Розділ 11

Крок за кроком просуваюсь уздовж потоку. Сніг тут дрібніший, ніби притоптаний. Часом блимає темна земля під ногами, часом хрустить замерзле листя. Гілки вже не шкрябають обличчя — дерева розступились, ніби дають мені дорогу. Хоча я знаю — це лише ілюзія. Цей ліс не дружній. Він дикий, мовчазний і старий. І я тут — зайва.

Потік біжить поруч, мов провідник. В його тихому шумі щось заспокійливе. Монотонне. В якийсь момент я ловлю себе на думці, що звуки мого тіла зливаються з ним — дихання, скрип черевиків, тріск гілки під ногою. Наче я частина цієї місцевості. Чужа — але вже не така безсила.

Йду повільно, притискаючи долоні до грудей, щоб трохи зігріти пальці. Йти стало трохи легше — м'язи розігрілись. Але кожен рух усе ще тягне за собою стомленість. І під ребрами крутить — чи то від холоду, чи то від страху, який не полишає з того самого моменту, як я ступила в цю ніч.

Час від часу зупиняюсь, прислухаюсь. Ось тріщить щось у гіллі праворуч — падає сніг, може, білка. Чути, як шурхотить сова над головою. Її тінь миттєво зникає між стовбурами. А ще глухе «ух-ух» — і знову тиша. Глибока, наче вода. І я раптом ловлю себе на тому, що боюсь навіть дихати занадто голосно. Ніби будь-який звук може зрадити мене, розбудити щось у цих хащах, щось, що спить давно… або не спить узагалі.

Під ногами раптом з’являються камені. Великі, слизькі, виступають зі снігу, мов хребти якогось старого звіра. Струмок стає глибшим, швидшим. І я розумію, що весь час спускалась в низину. Місцевість змінюється. Поволі, непомітно, але змінюється. Навколо більше валунів, більше тіней. Схили з обох боків змикаються, і дерева схиляються над водою, наче хочуть сховати мене — або поглинути.

Десь там, за поворотом, має бути ще щось. Але що саме — я не знаю.

Починає тремтіти підборіддя. Тіло втомилось. Вже трохи нудить від зусилля. І все ж я не зупиняюсь. Бо знаю: якщо зупинюсь — буде важче рушити. Це як пірнути у крижану воду. Краще вже йти до кінця, ніж стояти на березі й чекати, поки паралізує від холоду.

Але скоро доведеться. Хоч на хвильку. Бо темрява — вона не тільки навколо. Вона вже під шкірою. У суглобах. У мозку, який мріє про хоч трохи спокою.

Я вдивляюсь уперед. Мені потрібно знайти хоча б трохи підсохлу ділянку, і щось, що захистить від вітру. Камінь? Угнутий стовбур? Хоча б місце, де можна прихилитися спиною і на хвильку зімкнути очі.

Ще кілька хвилин — і ліс знову змінюється. Дерева ростуть рідше, під ногами з’являються поламані гілки. Не ті, що валяються від вітру, — ці обламані свіжо. Зі слідами зусиль. Наче хтось пробирався тут раніше. Не тварина. Людина. А може, кілька.

Я одразу уповільнюю хід. Зупиняюсь. Озираюсь. Прислухаюсь. Тиша вже не здається мені такою глибокою. Вона натягнута, мов нитка. Занадто рівна. Занадто очікувальна.

Обходжу камінь, і — помічаю. Там, між кількома деревами, земля втоптана. Сніг розтоплений, змішаний із золою. Темні плями. Обвуглене гілля. І ще — шматки шкіри. Наче здерта хутряна підстилка. Один край ще рухається від вітру.

Пальці холонуть. Стою, не дихаю. Тут був табір. Не старий. Може, день тому. А може — й менше.

Обходжу повільно. Очима чіпляюсь за кожну дрібницю. М’яка яма в снігу — там, де хтось сидів. Камінь, з якого зчищено мох. Відірвана гілка, встромлена в землю — як тримач для казанка. Я такого не бачила раніше, але не складно здогадатись ― тут готували їжу.

Запах диму ще ледве вловний. Але є. Я знаю цей запах. У ньому щось глухе, жирне. Можливо, палили не лише дрова. Нахиляюсь — поруч зі згарищем щось чорне. Обгоріле. Торкаюсь пальцями — кістка? Тонка, як у тварини. Звір? Чи…

Я стримую тремтіння. Ні, це точно не людське. Точно. 

Навколо — жодних слідів. Наче ті, хто тут був, зникли в повітрі. Але я знаю — сніг замів доріжки. Його було досить, щоб приховати всі знаки. Тільки не запах. Не відчуття присутності.

Тут ще недавно були люди… або не люди. І, здається, не зовсім добрі.

Мені треба йти. Треба рухатись. Але ноги не слухаються. Стою просто посеред табору, наче закам’яніла. Очі оббігають простір. Хтось сидів ось тут, спиною до стовбура. А ось тут — лежав. Відігрівав руки біля вогню. Їх було кілька. Я відчуваю це. Різні розміри слідів, розкиданість речей. І все — мов у поспіху полишене. 

Серце починає стукати швидше. Обережно ступаю назад. Потім ще раз. І ще. Вітер закручує сніг, і на мить здається, ніби хтось дихає за моєю спиною. Я озираюсь — нічого. Але це відчуття не йде. Наче табір не порожній. Наче ліс пам’ятає голоси тих, хто сидів тут, і шепоче їх у мої вуха.

Я різко розвертаюсь і рушаю далі. Уздовж струмка. Швидше. Не бігом — але так, щоб віддалитись. Від того місця. Від уявлення про те, хто там був. Смак ночі змінюється. Стає гірким. Пахне золою. І чимось ще — тим, що ховається у темряві й не хоче, щоб його знайшли. 

Втома відступила, зникла десь на тлі холодного жару в грудях. Руки трясуться, пальці зсудомило, та я навіть не дивлюсь на них. Змушую себе рухатись — далі, ще трохи, ще кілька кроків.

Вітер не вщухає. Навпаки — здається, з кожною хвилиною він дужчає, гойдає дерева, підіймає з-під ніг сухий сніг і кидає мені в обличчя, мов попередження. Очі печуть, але я не моргаю. Не зупиняюсь. Якщо ті, хто був у таборі, повернуться… я… не хочу бути поруч.

Поки стрімко йду, в голові крутяться думки. 

Якщо це табір МакХартів, що цілком логічно ― викрадену доньку лерда клану мають шукати, небезпека не така й велика. Вони не образять, обігріють, повернуть “додому”. Можна спокійно вийти до них і попрохати захисту. Але… якщо… це не МакХарти? Якщо це МакБіри?

Згадую слова Гаррета — кинуті майже недбало, навіть жартома: «Якщо нас знайдуть, усе залежить від того, який у ведмедів буде настрій». Але він не жартував. Я відчула це тоді по його тону. Ведмеді. Дикі, суворі, непохитні. З однієї сторони навряд вони підуть на конфлікт з МакХартами, образивши доньку лерда, а з іншої ― спробуй доведи, що ти донька лерда. Виглядаю я зараз геть не аристократично. Й цілком можу уявити, які розваги спадуть на думку середньовічним мисливцям, які зустріли в лісі самотню молоду красиву і беззахисну дівчину.