Розділ 12

Гаррет

Я йду ліворуч від неї, трохи позаду. Не дивлюсь. Не торкаюсь. Лише слухаю її кроки — рівні, обережні — і стежу, щоб не зникли. Бо щойно вона зникне — я більше не зможу дихати.

Я тільки вдавав, що сплю тієї ночі, коли вона втекла. Лежав тихо, з прикритими очима, поки її подих не став ледь чутним. Поки не почала рухатися, затамувавши дихання — так обережно, що інший би й не помітив. Але не я. Не мій вовк.

Я дав їй піти. Бо знав: зробить це рано чи пізно. І краще — тут, на чужій, але не ворожій землі. Тут, де я можу йти слідом. Де знаю кожен крок, кожен запах. Бо якби вона втекла серед вовків... хтось не став би питати дозволу. Не вдивлявся б у її очі. Не принюхувався. Просто роздер би. Бо вона — з оленів.

Я рушив за нею відразу. Без шуму. Без крику. Лише тінь. Лише слід. Вовк у мені радів полюванню. А чоловік — мовчав. Слухав. Запам’ятовував. Оберігав. І чекав, коли вона зрозуміє, наскільки безглузда ця втеча.

Що дивно… Вона бігла хаотично, бездумно. Лише люди так тікають — не перевертні. Її штовхав страх, а не мудрість. Не інстинкт. Не вірилось, що МакХарт міг виховати настільки зніжену істоту, яка й гадки не має, як поводитися в лісі. Але ось вона — Валері МакХарт, і п’ятирічні діти в поселенні кмітливіші за неї, вправніші, обережніші… Загадка.

Я йшов повільно. Дозволив їй трохи погратися в свободу. Щоб сама втомилася. Щоб зрозуміла — її шлях веде не до волі, а в пастку. Щоб більше таких дурниць не робила. Я тільки сподівався, що вона не натрапить на МакБірів.

Але ця вперта, бездумна олениця стрімголов летіла просто в їхні лапи. І я не встиг її перехопити. Хоча, можливо, так навіть краще. МакБіри нічого поганого з нею б не зробили, а вона... вона злякалася добряче. І, можливо, нарешті це спонукає її почати користуватись мізками.

Хоча… якби не лерд ведмедів, ми навряд чи розійшлися б так мирно. Але його земля — священна. І хоч я не боявся жодного з них, був певен: заберу своє. Та влізати в сутичку, щоб потім звітувати на Комхалласі, все ж не дуже хотілось. І без того доведеться відповідати за викрадення доньки МакХарта. Платити ерайк за смерть трьох ведмедів — не входило до панівного списку пріоритетів.

Але я знайшов аргументи. Відвоював своє. Забрав її.

І все одно… в мені ще клекоче.

Я хапаю повітря. Повільно. Воно тепле, гірке, мов отрута.

— І як давно ти це планувала? — питаю раптом. Голос низький, рівний, але в ньому є тріщина. Ледь чутна.

Вона мовчить. Я знаю — слухає. Думає, брехати чи мовчати.

— Ще раз спробуєш утекти — я не шукатиму. Просто надішлю звістку твоєму батькові. І детальний опис того, що зробили з молодою дівчиною на чужій землі. Без роду. Без захисту.

Я різко зупиняюсь. Розвертаюся до неї. Вона не встигає сховати вираз — щось між страхом, провиною й гнівом.

Я киваю назад — туди, де залишився табір мисливців.

— Ти навіть не уявляєш, що могло б статися, якби не я. Якби не МакБір. Він тебе впізнав. А його люди — ні. Для них ти просто дичина. Гарна забавка, що сама прийшла в руки. А я не завжди поруч.

Вона відводить погляд. Щелепа напружена.

Добре. Хай усвідомлює. Хай боїться. Бо мені потрібно більше, ніж її покора.

Мені потрібно, щоб вона жила.

МакБір мав рацію. Запах мій — на ній. Але він ще не просочив її повністю. Вовки відчувають. Вовк у мені відчуває: вона поруч, але ще не моя.

А має бути.

Поки вона не моя — їй загрожує небезпека. Навіть ті з моїх, що залишились вірними, сповнені помсти. Вона носить прізвище МакХарт. І цього достатньо.

Я маю план. Чіткий. Жорсткий. Саме він тримає мене на ногах. Але для його здійснення вона мусить бути недоторканною. Для всіх.

Є тільки один спосіб це гарантувати.

Я кидаю на неї погляд. Вона ще не знає. Але незабаром дізнається.

Вовченя в її лоні — єдина печатка, яка справді прив’яже її до мене. І зробить недоторканною. Навіть у Вовчому Замку. Навіть перед найзапеклішими з моїх.

Я не скажу їй це зараз.

Просто наближаюся на крок.

Мій голос м’якшає, але не слабшає:

— Завтра ми вже будемо в замку. Там ти зможеш відпочити. Виспатись. Поїсти гарячих страв. І ми… завершимо обряд. 

Вона нічого не відповідає. Лише ледь-ледь зводить брови, ніби намагається зрозуміти, чи я жартую. Але я не жартую.

Тиша між нами — густа, наче дим від смолоскипів. Я не поспішаю її розвіювати.

Погляд впертий, але я бачу — під ним тремтить щось крихке. Наче рись, загнана в кут. І хоч кігті гострі, дихає важко.

Я відвертаюся першим. Бо не маю права зірватися. Не зараз. Вона ще не належить мені. Ще бореться. Ще не боїться так, як слід. І, чорт забирай, саме це тримає мене поруч.

Ми мовчки йдемо кілька миль, повертаючись тією ж стежкою, що вивела її в лапи ведмедів. Вона кульгає трохи, але не скаржиться. Горда. Навіть зараз. Повз нас пропливають нічні силуети дерев — темні, глибокі, живі. Віття хрустить під ногами, тиша дихає на потилицю. Лише вітер шумить у верхівках, мов невдоволений дух лісу, що не дочекався своєї жертви.

Ми виходимо на невеличку галявину, де досі видніються сліди нашої зупинки. Я бачу майже загасле згарище, кілька поламаних гілок, слід від копит — Грім, дотепер стоїть там, де я його залишив, спокійний, незворушний, ніби нічого й не сталось. Добрий кінь. Вірний. Не здригнувся навіть, коли ми зникли. Знав, що повернусь, не кину.

Поруч лежать наші речі — зібрані наспіх, але на місці. Плащ, сідельна торба, ремінь із ножем. Я нахиляюся до вогнища — тліючого, запорошеного попелом — і починаю роздмухувати. Повільно. Розмірено. Як дихання перед боєм.

Підкидаю хмизу, докидаю гілляччя. Полум’я здіймається вище, облизує ніч, що нас оточує з усіх боків.

— Нам більше не треба ховатись, — пояснюю, помітивши її запитальний погляд. — Ведмеді знають, де ми. Якщо захочуть — самі прийдуть. А тобі треба добряче відігрітись.

Валері повільно опускається на землю біля вогню. Рухається обережно, ніби земля ще може втекти з-під ніг. Сидить із прямою спиною, мов зібралася вислуховувати вирок.