Розділ 7

Гаррет

Заледве займається на сході, ліс дихає тишею. Лише кінські копита глухо хрустять по засніженій землі, лишаючи сліди в пухкому снігу.

Ми їдемо крізь сплячі дерева, а я міцніше стискаю поводи, утримуючи  вірного Грома. Звиклому до битв та простору, йому не терпиться пуститись галопом. Але на руках у мене — вона. Моя дружина… Дружина… У голові не вкладається…

Валері МакХарт спить, загорнута в мою вовняну накидку, і її тіло здається зовсім легким. Я відчуваю її тепло, чую рівне, розмірене дихання. Вона заснула ще в хатині, виснажена всім, що сталося.

Мій погляд ковзає по її обличчю.

Тонкі риси, тендітні, ніжні. Темне, мов гіркий шоколад, волосся розсипається шовковистими пасмами, контрастуючи зі сніговою блідістю шкіри. Довгі вії відкидають тінь на щоки. А губи… Губи повні, м’які, так і манять їх цілувати. Добре пам’ятаю їх смак, їхню звабливу соковитість. І десь глибоко відчуваю, що хочу її знову цілувати, але вже не задля обряду. По своїй волі. Пити солодкість її подиху, відчувати її піддатливість та відгук на пестощі.

Ловлю себе на тому, що вдивляюся занадто пильно. Що помічаю кожну дрібницю: вигин шиї, тонкість зап’ясть, легкий порух вій, коли вітер торкається її обличчя. Що… милуюся.

Змушую себе відвести погляд. Вона ворог. Дочка того, хто знищив мій клан. Брехлива, підступна… МакХарт. То чому я не зміг зробити те, що мав? Чому її сльози обпікали глибше, ніж будь-яка рана? Чому я не зміг довести справу до кінця?

Стискаю зуби. Сильно, що здається от-от хруснуть. Ця незрозуміла ніжність — небезпечна. Я не маю права її відчувати. Це не моє. Це чуже, нав’язане…

Ця думка холодить сильніше, ніж вітер. Валері МакХарт — не просто дівчина. Вона — магніт, що притягує чоловіків. Вона так само причарувала мого брата. Я зневажаю себе за слабкість, за мить коливання. За те, що допустив думку, що міг би…

Ґрім пирхає, ніби відчуває мій гнів. Стискаю щелепи, але спогади нахлюпують, мов лавина.

Я повернувся додому після кількох місяців у морі.

Був на півночі, за Фйордськими скелями, де торгують хутром, сіллю та мечами, загартованими крижаними водами. Оглядав наші кораблі, домовлявся про нові угоди. Це була робота, гідна аристократа, першого сина леді МакВольф. Я не був спадкоємцем. Моє місце — бути воїном, радником, правицею лерда. А ним мав стати мій молодший брат, рідний син вітчима і моєї матері.

Але коли я повернувся, лерда вже не було. Як і мого брата. Як і всієї моєї родини.

Я пам’ятаю, як вперше ступив на рідну землю після довгої подорожі й відчув щось не так. Клан зустрів мене мовчанням. Обличчя — бліді, очі — сповнені жалю. Я не розумів. Я питав. Вони мовчали.

Поки не вийшла Айлса. Подруга дитинства. Єдина, хто насмілився підійти й сказати правду. Вони мертві. Усі.

Я не вірив. Я кричав. Я рвався вперед, біг до замку, сподіваючись побачити бодай когось живого. Але замість цього знайшов лише чорні прапори.

Голос Айлси лунав крізь гул у моїх вухах. Це сталося на заручинах мого брата. Свято, що мало об’єднати наш клан із МакХартами. Але об’єднання не сталося. Всі МакВольфи, хто був там, загинули. Жоден МакХарт не постраждав.

Я пам’ятаю, як день за днем сидів в холодному склепі. Біля могил. Матері, вітчима ― їх поховали разом, щоб і після смерті були нерозлучні. Біля могили Конрі, близнюків. Торіну і Лохлану було лише дванадцять… У крихітки Елспет була зовсім маленька могила, наче лялькова. Я замовив для її надгробка статую феї ― вона їх обожнювала, завжди шукала в голівках квітів у садку… 

Я не плакав. Я пив. Пив, поки біль не роз’їдав зсередини. Пив, поки темрява не накочувалася хвилями, поки світ не переставав існувати. А потім прийшло усвідомлення. Я — лерд. Я — останній із МакВольфів. І МакХарти заплатять.

Я не вірив у гнів предків. Не вірив у прокляття. Я вірив у людську підлість і холодний розрахунок.

І зараз, коли тримаю на руках єдину доньку МакХарта, коли її спляче обличчя таке тихе, майже невинне… Ніжність зникає. Я не повторю помилки брата. Вона стане моєю. Але зовсім на інших умовах.

Я стискаю її плече і шарпаю вперед.

— Прокидайся, — мій голос різкий, чужий навіть для мене самого. 

Валері навіть не ворушиться. Її голова безвольно падає вперед, волосся розсипається по плечах, а теплий подих торкається моєї руки.

Стискаю щелепи.

— Прокидайся, ― повторюю трохи голосніше.

Жодної реакції. Невже настільки втомилась, що нездатна почути. Від чого? Від докорів сумління, що стала причиною гибелі ледь не цілого клану?

Знову грубо струшую її за плече. Й нарешті вона здригається, різко вдихає і розплющує очі. Здивовано кліпає, ніби не одразу розуміє, де вона і що відбувається. 

— Привал, — кидаю коротко.

Поки я стягую її з коня, вона намагається чинити опір, але сил у неї — кіт наплакав. Врешті вона опиняється на землі, невпевнено ступає, мов п’яна. Нерішуче озирається довкола, кривить від болю обличчя. Шкандибає врешті до поваленого дерева і готується струсити з нього сніг

— Стій! — наказую, відстібуючи сідельну сумку. ― Не смій сідати!

― Ноги болять! Затерпли… ― жалібно дивиться своїми величезними оленячими очима. 

В нутрощах щось робить кульбіт. Трясця! 

― Кров треба розігнати. Перетерпи! Походи! ― уривчасто відповідаю, давлячи паростки співчуття. ― Ти що, вперше верхи?

Здригається. Чомусь кидає на мене зляканий погляд. І миттю відвернувшись починає повільно, зосереджено тупцяти вздовж стовбуру. Її плечі дрібно тремтять, губи білі, обличчя виснажене. Втома бере своє.

Я кидаю їй флягу.

— Пий.

Вона ловить її обома руками, якусь мить дивиться на неї, наче не вірить, що спіймала, а потім швидко підносить до рота. П’є, жадібно, наче боїться, що я відберу. Я спостерігаю мовчки, дістаю ще шмат м’яса і хліб. Їжі небагато, але їй багато й не треба. Ламаю хліб навпіл, і знову кидаю їй, коли бачу, що флягу вона відставила на стовбур. За ним шматок м'яса.