Розділ 4

Мої очі розплющуються від гострого передчуття. В темряві хтось ховається. Сонна порожнеча кімнати більше не здається безпечною. Холодок пробігає по спині тонкою змійкою, змушуючи мене стиснутися в грудку під ковдрою. А в наступну секунду до губ притискається важка долоня. 

― Ані звуку, ― шепоче грубий чоловічий голос. 

І все всередині стискається від страху. Руки інстинктивно тягнуться до чужої долоні, намагаючись вирватися, але чоловік сильніший. Пальці стискають моє зап’ястя, змушуючи завмерти. Його подих гарячий, дихання уривчасте, але не від страху — від впевненості й рішучості.

― Не ускладнюй, — низький голос обпікає вухо, наче попередження.

У темряві кімнати я ледве розрізняю обриси його фігури. Бачу лиш, що він високий, могутній, його силует нагадує кам’яну статую, створену для того, щоб підкорювати. Плащ із важкої тканини обтікає широкі плечі. Обличчя закрите шарфом чи хусткою, лише очі виблискують у тьмяному світлі. Темні, мов бездонні колодязі, вони пронизують мене, змушуючи тіло тремтіти від холоду й страху. Серце гупає так сильно, що здається — ось-ось вибухне.

Я намагаюся закричати, але звук не виривається з горла. Повітря немов застрягло всередині, наче мене скували невидимі кайдани. Розпач охоплює все моє єство, але я не можу ані промовити, ані поворухнутись. Він щось зробив — я відчуваю дивну силу, що вібрує навколо.

Тим часом незнайомець різко зриває з ліжка ковдру й обвиває нею моє тіло, позбавляючи навіть найменшої можливості чинити опір. У напівтемряві кімнати його силует здається ще більшим, ще загрозливішим. 

― Лише кілька хвилин — і ти навіть не згадаєш, що це був за дім, — промовляє низьким голосом, його слова, мов кинджали, прорізають темряву.

Я вдихаю різко, з надривом, але замість крику виходить лише слабкий, переляканий подих.

Він підхоплює мене на руки, так, ніби я важу не більше за перо. Я намагаюся вирватися, хоч і знаю, що марно. Він сильніший, швидший, його дії точні, мов у хижака, що піймав здобич.

Чоловік підходить до вікна, й однією рукою, легкою, мов вітер, відчиняє його. Морозний подих ночі обвалюється на мене, проникає під тонку тканину сорочки, жалить шкіру, пробирає до кісток. Сніг у світлі місяця здається майже магічним, сліпучим, а внизу, крізь темряву, проступає фігура коня.

Моє тіло напружується ще більше, кожен нерв натягнутий, як тятива лука. Одним стрибком він вискакує з вікна. 

Мої груди стискає паніка, коли ми вириваємось у нічну порожнечу. Вітер б'є в обличчя, морозне повітря обпікає шкіру, а серце завмирає в жаху. Але ми не падаємо.

Він приземляється легко, м’яко, мов хижак. Сніг під ногами виблискує холодним сріблом. Я ледве встигаю перевести подих, коли помічаю коня. Він уже осідланий. На його сідлі тьмяним блакитним світлом світяться якісь дивні знаки. Чоловік саджає мене перед собою, накриваючи своїм плащем, щоб мене не було видно.

Я не чую своїх криків, лише внутрішній шум у вухах і глухе відчуття страху. Чоловік не говорить більше ані слова. Він легко цокає язиком, і кінь рушає вперед. Ми зникаємо у темряві ночі, залишаючи за собою засніжену дорогу й усе, що я колись називалось домом.

Місяць зникає за хмарами, і здається, що темрява ковтає нас цілком. Коня несе вперед, його копита ледь торкаються засніженої землі, наче він летить над нею. Я відчуваю кожен порив вітру, що пробирається під плащ, і ледве стримую тремтіння. Чоловік тримає мене міцно, його руки — мов залізні кайдани, що не залишають жодного шансу на втечу.

Скільки минає, я не знаю. Час розмивається, зливається з ритмом кінського галопу. Але раптом кінь зупиняється. Руки незнайомця міцніше стискають мене, і я розумію, що дорога закінчилась.

Чоловік, обережно тримаючи мене в руках, спритно стрибає на землю. Навколо — густий ліс, дерева нависають над нами, створюючи ще глибшу темряву. Я намагаюся хоч трохи розгледіти, де ми, але все дарма. Лише слабке світло таких самих дивних знаків на його поясі кидає блідий відблиск на засніжений ґрунт.

― Далі ти підеш сама, — різко промовляє він, і сила, що оточує мене, слабшає. Голова стає важкою, але я відчуваю, як повертається можливість дихати, рухатися.

Чоловік ставить мене на ноги. Похитуюсь, ноги наче ватні.

― Слухайся. Якщо спробуєш втекти — буде гірше, — попереджає він, нахиляючись ближче. 

Я ловлю на собі його погляд, і ці темні очі, мов глибокі безодні, змушують затамувати подих. Задихаюся, стискаю кулаки, намагаючись вгамувати тремтіння.

Раптом він знімає з коня вузький ланцюг, на кінці якого теж щось блакитно виблискує. Одним рухом він накидає його мені на зап’ястя. Й руки відразу стають нерухомими.

― Це… це що? — хриплю, розуміючи, що сили залишають мене.

― Запобіжний захід. Тепер ти підеш, куди скажу, — холодно відповідає він, і я відчуваю, що це не просто погроза.

Не чекаючи на мою реакцію, він тягне мене вглиб лісу. Його постать здається ще більшою і грізнішою в цьому примарному світлі. Сніг хрустить під його кроками, але мені здається, що це хрускіт моєї надії на порятунок.

Йти важко, тіло чуже, слухається неохоче. Але я вперто переставляю ноги. Коли сповільнююсь, мій викрадач різко натягує ланцюг, і зап'ястя пронизує болем наче від удару струмом. Переляканий мозок намагається знайти вихід, пояснення, проте думки наче кисіль, в'язкі й незграбні. 

Ми проходимо крізь лісову гущавину, поки перед нами не з’являється занедбана хатина. Вікна забиті дошками, дах покритий шаром снігу, але двері виглядають міцними, наче спеціально укріпленими. Він відчиняє їх легким рухом руки, і я чую тихий скрип.

― Заходь, — наказує він.

Усередині тепло, вогонь горить у каміні, освітлюючи невелике приміщення. Двері позаду мене грюкають, й шляху назад більше немає.

Чоловік скидає з плечей важкий плащ і вішає його на гачок біля дверей. Під плащем видно міцну статуру, а його одяг — темний і простий, без жодних прикрас, але пошитий з якісної тканини. Його рухи впевнені, точні, наче він усе робить за чітким планом.