Розділ 6

Він наближається. Кожен його крок — мов удар серця в моїх вухах. Гучний. Невідворотний.

Мені нікуди бігти, нікуди сховатися. Спина вже вперлася в холодний камінь стіни, а Гаррет усе одно йде вперед. Наче хижак, що загнав жертву. Високий, сильний, невблаганний. Його тінь накриває мене, поглинає, не залишаючи жодного клаптика простору.

— Будь ласка, — повторюю я, тепер трохи голосніше, хоч голос усе одно тремтить. — Будь ласка, це… це помилка…

Гаррет не зупиняється. Його зіниці темні, майже чорні. Лінія щелепи напружена, губи стиснуті. Він мовчить, але це мовчання голосніше за будь-які слова.

— Я не та, — видихаю, панічно шукаючи хоч щось у його обличчі, що змусить його почути мене. — Я не та Валері, яку ти ненавидиш. Я…

Але слова застигають на губах. Що я скажу? Як поясню? Проте думка про те, що ось-ось має статися, змушує моє серце холонути. Що гірше — насильство чи смерть? А якщо смерть через вогонь? Якщо вони позбуваються демонів так само, як на Землі це робила інквізиція?

І ніхто не допоможе. Ніхто.

Я заплющую очі. Відвертаю обличчя. Проте все одно його образ стоїть перед очима. Відчуваю, як він зупиняється буквально за пів кроку. Тепло його тіла накочується хвилею, проникає навіть крізь тканину одягу. Мій шлунок стискається. Боже, він такий… великий. Широкі плечі, міцні руки, загрозлива впевненість у кожному русі. Його погляд… Він вивчає мене, оцінює, зважує.

— Ти належиш мені, — його голос низький, майже гарячий проти моєї шкіри. Близько. Біля самого вуха.

Його запах накриває мене, змушує широко розкрити ніздрі, вбираючи його, викликає трепет. Щось у ньому, в цій близькості, запалює всередині невідомий мені досі вогонь, що змушує нутрощі горіти. Живіт судомно стискається.

Його пальці підіймаються до мого обличчя, не торкаючись, просто слідуючи вигинам моєї щелепи, шиї. Я навіть не усвідомлюю, що затримую подих. Це лише мить. Але вона здається нескінченною.

— Ти… не змусиш мене! Я не хочу! — намагаюся сказати, але виходить лише шепіт.

— Твої бажання не мають значення, — відповідає він. ― Я твій чоловік. І я ― закон!

Його рука ковзає до мого підборіддя, підіймає його легким, але незаперечним рухом.

— І ти це знаєш.

Я тремчу. Не лише від страху. Від усвідомлення. Від чогось гарячого, що пульсує в його очах.

Його сильна рука різко обхоплює мою талію, притискає до розпеченого тіла. Я зойкаю, злякано розплющую очі, але він не дає мені часу на опір. Просто підіймає, і я мимоволі хапаюся за його плечі. Свідомість запізнюється за подіями, я не встигаю навіть збагнути, що сталося, аж доки не відчуваю, як мої ноги відриваються від землі.

— Ні! — схлипую, панічно вчепившись у нього.

Під пальцями відчуваю, як його м’язи рухаються — жорсткі, напружені, мов із каменю. Його запах накриває мене ще дужче, важкий і теплий, як дим і спека багаття. Я хочу боротися. Хочу пручатися. Але знаю, що це марно.

— Опусти мене! — моє дихання переривається, голос ламається.

Я намагаюся втримати сльози, але вони зрадницьки печуть очі. Усе моє тіло напружене, мов струна, а серце б’ється так, що, здається, ось-ось вистрибне з грудей.

— Будь ласка, — повторюю, навіть не знаючи, про що саме прошу.

Його руки не стискаються сильніше, але й не слабшають. Він просто несе мене — вперто, без сумнівів. Усе моє тіло тремтить. Боже. Він не зупиниться. Він навіть не сповільнюється. Просто йде вперед. І я не можу нічого зробити. 

Він несе мене через хижу, повз стіл, на якому досі стоїть вже певно захололий глечик з напоєм, повз дерев’яні стільці, що здаються надто крихкими в цій тиші. Я чую, як тріщить полінце в каміні, як рипить підлога під його ногами. Усе стає занадто гучним, занадто реальним.

І тоді я бачу — ліжко. В кутку, навпроти каміна. Примітивне, дерев’яне, застелене хутром. Надто широке для такої малої хижі. І надто близьке.

Моє дихання збивається, серце б’ється між грудьми й ребрами, мов спійманий птах. Для мене це ліжко як гільйотина для приреченої на смертну кару. В грудях б’ється відчайдушне “ні”, але з вуст не злітає ні звуку. Лиш пальці сіпаються на його плечах.

М’якість хутра торкається моєї спини. Він нависає наді мною. Пальці судомно стискають його сорочку, останній уламок контролю. Шорстка тканина під долонями — як рятівна мотузка. Але його руки вже ковзають з мого тіла. Повільно. Не грубо. І саме тому — ще страшніше.

Його тепло залишається на моїй шкірі.

Я завмираю, мовби від цього щось зміниться. Не можу навіть дихнути.

— Гаррете… — мій голос не схожий на мій. Надто хрипкий. Надто наляканий. Надто живий.

Він наді мною, височіє, мов тінь. Його тіло затуляє світло від каміна, лишаючи тільки напівтемряву й полум’я, що тремтить на його обличчі. Ця мить — межа. Між "було" і "буде". Мені настільки страшно, що навіть дихати боюсь. І все ж… мої пальці не відпускають його. Навпаки — стискають сильніше.

Його руки ковзають з моїх плечей, залишаючи за собою не сліди, а вогонь. Не біль — щось інше. Моє тіло раптово тремтіти, але вже не від страху. Щось темне, неприродне просочується під шкіру. Потаємне, соромне бажання. А я не хочу цього. Я не можу хотіти цього. Але воно вже є.

Моє тіло жадає його. Кожна клітина пам’ятає дотик, шукає його тепло. Це не моє. Це щось накладене — ритуалом, магією, чимось чужим. Я не маю цього відчувати. Не маю. Але я відчуваю. І водночас… боюсь до нестями. Бо він ворог. Бо він прийшов мститися. Бо я для нього трофей. Заручниця. Знаряддя.

— Прошу… — шепочу, не впізнаючи власного голосу. Він ледь чутний, ламається на півдорозі до губ. Я не дивлюся на нього, просто повторюю те саме слово, мов молитву. — Прошу…

Його пальці торкаються моєї шиї. Повільно, обережно, ніби він пробує шкіру на дотик, перевіряє, яка вона — гаряча, тремтяча. Потім ковзають до ключиць, затримуються на зав’язках сорочки.

Я здригаюсь. 

Його руки обережно розв’язують стрічки. Вони не рвуть тканину, не нищать нічого. Але кожен рух — як удар. Мовби з мене знімають не одяг, а останні уламки захисту.