Розділ 3

Лерд МакХарт мовчки проводжає його поглядом. І цей погляд… Важкий, гострий, холодний, мов лезо кинджала. А потім його очі, схожі на два темних колодязі, такі ж пусті й бездушні, спрямовуються на мене. Оцінюють, без жодного проблиску тепла.

— Сподіваюся, вона оклигає, — його голос ріже повітря, не гучний, але сповнений прихованої загрози. — Відповідаєш за неї головою, Мардж!

Зі сторони Мардж чується тихий писк.

— Валері, ― вперше звертається до мене. ― Я навідаю тебе завтра. Потрібно обговорити наступний крок…

У цьому «обговорити» звучить щось таке, що змушує шлунок скрутитись крижаним спазмом.

Потім він розвертається. Впевненим, неквапливим кроком прямує до дверей, наче це його власний тронний зал, а не покої, де донька щойно повернулася з мертвих. Двері за лердом МакХартом зачиняються з глухим стуком.

Мені хочеться розтиснути пальці, змахнути з рук відчуття його погляду — холодного, пронизливого, такого, від якого кров у жилах стигне. Він страшний, небезпечний. Не потрібно мати зірку в лобі, щоб це зрозуміти.

У кімнаті не залишається більше нікого. Лише я та Мардж. Вона боязко, обережно дивиться скоса на мене, ніби хоче зірвати маску й зазирнути всередину. Вона боїться. Це видно по тому, як стискає у пальцях краєчок фартуха, як її плечі тремтять під старою накидкою. Жрець засіяв у її голову отруйне зерно сумнівів, і тепер воно проростає страхом.

Я теж боюся. Та не її — себе. Що, як я скажу щось не те? Що, як мене викриють? Якщо вони й справді повірять, що я демон, ніхто не слухатиме пояснень. Просто вб’ють.

Повітря між нами — густе, тривожне, мов гроза перед бурею.

— Ви… — голос Мардж тремтить, наче струна. — Ви… пам’ятаєте мене, леді?

Питання змушує мене здригнутися.

Підіймаю на неї погляд. На її зболені очі, на губи, що нервово стискаються після кожного слова. Що сказати? Правда — це смерть. Я не можу ризикувати.

— Звісно, — голос звучить хрипко, сипло, але я швидко додаю: — Ти ж… ти ж завжди була поруч.

Стара судомно зітхає. В її очах миготить… полегшення? Вона справді любила. Цю Валері. Вона ще боїться, але вже не так. Її страх не смертельний, не такий, як перед Кайланом МакХартом. Я можу цим скористатися.

— Що… сталося? — питаю тремтливо, не доводячи голос до шепоту, але й не вимовляючи надто впевнено.

Мардж нервово ковтає. 

— Ви… — кліпає, опускає погляд, хапається за слова, ніби вони просочуються крізь пальці. — Ви були такі слабкі. Лерд… Лерд хотів знайти вам найкращих цілителів, але…

Вона замовкає. Мені не треба чути закінчення. Кайлан МакХарт не шукав би для мене цілителів. Він не той, хто рятує. Він той, хто використовує.

Я стискаю пальці на ковдрі.

— А потім?

— Потім… — її губи злегка розходяться, і я бачу, як на очах з’являються сльози. — Ваше серце… зупинилося, леді.

Вона говорить це, і я знаю — вона в це вірить. Я померла. Але я жива.І я — не вона.

— Я пам’ятаю… — слова губляться десь у горлі, але я мушу говорити. Мушу. — Світло. Темряву. А потім — тебе.

Мардж кліпає, ніби не вірить, що я все ще розмовляю.

— О, леді… — вона підносить руки до грудей, стискає пальці у молитві. — Це диво.

Це брехня. Але нехай вона думає, що хоче. Я не заперечуватиму. Бо якщо вона вирішить, що я справді повернулася… це дасть мені час. Час зрозуміти, куди я потрапила. І що робити далі.

Мардж все ще з ноткою недовіри дивиться на мене. В її очах тривога, віра і… залишки страху. Я відчуваю цей страх, майже дотиком. Та вона не відсторонюється. Її пальці все ще біля грудей, в схожому на молитву жесті.

— Леді… вам потрібен відпочинок, — говорить нарешті, й голос її ледь помітно тремтить. — Ви слабкі.

Слабкі… Я і справді почуваюся так, наче мене вичавили до останньої краплі. Кожен м’яз у тілі болить, легені горять після кожного подиху. Але відпочинок… Я не можу дозволити собі закрити очі. Знову заснути. Я прокинулася тут один раз — і прокинулася кимось іншим. Що буде, якщо засну знову?

— Я… — прокашлююсь, шукаючи голос. — Все добре.

— Але ж…

— Я хочу пити.

Мій власний голос ріже горло ніби лезом.

Мардж знову кліпає. Видно, ця проста, звичайна потреба повертає її до реальності.

— Ох, звісно! Я… я зараз.

Вона підіймається, ще раз зиркає на мене — оцінюючи, ніби боїться, що нападу зі спини, якщо відвернеться. Та, зрештою, квапливо йде до столика. Я чую брязкіт металу, як дзвенить глечик, як хлюпає вода у чашу. Руки відчувають важкість ковдри, холодний дотик тканини до шкіри. Я в тілі. Живому. З усіма його відчуттями, болем, тяжкістю кінцівок. Це справжність, яку я ще не встигла усвідомити.

Мардж повертається.

— Дайте я допоможу, — тихо каже, обережно піднімаючи мене. Її пальці теплі, старечі, шорсткі.

Я приймаю чашу. Вода торкається губ, прохолодна й освіжаюча… справжня. Спрагло роблю ковток. Потім ще один.

— Повільніше, — шепоче Мардж.

Вона говорить так, як, напевне, говорила цій дівчині сотні разів. Вона любила її. Я знову відчуваю це.

— Ви… щось ще пам’ятаєте? 

Стискаю пальці на чаші.

— Все… розмите, — намагаюся зробити голос слабким, наче через силу. — Ніби… туманом накрило.

Це не зовсім брехня. Я справді не пам’ятаю. Не пам’ятаю її життя. Її дитинство. Її минулого. Я не знаю, якою вона була, кого любила, чого боялася.

Мардж дивиться довго. А потім повільно, дуже повільно торкається моєї руки. Та її очі… В них ще жевріє сумнів.

— Все добре, леді, — шепоче вона. — Все добре. Впевнена, це кляті МакВольфи вас вбили. Не треба було тих заручин… не треба було… Я ж казала! Предки повстали з могил недужі терпіти наругу! 

Слова Мардж пробираються під шкіру, заповзають у свідомість холодним змієм. Заручини. МакВольфи. Предки, що повстали з могил… Все це здається суцільною нісенітницею, проте стара говорить про ці речі цілком впевнено й переконливо, і я мимоволі починаю вірити. Бо ж якими б неймовірними не були події довкола мене ― найнеймовірнішим є те, що я жива і в чужому тілі.