Розділ 13

Валері

Його кінь несе нас усе вище — туди, де вітер уже не шепоче, а рве. Каміння сиплеться з-під копит, і я мимоволі тиснуся до Гаррета ближче, коли черговий порив змушує мене похитнутися в сідлі. Його рука стискає мою талію — міцніше, ніж м’яко. І в тому стисканні — більше турботи, ніж сили.

Притискаюсь боком до нього. Так… безпечніше. І зручніше. Хоча це й нестерпно визнавати навіть подумки. Я відчуваю кожен рух його грудей. Його тепло. Його запах. І не розумію, чого в мені більше: тривоги чи дивного, нав’язливого спокою, якого ніяк не повинно бути.

Перед очима знову — втеча. Та шалена, безглузда віра, що зможу вирватись. Що знайду порятунок. Але світ за межами виявився ще страшнішим, ще жорстокішим. 

Я пам’ятаю, як бігла до води — спотикаючись, ковзаючись по снігу й камінню, майже без сил. А тоді — тіні. Величезні, чорні, мов сама ніч. Ведмеді. Кожен з них міг розчавити мене одним ударом. І тільки тепер до мене доходить, як близько я була до загибелі. Якби не він… Якби не впізнали його запаху на мені. Якби не побачили слід, ще теплий… Я б не сиділа зараз у цьому сідлі. Я б уже не думала — зовсім.

І все ж… він не покарав мене. Не вдарив. Не принизив. Не зв’язав — якщо не рахувати тонких срібних ланцюжків на моїх зап’ястях, які вже більше нагадують прикраси, ніж кайдани. Лише дивився. Так, що холод повз по шкірі. І говорив. Так, що хотілося зіщулитись і зникнути.

Гаррет… злякав мене. Не словами — поглядом. Голосом. Тим тоном, яким не кричать, але від якого холоне кров. У його погрозах не було люті — лише логіка. Холодна, розсудлива, небезпечна. Але… справедлива.

Я ніколи не вважала себе дурною. Але зараз бачу, наскільки безглуздо все це було. Наскільки мало в мене було шансів.

Відтоді він майже не говорить зі мною. Якщо не рахувати коротких реплік, як-от: “їж”, “поспішай”, “не замерзла?”, “чи треба в кущі?” І це мовчання — страшніше за крик. Бо я знаю: у цьому дикому, звірячому, середньовічному світі він мав право. Міг розлютитися. Міг здерти з мене шкіру — буквально. Міг зробити все, що заманеться, бо я тепер його. Його дружина. Його власність. Жінка, яка нічого не варта без чоловіка. 

І мені лячно. Він занадто спокійний. Занадто стриманий. Наче щось вирішив. Наче чекає. А я думаю тільки про одне: він сказав, що незабаром завершить шлюбний обряд. І цього разу, здається, не відступить.

Досі — дрижаки по тілу. Я пам’ятаю кожен відтінок його голосу. Кожне слово. Вперто задерте підборіддя. Напружені щелепи. І той рішучий блиск у темних, як пекло, очах.

Сказав: завтра будемо в замку. І ось — це “завтра” вже сьогодні. Сьогодні він привезе мене до свого дому. Сьогодні я стану його дружиною не тільки за словом жерця, не лише в очах богів… Сьогодні ми ляжемо в одне ліжко. Як чоловік і жінка. І ця думка… паралізує. Лякає до кісток.

Лякає все! Жити серед привидів убитих вовків. Терпіти ненависть кожного, хто дивитиметься на мене з презирством. І — найбільше — ліжко. Бо не вірю, що ці дикуни взагалі знають, що таке терпіння. Що таке ніжність. А навіть якщо знають — навряд чи Гаррет подбає про це. Йому буде байдуже, чи болітиме мені. Чи буде страшно. Йому потрібна кров на простирадлах. Завершення обряду. І дитя в моєму животі.

Ми вже довго в дорозі. Зупинялися лише раз — біля струмка, де трохи поїли й перепочили. Саме там я вперше відчула: щось змінилося. Гаррет… розслабився. Зникла напруга з плечей, пильність із погляду. І я зрозуміла — ми на його землях. Починаються вовчі угіддя.

Ліс ще тягнеться позаду, але дерева рідшають. Зникають. Залишаються тільки каміння, вітер і схили — високі, дикі, як сама його зграя. Край вовків. Повітря тут інакше. Колюче. Гірке на вдиху. Холодне, як лезо.

Його рука на моїй талії стискається трохи міцніше. Наче помітив — я знову пірнула в думки. Наче нагадує: ти не втечеш. І справді — не втечу. Бо куди?

Ми минаємо останній схил. І я нарешті бачу те, чого боюсь понад усе ― вовчий замок ― свою в’язницю, свою катівню на найближчі роки, а, можливо, до кінця життя. 

Він не схожий на палаци з казок. Ні на фортеці з дитячих уявлень. Сірий, високий, похмурий. Зростає зі скелі, як старий шрам — грубий, нерівний і болючий. Вежі стримлять угору, мов поламані зуби звіра. Обвітрені, порепані, певно, бачили не одну битву, не один штурм.

І десь там, за цими стінами, ховаються перевертні з клану вовків. Іронія ― мури мали б захищати їх, але в цю мить, коли я за ними, таке враження, що вони захищають мене. Проте, на жаль, не надовго…

Кінь сповільнює хід. Гаррет трохи нахиляється вперед. Я ж тільки міцніше стискаю кулаки, ховаючи руки в його плащ — не для тепла, а щоб приховати тремтіння. У голові безліч картинок: як мене зустрінуть, як відреагують, коли дізнаються, хто я. З ненавистю в погляді З важким мовчанням. Чи агресією. Явною, неприхованою. Закидаються камінням і брудом, або, якщо воля Гаррета міцна, зроблять щось нишком, отруять, зіштовхнуть зі сходів. Варіантів безліч, як і виконавців.

Паніка охоплює, обливає крижаною водою. Примушує тремтіти, хоч під двома плащами в обіймах Гаррета мені навіть спекотно. Тікати вже пізно. Тепер — тільки вперед. 

Ми з’їжджаємо з гірської стежки на ширшу дорогу — втрамбовану колесами возів і копитами сотень коней. Повітря тут уже не таке свіже, не таке вільне, як у лісі. Воно важке, насичене чужим духом. Пахне димом, потом, пилом і кінським гноєм. Крицею. І вовками. Вітер несе цей запах із собою, але тепер я відчуваю його звідусіль. 

Попереду, за рядами оголених дерев і розмитими слідами старих багать, здіймаються сірі, мовчазні мури. Та зблизька замок виглядає інакше, ніж спершу здалось. Більш… живим. Не таким мовчазним і застиглим. 

Тепер чітко чую з-за високих зубчастих стін людський гомін, вигуки тварин: квохтання курей, гавкіт собак, блеяння кіз та овець. Чорні прапори тремтять на вітрі, на вежах, які, здається, колись дістануть самих хмар. Біля масивних дерев’яних воріт, оббитих темним залізом, стоять двоє вартових у чорних плащах, схожих на Гарретів.