Розділ 2

Марево несвідомості цього разу густіше, щільніше… таке, що здається, наче продираюся крізь липке павутиння, що чіпляється за кожен порух. Я ніби йду. А може, пливу? Не відчуваю свого тіла, лише в’язкий супротив, що тримає, не дозволяє рухатися далі. Кожен "крок" дається з неймовірним зусиллям. І темрява довкола така густа, ніби смола. Чи, може, я осліпла?

Цього разу пам’ятаю все. Зраду. Біль. Втрату. 

Серце щемить… Чому воно ще б’ється? Від такої кількості болю воно б мало спинитися, але вперто стукає в грудях, штовхає кров по венах. І я чіпляюся за цей стукіт, як за путівну ниточку, і продираюся вперед. Наче по довгому темному коридору. Йду… Йду… відраховуючи кроки за кожен удар серця. Бо відчуваю: маю триматися. Не здаватися. Для когось… Для себе.

І щойно це розумію, у кінці коридору спалахує яскраве світло.

Воно манить, тягне до себе. Темрява більше не чинить опору. Її влада зникає. І я вже не продираюся, не борюся, а наче пурхаю… лечу на це світло, як метелик.

А раптом я таки померла? — блискавкою проскакує думка. ― Темний тунель. Світло в кінці. Я чула про це. Читала… 

І лякаюся. Пробую спинитися. Але… я вже безсила. Світло кличе, і я лечу до нього, лечу, а потім — ніби виринаю з глибоких теплих хвиль у холод прибережжя. Та замість того, щоб повернутися в палату… опиняюся в незнайомій кімнаті.

Вінтажній. Дивній.

Морок розсіює вогонь, що палахкотить у широкому каміні. Його полум’я танцює, кидаючи на стіни примарні тіні. Поруч, на приліжковій тумбі, тремтливо мерехтять свічки. Їхні відблиски виблискують на важких оксамитових портьєрах, що закривають вікна, наче намагаючись сховати цю кімнату від зовнішнього світу.

Повітря густе, насичене запахом воску, диму і ще чогось — легкого, гіркуватого… немовби старих ліків. Велике ліжко з різьбленими стовпами, накрите важким балдахіном. І на ньому — дівчина. Зовсім молоденька. Чимось схожа на мене. 

Довге темне волосся розкидане по подушці. Бліда, майже прозора шкіра. На вигляд їй не більше двадцяти… Але виснажене, хворобливе обличчя додає років. 

Біля ліжка стоять двоє.

Високий, могутній чоловік, широкоплечий… у ньому є щось лячне. Його обличчя суворе, зморшкувате, з темними очима, в яких палає важка злість чи то відчай. Густе, хоч і злегка посивіле волосся, на руках — сліди боїв: старі рубці, груба шкіра. 

І стара жінка. Вдягнена бідніше, але охайно. На плечах зношена шерстяна накидка, біля пояса висить гаманець. Її обличчя втомлене, риси гострі, ніби витесані.

— Мабуть, варто кликати жерця, лерде МакХарт… — неголосно мовить вона. ― Інакше душа леді так і залишиться в цьому світі, не знайшовши шлях у потойбіччя.

— Клич, Мардж, — скрипить зубами чоловік. 

І жінка поспіхом вибігає.

Щось у мені здригається. Це не сон. Знаю це так само твердо, як те, що мене тут немає. Я — примара. Вони не бачать мене. Не чують. Я можу рухатися, але не відчуваю тіла. Не чую свого дихання, але відчуваю запахи. Лише голоси цих двох прорізають моторошну тишу. Мене не існує.

Але відчуття реальності таке тверде, що аж стискає груди. Я бачу кожну деталь цієї кімнати, кожну складку на одязі чоловіка, кожну зморшку на втомленому обличчі жінки. Відчуваю вагу атмосфери. Напругу, що витає в повітрі, густу, як смола.

Двері прочиняються, і до кімнати заходить чоловік. Мабуть, той самий жрець, по якого говорила жінка. Високий, худорлявий, у довгому темному плащі, що спадає до самої підлоги. Його лискуча лиса голова відкидає бліді відблиски свічок, а глибоко посаджені очі здаються чорними проваллями. Він несе із собою важкий аромат ладану та чогось різкого, як висушені трави, що горять у вогні.

А за ним, тихо, мов привид, прослизає в кімнату Мардж. Вона, ставши біля стіни, береться витирати куточком сірого шматка тканини почервонілі очі.

— Приведіть її в останню путь, — голос лерда МакХарта твердий, але в глибині ноток вібрує ледь вловна хрипкість.

Жрець мовчки киває, робить кілька кроків до ліжка. Знімає зі своєї шиї щось схоже на амулет чи медальйон й кладе на груди дівчини.

Я відчуваю, як у мене щось стискається всередині. Співчуття?

Понад усе в житті я ненавиджу несправедливість. І що може бути несправедливішим за смерть молодої дівчини? Такої гарної. Такої юної. У неї ж усе попереду… Чому так? Чому вона? Чому смерть завжди забирає тих, хто ще мав жити? І її... і мене... Мабуть, тому я тут... мабуть, ми маємо піти разом... інакше, для чого...

Жрець починає шепотіти. Його голос низький, монотонний, слова лягають один на одного, сплітаються в гіпнотичний ритм.

Я не розумію змісту. Але щось у них чуже. Незвичне. Не просто молитва. Щось інше…

І раптом — мене наче хапає невидима рука. Світ закручується вихором. Я починаю задихатись, як риба, викинута на берег. Невимовна сила вичавлює, вириває з реальності, штовхає в порожнечу. Моє тіло, якого я й так не відчувала, зовсім розчиняється. Наче я — частина вітру, легкий подих між світами. Темрява змикається. Я знову кудись падаю. 

А в наступну мить повітря вривається в груди важкою, задушливою хвилею. І ребра мої здається ось-ось луснуть від надмірного розширення. Тіло вигинається наче від спазму, й безсило опадає на подушки. І я різко розплющую очі, ошалілим, розсіяним поглядом оглядаюсь довкола.

Камін усе ще палає, свічки мерехтять, розсіюючи морок. Ті ж самі обличчя: лерд МакХарт, жрець, Мардж… Але тепер вони дивляться просто на мене. Згори вниз.

І в наступну мить з вуст жінки зривається істеричний вигук:

— Леді Валері! Ви жива!

Цей голос пробирає мене до кісток. Моє ім’я. Але воно звучить так… по-чужому… Дивне відчуття стискає нутрощі, холодним шоком пробігає уздовж хребта. Хапаю ротом повітря. Глибокий, хрипкий вдих ріже вогнем. Кожен нерв тремтить, тіло охоплює судома болю. Легені ніби розриваються, серце б’ється надто швидко, а ребра… ребра тріщать під кожним новим подихом.