Розділ 9

День тягнеться, мов зашморг. Ліс навколо здається нескінченним — похмурий, засніжений, мов сама смерть ховається за кожним стовбуром. Ми просуваємось між деревами повільно, в тиші, порушеній лише хрускотом снігу під копитами. Я так і сиджу на коні попереду Гаррета, трохи боком, як він наказав, щоб було зручніше кермувати. Спина затерпла, руки мерзнуть, ноги болять. Я не звикла до верхової їзди, бодай і в тілі Валері МакХарт — ця ж дівчина виросла серед криці й воїнів, але я ж ні.

Під плащем — чужий одяг. Його одяг. Підперезана на мені вовняна туніка, надто широка, довга, пахне димом, кіньми й чимось, що схоже на нього самого. Замість сукні — теплий плед із вовни, що перетворився на щось схоже на спідницю, зашпилений на стегнах грубою бронзовою фібулою. На ногах — шерстяні гетри й м’які шкіряні черевики, трохи за великі, але теплі. Все з його припасів. Все — чуже. Але без цього я б замерзла ще в перший ранок.

А ще — він. Його дихання десь біля мого вуха, його руки, що іноді підтримують мене за талію, щоб не зіслизнула. Від дотику гаряче. І незручно. І… тривожно. Я не можу забути, що він мій викрадач. Ворог. Людина, що змусила мене до шлюбу. Але моє тіло, це зрадливе тіло, реагує на нього дивно. Дотики палають. Серце б’ється швидше, коли він нахиляється ближче. Неначе його близькість — це щось більше, ніж просто тілесне. Неначе щось у мені відгукується на його присутність.

Але він мовчить. Відтоді, як ми виїхали з останньої галявини, — жодного слова. І я теж. Лише думаю. Про кожен поворот стежки. Про відстань до горизонту. Про те, як далеко ми від того, щоб він довірився. Або щоб я змогла втекти.

Ми зупиняємось тоді, коли я вже майже не відчуваю пальців на ногах. Гаррет натягує вуздечку, обирає затишну западину між деревами й зістрибує додолу. 

— Привал, — бурмоче коротко. — Не надовго. Коневі потрібен відпочинок.

Я сповзаю за ним, ледь стримуючи стогін — ноги дерев’яні, ніби з криги. Все тіло ниє, болить від тривалого сидіння й холоду.

Він на мене навіть не дивиться. Виймає з сідельної сумки щось загорнуте в тканину — знову сушене м’ясо, хліб, але на цей раз ще й жменю ягід. Дає мені, не кидає більше. Хоч минулого разу я все досить спритно зловила. Себе сама здивувала. Певно, перевертні навіть в людській іпостасі досить вправні й меткі.

— Я думала, ми поспішаємо, щоб МакБіри нас не помітили, — бурмочу, трохи з викликом.

— Вони й не помітять. Якщо не буде багаття, — стисло відповідає, оглядаючи простір навколо.

Я сідаю на повалене дерево, струсивши з нього сніг, кладу їжу на коліна. Жую мовчки, та їжа здається тирсою. Все всередині напружене. Навіть втома не допомагає розслабитись. Гаррет мовчить, теж їсть, а потім знову починає щось перевіряти — вузли, паски, сідло. Він весь у контролі. Весь — у справах. Навіть під час привалу.

— Можна трохи розім’ятись? — обережно питаю, рухаючи закоцюблими руками.

Він зиркає на мене й знизує плечима.

— Якщо не відійдеш далі, ніж на п’ять кроків.

М’яко усміхаюсь — не з іронії, просто... відчуваю, що мушу якось тримати себе в руках. Ходжу туди-сюди, притупую, розтираю ноги й руки. Сніг рипить, вітер шарпає каптур. Але принаймні ми не їдемо. І хоч трохи тепліше. Хоч на кілька хвилин.

Я дивлюсь на нього крадькома. На Гаррета. І думаю — він теж втомлений? Холодно йому? Боїться хоч чогось? Чи для нього все це — рутина?

― Їдьмо! ― через трохи звучить короткий наказ. 

Підходжу до нього. І за мить знову опиняюсь на коні. Сідниці протестуючи ниють, і я ледь стримую стогін. Навіщо давати зрозуміти наскільки моє тіло слабке. Він і так вже думає, що я мізками заслабла, після моїх недоречних питань. Справжній Валері така дорога певно була б завиграшки. 

І наш довгий втомливий шлях знову починається. 

Ми їдемо знову мовчки, минаючи все рідші плями снігу, закляклі дерева, що риплять на вітрі. Нарешті Гаррет, окинувши поглядом навколишній ліс, зупиняється на невеличкій галявині — схованій, захищеній з трьох боків пагорбами.

Тут пахне вогкою корою й старими, перемерзлими травами. Під копитами стиха хрустить листя, що не встигло зогнити під снігом. На одному зі стовбурів я помічаю сліди — глибокі подряпини, ніби їх лишили пазурі. 

Ніч опускається раптово, мов важке вовняне покривало. Хмари застеляють небо, і здається, що світло гасне одразу й без попередження. Навіть дерева стають темнішими, похмурішими, ніби наближаються, стискають простір навколо.

— Тут, — коротко каже Гаррет і починає скидати з коня речі.

Я теж берусь допомагати, просто щоб відволіктись від тривоги та думок про втечу, що безперервно крутяться в голові. Руки тремтять від холоду. Ховаю їх у рукава його вовняної туніки, але пальці не слухаються, наче не мої. Тканина трохи колеться, і пахне… ним. Димом, сіллю, кіньми, якоюсь пряною гіркуватістю.

— Лягатимемо просто тут? — питаю, коли він починає розстеляти грубе вовняне покривало на снігу, вкритому тонкою кіркою льоду.

— А де ще, принцесо? — сухо кидає, не глянувши. Та у голосі чути втому.

Я кусаю щоку зсередини, щоб не сказати щось дурне. Усе тіло крижаніє. Мороз повільно проникає під плащ, під плед, під усе, що він на мене натяг перед дорогою. Я тремчу — не від страху, не від сорому, а просто від холоду.

Гаррет раптом зупиняється, погляд ковзає по мені. Його щелепа напружена.

— Ти замерзла, — кидає, більше як ствердження, а не питання.

Я гордо мовчу, але, мабуть, виглядаю не дуже переконливо, бо наступне, що я бачу — як він починає розчищати маленьке коло від снігу.

— Що ти робиш?

— Якщо тебе завтра звалить лихоманка, мені з цим морочитись. А я не маю часу на твої хвороби. — Його голос колючий, але… щось у ньому вчувається м’яке, людяне… Якщо, звісно, можна цей термін вжити до перевертня. — Вогонь буде. Малий. Тільки щоб зігрітися.

Я ледь чутно зітхаю. Але через кілька хвилин вже грію долоні біля полум’я. Маленький вогник кидає помаранчеве світло на наші обличчя, і вперше за весь день я бачу його очі чітко. Втомлені. Напружені. Але… живі.