Розділ 8

Валері

Ми мчимо крізь похмурий ранок, і вітер, пронизливий, крижаний, б’є в обличчя, жалить щоки, пробирається під каптур, змушує очі сльозитися. Світло тьмяне, розмите серпанком, а сонце лише блідо визирає з-за сірого полотна неба, не даючи ні тепла, ні надії.

Дерева обабіч здіймаються темними силуетами, їхні голі гілки, мов кістляві пальці, простягаються до мене. Вони не рухаються, не змінюють положення, і все ж… мені здається, що це вони тягнуться, хочуть схопити, зупинити. Але ні. Це я сама шукаю, за що вхопитися.

Грім різко прискорюється. Від несподіванки я ледве не злітаю, пальці судомно хапаються за плащ, але тканина вислизає з рук. Серце підстрибує до горла. Я не встигаю схопитися за сідло. Розпачливо шукаю опору, й знаходжу її ― Гаррет. Мої пальці вчіплюються в його камзол, стискають так міцно, що аж німіють суглоби. Ніби це єдине, що утримує мене в сідлі. Ніби без цього я впаду.

А він… навіть не здригається. Навіть голови не опускає. Лише їде далі, так, ніби все відбувається саме так, як і має бути.

Роздратування розливається по мені, гаряче, гірке. Чомусь здається, що він задоволений. Що йому до вподоби, як я чіпляюся за нього, хай і мимоволі. А ще більше дратує те, що в його спокої, в його байдужій рівновазі є щось, що змушує відчувати… безпеку. Ніби я знаю — він не дасть мені впасти.

Ця думка збиває з рівноваги ще більше, ніж різкий ривок коня. Він перестрибує через приховане під пухким снігом коріння. Я зойкаю, руки самі обвивають Гаррета, пальці чіпляються за його пояс, а щока майже торкається грудей. І тоді це відчуття повертається.

Тягучий, пульсуючий трепет, що розливається всередині, мов теплий мед. Занадто знайоме, щоб не впізнати. Занадто свіже, щоб забути. 

Груди важчають від нерівного дихання. Під ложечкою лоскоче. Все тіло здається занадто чутливим, шкіра пам’ятає його дотик, ніби він і досі тримає мене за підборіддя, як тоді, перед поцілунком. Аромат його тіла пробивається крізь запах плаща — теплий, чоловічий, міцний. Щось у ньому тягне… викликає безглузде бажання нахилитися ближче, торкнутися щокою, послухати, як б’ється його серце.

Я стискаю зуби. Це неправильно. Я не повинна цього відчувати. Не до нього. Не до викрадача. Не до ворога.

Я й справді думала про втечу. Ще там, на привалі. І в кущі відпросилася не лише через природні потреби. Я придивлялася до місцевості, рахувала кроки, оцінювала, наскільки далеко зможу дістатися, перш ніж він схаменеться. 

Смішно.

Куди мені тікати?

Назад до МакХартів? До батька Валері? Судячи з усього, він і справді тиран. Але ж там мене… її… люблять. Ну, принаймні Мардж точно. Там я донька лерда. Там я — своя. Отримую повагу, якщо не любов. Там, серед тих, хто вважатиме мене своєю, я принаймні в безпеці. В усякому разі мені так здається.

Хоча… Я ж померла. І якщо добре подумати, значить, хтось цього хотів. Та все ж, я потрібна клану. А отже, МакХарт зробить усе, щоб це не повторилося вдруге.

А у МакВольфів…

Від однієї думки стискається серце.

У їхньому клані мене ненавидітимуть. Я навіть не сумніваюся. Достатньо поглянути на Гаррета. Його очі, холодні, погляд гострий, мов лезо кинджала, сповнений бурхливої пекучої ненависті. Не потрібно слів, що б це розуміти. Його клан ненавидить мене так само, якщо не більше. Бо для них я ворог. Донька того, хто знищив їхнього лерда, їхніх синів, їхніх доньок. На тих кривавих заручинах загинули їхні брати, матері, діти. Кожен, хто вижив, утратив когось, кого любив. 

І вони не пробачать. Я для них — винна. А отже, заслуговую смерті. І дуже сумніваюся, що їх зупинить навіть те, що тепер вважаюсь дружиною їхнього лерда.

Намагаюся дихати рівно, але груди стискає невидимий обруч. Мене морозить, хоч вітер і не такий уже холодний. Я не можу втекти. Але мушу спробувати. Бо втеча — це можлива смерть. А клан МакВольфів — це смерть цілком однозначна. Мені не прожити там і тижня. 

Гілки хльостають по плащу, під ним пробирається холод, а морозний вітер пече щоки. Ліс стоїть у смертельній тиші — ні пташиного співу, ні шурхоту звірів. Усе застигло під тонкою кіркою інею, мов у крижаній пастці.

Ми рухаємося не відкритою дорогою, а крізь хащі — темні, переплетені голими гілками, в яких ніби ховаються чиїсь тіні. Тепер кінь ступає обережно, уже не жене галопом, і кожен його крок супроводжується глухим хрустом мерзлої землі під копитами.

Я сиджу, боком до Гаррета, вже навіть не зважаю на те, що міцно тулюсь до гарячого чоловічого тіла. Тіло неусвідомлено шукає тепла. І краще бути здоровою і повною сил в обіймах ворога, ніж гордо звалитись з застудою і втратити єдиний шанс на свободу. Моє плече притиснуте до його грудей, а спиною спираюсь на його передпліччя. Хоч я й намагаюся не надто розслаблятись, але з незвички втомлююсь і раз по раз відкидаюсь назад. Інакше не втриматись.

— Чому ми їдемо через ліс? — питаю, борючись із тремтінням у голосі. — Дорога була б швидшою.

Гаррет не одразу відповідає. Його подих теплий і рівний, він відчувається на моїй щоці — а я з усіх сил намагаюся не думати про це.

— Бо це не наша земля, — каже нарешті, низько, спокійно.

Я зводжу на нього погляд.

— Це землі МакХартів?

Гаррет коротко сміється. Його груди злегка здригаються, і цей рух віддається мені.

— Старий МакХарт радше вдавиться, ніж дозволить вовку пройтися його володіннями.

— Тоді чия?

— МакБірів.

МакБіри… ― подумки прокручую нове слово. А це що за клан? Теж перевертні? Скільки їх тут? Чи всі вони вміють обертатись на тварин? А може десь і ельфи живуть. Я вже нічому не здивуюсь…

Нервово проводжу язиком по пересохлих губах.

— А МакБіри… — починаю, обережно добираючи слова. — Це чиї вороги? Твої чи мої?

Гаррет цього разу все ж повертає голову. В його погляді читається легке здивування, змішане з недовірою.

— Нічиї, — нарешті повільно відповідає. — Вони самі за себе.