Розділ 5

Я не можу поворухнутися. Слова жерця продовжують звучати, закручуючись у повітрі мереживом стародавньої магії. Вона лоскоче шкіру, просочується крізь неї, змішуючись із кров’ю, і кожна клітина мого тіла волає, благаючи відступити. Але я не можу.

Гаррет тримає мене біля себе, його пальці стискають мою руку — міцно, непохитно. Ланцюг усе ще на зап’ястях, він холодний і важкий, проте навіть він здається не таким жорстким, як цей дотик. Я намагаюся вирватися, та марно. Щось більше за фізичну силу утримує мене тут, змушує слухати, змушує... коритися.

— Силою крові й клятв, вимовлених під цим дахом, у присутності вогню та предків...

Голос Ліама бринить, як далекі дзвони. Жрець підносить чашу, і срібло виблискує у світлі каміна. Я бачу, як він дістає ніж.

— Кров єднає вас, — Ліам уважно дивиться на нас, ніби щось зважує. — І тепер вона затвердить цей союз.

Я не встигаю відсахнутися, як Гаррет підносить мою руку. Він діє швидко, без жодних вагань. Ніж прохолодний, і мені здається, що дотик леза обпалює більше, ніж ріже. Мить — і тонка смужка крові розцвітає на моїй долоні. Я мимоволі смикаю руку, але він утримує її. Дрібні червоні намистинки падають на дно чаші, змішуючись з якимось напоєм у ній.

— Тепер ти, — кидає Ліам.

Я хочу відірвати погляд, не бачити цього, не чути, але не можу. Гаррет мовчки проводить лезом по своїй долоні, навіть не кривиться, не здригається. Неначе нелюдина. Але… але він і є нелюдина, з жахом усвідомлюю. 

Крові у чаші змішується з моєю. Щось змінюється в повітрі. Магія розтікається хвилею, ковзає по шкірі, пробирається в легені, змушуючи мене дихати уривчасто, перехоплено. Я відчуваю, як вона в'ється навколо нас, сплітає невидимі нитки, стискає, зв’язує. Паніка виривається з глибини мого нутра.

— Ні, — шепочу хрипко. — Ні...

Гаррет відпускає мою руку. Я на мить втрачаю рівновагу, але він ловить мене, міцно тримаючи за плечі. 

Ліам кладе книгу на стіл і простягає чашу Гаррету.

— Ти знаєш, що робити.

Гаррет підіймає руку... і знімає хустину.

Світ ніби стискається. Я дивлюся на нього. Його очі темні, глибокі, вогонь каміна малює в них відблиски, роблячи їх майже золотими. Риси обличчя різкі, мов вирізані лезом, вилиці виразні, губи стиснуті в тонку лінію. На правій щоці — тонкий білий шрам, слід від колишньої рани.

Я затамовую подих.

Він... гарний. По-своєму. Не ідеально, не як у романтичних баладах, але так, що хочеться вдивлятися, вдивлятися, вдивлятися...

Гаррет бере чашу впевнено, як людина, яка не сумнівається у своїх діях. Я навіть не розумію, що відбувається, поки він не підносить її до губ. Напій торкається його вуст, і я бачу, як крапля затримується на нижній губі, перш ніж зникнути між ними. Горло рухається в плавному, майже заворожливому ритмі, коли рідина прокочується вниз. Я не відводжу погляду, не можу.

Ковток за ковтком, і кожен із них віддається у мені тривожною хвилею, що пробігає по шкірі.

Гаррет опускає чашу, вологі губи блищать у тьмяному світлі каміна, а потім — повільно, невблаганно — простягає її мені.

— Пий.

Серце б'ється об ребра, мов птах, що намагається вирватися на волю. Судомно хитаю головою, розпущене волосся б’є по щоках.

— Ні…

Гаррет не повторює наказу. Просто нахиляється трохи ближче.

— Це твоя остання відмова, Валері.

Його голос низький, спокійний, але я чую у ньому попередження. Якщо я скажу «ні» — що тоді? Він змусить мене? Він натисне на мене ще сильніше?

Я дивлюся на чашу, на темну рідину в ній. Я не хочу цього. Але і вибору немає.

Я беру чашу, холодний метал тисне на пальці. Підношу її до губ, заплющую очі й роблю ковток.

Гірко. Терпко. Смак заліза змішується з чимось ще — чимось древнім, чимось, що пробуджує у мені страх на рівні самої крові. Магія вибухає всередині.

Судомно хапаю повітря, але легені не слухаються. Повітря здається густим, майже відчутним, напоєним магією, владою, чимось, що вже неможливо відірвати від мене. Щось гаряче розтікається по венах, пробирається в самісіньку глибину мого єства. Світ розпливається перед очима, магія сплітається з моєю свідомістю, стискає, обплутує, пульсує всередині, як друге серце.

Гаррет нахиляється ближче. Світло від каміна лиже його вилиці, тіні підкреслюють різкі лінії обличчя. Він красивий у цій жорсткості, в цій холодній впевненості, у цій дикій, некерованій силі.

— Тепер ти моя, — повторює він, і це не лише слова. Це щось, що вже закарбувалося в нашій крові.

Я хочу відповісти, сказати, що я не його, що я ніколи не належатиму йому, але не встигаю. Його пальці торкаються мого підборіддя. Я здригаюся, але не від холоду. А в наступну мить Гаррет цілує мене.

Це не м’який, не ніжний дотик. Це печатка клятви, що врізається в мою плоть і волю. Його губи гарячі, як і його магія, як полум’я, що мене поглинає. Я хочу відсахнутися, вирватися, заперечити цей зв’язок — але не можу. Гаррет не відпускає.

Його пальці пірнають у моє волосся, стискають потилицю, змушуючи прийняти цей поцілунок до кінця. Його губи жорсткі, вимогливі, без жодного сумніву чи коливань. Він не питає, не дозволяє вагатися — він бере. І коли мої долоні інстинктивно впираються йому в груди, щоб відштовхнути, я відчуваю не тільки силу м’язів, а й те, як шалено б’ється його серце.

А потім мене накриває.

Магія між нами виривається, ніби блискавка, що розтинає ніч. Але цього разу це не тільки магія. Це щось більше. Щось, що запалює шкіру зсередини, змушує серце вибухати в грудях, а думки розпадатися на гарячі, нерозбірливі уламки. Це чужа сила, що переплітається з моєю, чужа воля, яка накочується хвилею, і… потяг. Справжній. Несамовитий. Жахливий.

Я відчуваю, як моє тіло зрадницьки тремтить, як розтікається вогонь по жилах, змушуючи вуста мимоволі відкликатися на пестощі. Це не просто магія. Це те, що йде глибше, пробирається до найпотаємніших куточків свідомості, огортає, засліплює. Це те, чого я не хочу, але від чого не можу позбутись.