружене, мов тятива. 

Несміливо простягаю руки. Його пальці мимоволі торкаються моїх ще раз, і від цього дотику по шкірі пробігає дрібна тремтлива хвиля. 

Я беру кухоль, відчуваючи, як від нього йде тепло — не тільки фізичне, а й якесь дивне, живе. Роблю кілька обережних ковтків. Вино теплим потоком ковзає всередину, огортаючи шлунок приємним жаром. Пахне лісовими ягодами, полуницею... і ще чимось іншим — чимось, що п’янить сильніше за алкоголь.

Поки я п’ю, Гаррет береться за свою кашу. Їсть повільно, розважливо, ніби справді забув, що я в нього на колінах. Але я відчуваю кожен його рух. Його груди під моєю спиною підіймаються й опускаються в рівному, спокійному ритмі. Тепло його тіла просочується крізь тонку тканину мого одягу й пледу, обпікає шкіру, розтоплюючи лід страху — і народжуючи натомість щось інше, тривожне й незвідане.

Коли я відставляю кухоль, він повертається до мене. Набирає ложку каші, де меду більше, і простягає мені.

— Їж, — лагідно каже він. — Я говорив про сили. Тобі потрібно добре їсти. Ти занадто тендітна для вовчого життя.