Розділ 14

Мовчанка затягується, нервово переминаюсь з ноги на ногу. Поправляю комір плаща. За мурами безвітряно, а проте плечі сковує мороз. Намагаюсь ні на кого не дивитись, але відчуваю, що вони дивляться на мене. І чекають, що далі…

А потім Гаррет нарешті повертається й наказує: 

— Іди за мною.

Не питає, не подає руки — просто крокує вперед, знаючи, що я піду. Бо що мені ще лишається? Двір позаду — суцільна крижана стіна. Попереду — він. Його спина. Його тінь.

На подвір’ї ще залишились люди. Воїни. Старі жінки біля сходів. Коваль з молотом у вузлуватих руках. І вона — жінка з відром біля криниці. Коли ми проходимо повз, вона зупиняється. Обтирає руки об фартух і насторожено вдивляється мені в обличчя.

Я опускаю очі. Я вже не знаю, куди безпечно дивитись. Навіть небо над цим замком здається сірішим, важчим, ніби й воно не хоче мене бачити.

— Існе, — раптом каже Гаррет. Зупиняється і звертається саме до неї, до жінки з відром. Її очі трохи округлюються, але вона кивком відповідає.

— Подбай про неї, — коротко. Його голос рівний, майже байдужий. Але я помічаю, як він трохи нахиляється до неї, шепоче щось — тихе, коротке, що зникає у повітрі, не дійшовши до мого вуха.

Існе киває. Повільно. Напружено. І коли підіймає на мене очі — я не бачу там ні співчуття, ні розуміння. Лише гостру, суху неприязнь, загорнуту в стриману повагу до наказу. Але кожен її рух говорить: ти ― ворог.

— Ходімо, леді, — в її голосі та суха, пронизлива холоднеча, яку несе вітер зі снігом у морозний ранок. Не крик, не гримання — лише крихкий іній, що лягає на шкіру і залишає слід.

Ми входимо до замку крізь ті самі двері, в яких щойно зникла Айлса. Вони високі, масивні, з темного дерева, укріпленого залізними смугами, оздоблені різьбленням, яке колись було витонченим, хоч час і з’їв деякі лінії. На металевих елементах — сліди іржі від вологості, що вперто точить усе навколо. 

Вони схожі на пащу звіра — нерухому, древню, вічно голодну. По поверхні — шрами часу: глибокі подряпини, забиті тріщини, залишки старих гербів, стертих до невпізнаваності. Один — вовча голова із золотою зіркою між очима. Символ клану, викарбуваний руками майстрів. 

Мій погляд чіпляється за нього, вбирає кожну лінію, і я несподівано відчуваю у серці легке поколювання, відлуння чогось важливого, наче слова, що сказані голосно, проте незрозумілою мовою. 

Затримавшись на кілька секунд, ледь не втрачаю з виду Існе, вона не чекає. Простує вперед. Я пришвидшую крок, обережно ступаю на вовняний килим із вишитим візерунком — трохи витертий, але граний і чистий. І потрапляю у передзалу — простору, високу, з кам’яними стінами, що дихають вогкістю, та водночас випромінюють силу. Уздовж них — факели в витончених тримачах: деякі палають яскраво, інші тьмяно, і полум’я в них тремтить, наче слухає. У нішах стоять глиняні глечики з сухими травами, пов’язаними стрічками. 

Здивовано, трохи захоплено кручу головою, на мить забувшись, де знаходжусь і з ким. Все настільки цікаве, незвичне й дивне, що погляд щоразу затримується на черговій деталі.

Висока стеля з темного дерева, розписана візерунками, вже дещо стерта, проте видно: тут колись були сцени з легенд. Балки — глибоко тоновані, з латунними вставками, і з них звисають ланцюги для люстр. На підлозі — грубо тесані кам’яні плити, але настільки чисто виметені й вимиті, що виблискують наче глянцеві. У кутку біля розпаленого каміна — високий гобелен: незакінчена картина, що зображає зграю вовків посеред сніжної бурі. А поруч — лава з вовняним покривалом, складеним рівно. 

Порте кожен мій крок відлунює — глухо, самотньо. Наче самі стіни звучать: ти певна, що хочеш іти далі?

Я не хочу. Але мене ніхто не питає.

За мною — мовчання. Погляди. Шепіт, що не потребує слів.

Існе звертає праворуч, і я бачу одразу за аркою сходи — широкі, кам’яні, з легким вигином. Їхній край оздоблено мармуровою смугою. Десь на середині — натерта латунь поручня блищить від дотиків рук. Сходинки посипані соломою чи попелом — щоб не ковзати.

Ми підіймаємось повільно. Кожен крок глухо б’ється об стіни. Ліхтарі — на кованих держаках — відкидають тіні, що рухаються. Час від часу я торкаюсь пальцями холодного каменю — як доказ, що це все насправді. Що я тут.

Коридори пахнуть деревом, сажею, воском. Десь поруч — запах вовни. Далі — трав’яний, свіжий, як від пучка м’яти чи материнки. До болю знайомий. За яким ховається щось ніжне, затишне, і я ловлю себе на думці, що мені хочеться хапатись за ці запахи, як за щось реальне. Бо все інше — ніби з чужого сну.

Це не мій час. Не мій світ. Не моє тіло. Чорт забирай, це навіть не моє ім’я.

Зрештою Існе зупиняється перед дверима з різьбленим дерев’яним косяком. Вони високі, масивні, і на мить мені здається, що вони важать стільки ж, скільки весь цей день. Вона штовхає їх плечем — не сильно, але впевнено. Двері зітхають дерев’яним скрипом і відчиняються.

— Ваші покої, леді, — каже вона коротко і заходить першою. ― Раніше вони належали лерду і леді МакВольф. Тапер Гаррету і вам.

У голосі докір і виклик, наче я сама встромила власноруч ножа у серця попередніх лерда і леді. 

Але в цю мить справжнє, щільне тепло, наче обіймає мене з усіх боків — після холоду кам’яних стін коридору це здається дивом. У великому каміні палає вогонь — живий, з жовтогарячими язиками, що лижуть поліна. Від нього розходиться м’який запах диму, смоли, і ще чогось — солодкого, як медовий настій. І я озираюсь уже куди сміливіше. 

Покої просторі, з товстими стінами з гладкого каменю, старого, наповненого теплом, що просочилось у нього з роками — і від полум’я вогню вони здаються майже живими. Де-не-де висять ткані гобелени з візерунками, що нагадують хвилі чи сплетіння коріння. Стеля незвично низька, різьблена, мов обрамлена дерев’яною корою, темна і ґрунтовна. А підлога застелена вовняним килимом, що, мабуть, буде приємно гріти босі ступні. Під вікном — масивне дерев’яне ліжко з високими ніжками, вкрите хутрами. Навпроти — шафа, скриня, невеликий стіл і лавка. Біля стіни складена ширма — мабуть, щоб за нею ховали мідну купіль, яка зараз стоїть відкрита й м’яко виблискує у світлі вогню.