Розділ 10

Прокидаюся різко, наче хтось шарпнув мене за душу. Тіло здригається, очі розплющуються в одну мить, а подих зникає десь у грудях. Лежу нерухомо, не розуміючи одразу, що стало причиною пробудження. Темрява навколо густа, майже матеріальна, вона повільно стікає на плечі й руки, проникає в очі, холодом обволікає все довкола. Але я бачу.

Ні, не так, як удень. Не чітко. Але лінії дерев, тінь коня, що опустив голову до землі, силует поруч — усе це проступає крізь темряву, наче виткане з туману. І поступово згадую… Я сама наказала собі прокинутись рівно через дві години. Без годинника. Без орієнтирів. Просто подумки — і моє тіло послухалось. На щастя таки послухалось. 

Поруч Гаррет, здається спить, дихає глибоко й рівно, його тепло тихо пульсує у повітрі, ледь торкаючись мого плеча. І цей дотик — такий невинний, такий незначний… але саме він змушує мене напружитись. Я не можу сказати, чого більше в цьому відчутті — тривоги чи спокою. Його тепло — справжнє. Земне. Живе. І саме це лякає мене найбільше. Бо я хочу підсунутись ближче, заховатись у тому теплі й відкинути геть думки про втечу. Але знаю ― це мана, солодка й підступна. 

Заплющую очі, ніби це допоможе втриматися від спокуси, і починаю слухати. Шурхотить гілля, скрипить стара кора, десь падає сніг, наче чиясь тінь обтрушує гілки. Ці звуки я б колись навіть не почула, а тепер кожен із них пронизує мозок, відлунює в грудях. Десь змахує крилом сова. Щось невеличке й пухнасте промайнуло кущами. І з кожною секундою все ясніше розумію — мій слух змінився. Він уже не мій, не людський.

Не лише слух… Запахи… Вони такі виразні, такі справжні. Гаррет пахне димом і шкірою, в його запаху є щось гірке, майже пекуче — ніби ялівець або чорний перець. Ліс, навпаки, вологий, пахне мохом, снігом, старими деревами, терпкою тишею. І я вже не гублюсь у цьому ароматному світі — я його частина. Я відчуваю себе… інакше.

Темрява вже не здається ворожою. Вона ніжна, мов вовна, м’яка й тиха. Я справді бачу — не зовсім ясно, не як при денному світлі, але бачу достатньо, щоб рухатись, щоби орієнтуватися.

Страх не зникає. Він просто ховається глибше, ближче до кісток. Бо ліс — чужий. Темний, незнайомий, мов живий організм, що дихає поруч і спостерігає за кожним моїм рухом. Бо я не знаю, куди йти. Ніколи не була сама серед нічного лісу. Ніколи не ночувала просто неба, без вогню, без стін, без захисту. І вже точно ніколи не робила цього в тілі іншої людини, в чужому світі, де все — від дерев до власного тіла — здається водночас знайомим і лячним.

Але я мушу. Мушу тікати, понадіявшись лише на себе, ризикуючи загубитись, замерзнути, потрапити у руки псевдодружніх ведмедів. Бо смерть у лісі — не найгірше, що може статися. Набагато страшніша на мене чекає у МакВольфів… повільна… болюча… неминуча... Мені не пробачать, не приймуть, помстяться за весь клан, отримавши для спокути одну з МакХартів.

Стискаю губи, відчуваючи, як ті починають тремтіти. Пальці ледве слухаються від холоду, від страху, від рішучості. Два протилежні полюси, що пульсують у мені водночас. Шанс є. Один. Маленький, крихкий, як іскра в нічному вітрі. Але я маю ним скористатись. Бо якщо я тут надовго… якщо я тепер — вона… Валері МакХарт… То мушу навчитись виживати. Просто зараз. Прямо цієї ночі.

Повільно, до болю обережно, напружую тіло. Готуюсь підвестись. Серце б’ється глухо, важко, немов не в грудях — у горлі. Ледь-ледь згинаю ноги, напрягаю м’язи, наче змушую тіло прокинутись. Повільно. Повільніше, ніж капає тала вода з гілки. Серце б’ється ще сильніше. 

Я так боюся, що Гаррет прокинеться. Що його голос — низький, тихий, різкий, мов ніж — пролунає в темряві: «Куди?»

Але він не рухається. Спить. І я починаю відсуватись. По трохи. По міліметру. Його рука, що досі лежала за моєю спиною, ковзає на землю. Я завмираю. Не дихаю. Слухаю. Він зітхає — глухо, важко, наче щось тримає його навіть у сновидіннях. Але не прокидається.

Ковтаю грудку в горді, відраховую секунди. Навіть дихати боюсь. Ліс мовчить. Лише вітер шарудить у верхівках, гойдає гілля, і сніг — повільний, крихітний — сиплеться з дерев, мов благословення або попередження. І я наважуюсь продовжити далі. Обережно звільняюся з-під плаща. Їжачусь від холоду, що миттєво охоплює нагріте тіло. Й тихо, повільно встаю. 

Коліна підгинаються — не від слабкості, а від напруги, що скувала все тіло. Кожен рух — як крізь лід. Як крізь скло. Плечі ломить, тіло ще не прийшло до тями після шоку. Але я стою. Похитуюсь, але стою. Вдивляюсь в нахмурене уві сні обличчя Гаррета. Десь на краєчку свідомості пульсує тривожна думка ― а раптом удає, раптом він просто вичікує, щоб схопити у мить, коли нічого не підозрюватиму. 

Закушую губу й роблю маленький крок назад. Застигаю. дивлюсь знову. Наважуюсь на ще один. А потім ще. І кожен — як маленький виклик долі. 

Тримаюсь якомога далі від багаття. Воно майже згасло, залишилась жменька тліючих вуглин. Обходжу коня по широкій дузі. Взяти їжу, воду, додатковий одяг ― воно б не завадило. Але я боюсь. Не беру нічого. Навіть флягу лишаю. Бо кожен звук — небезпека. Кожен порух — шанс, що Гаррет прокинеться. Або його величезний грізний кінь, і розбудить свого господаря.

З жалем кидаю останній погляд на припаси у сідельній сумці й повільно йду далі. Спочатку навшпиньках, майже не торкаючись землі. Потім — трохи сміливіше. Крок… ще один… Одна хвилина. Друга. Десять кроків. Двадцять. Переводжу подих, коли за спиною щільно змикаються засніжені лапи низеньких ялин.

І от тоді… все накочується. Повною хвилею, без попередження. Жах. Паніка. Розуміння того, що я вчинила. Темрява не просто навколо — вона всюди. Вона жива. Ліс дихає важко, тягуче. Він скрипить, мов перевтомлений велетень. Вітер сичить у голих кронах, і десь глибоко в хащах кричить сова — голосно, різко, майже… ріже слух.  Нахлюпує раптове бажання повернути назад. Розвернутись, побігти, пірнути під той клятий плащ, сховатись у ньому, притиснутись до його грудей… Бо там — тепло. Безпека. Запах диму, шкіри… його запах.