Розділ 1

За кілька днів до описаних подій…

Земля

Валері

Міський шум, пронизливий вітер, холодний дощ, що забивається під комір,— усе це здається настільки буденним, що я навіть не звертаю уваги. Що мені негода, коли на серці все співає?

Ми так довго цього хотіли з Мишком. Стільки років надій, спроб, розчарувань… І ось тепер — дихання застрягає в грудях, у голові дзвенить. Спітніла від хвилювання долоня стискає тоненьку смужку з двома яскравими рисочками в кишені.

Зробила тест на роботі — просто для галочки, без віри, що результат зміниться. Після стількох невдач важко дозволити собі сподіватися. Але коли побачила другу смужку… О, це було, як грім серед ясного неба!

Надя, моя напарниця, аж підстрибнула, коли я закричала у вбиральні. Добре, що покупців у магазині не було, а то б і їх налякала. А потім ми з нею вже разом танцювали переможний танець посеред складу, а я все повторювала: "Не примарилося? Точно не примарилося?"

Саме тому я зараз біжу додому, не йду — лечу! Надя, добра душа, відпустила мене на дві години раніше, запевнивши, що сама впорається. У книжковій крамниці п'ятничного вечора не надто людно, а для мене ці дві години — ціла вічність.

Ключ тремтить у пальцях, коли просовую його в замкову шпарину. Я навіть дихати перестаю.

Тихенько-тихенько заходжу всередину. Вся тремчу від хвилювання, ще раз витягую тест, щоб подивитися на нього. Раптом примарилося? Але ж і Надя бачила… І я ж потім ще два рази перевіряла, і друга риска нікуди не зникла.

Повільно роззуваюся, навшпиньках пробираюся вглиб квартири. Мишко, певно, спить. У нього ж вихідний, а це означає, що він усю ніч просидів за комп'ютером у своїх танчиках. Навряд чи вже прокинувся. Та й у квартирі темно, штори щільно затягнуті.

Так і є.

Зі спальні долинає тихий скрип — він перевертається у сні. Мій ведмедик.

Я заплющую очі на мить. Зараз зайду, притиснуся до нього теплого, рідного і тихенько прошепочу на вухо: "Вітаю, татку". Уявляю, як широко розплющаться його очі від здивування, як обличчя стане таким милим-милим, розгубленим…

Я навіть хихикаю, не стримуючись. І тільки тоді розумію, що сміх двоїться. Дзвінкий, жіночий. Він звучить далі, навіть коли я завмираю.

Щось стискає серце. Липка тривога повзе по спині. Ні… Це ж не те, що я думаю. Це просто… просто…

Рука сама тягнеться до дверної ручки, двері прочиняються без жодного звуку.

Спочатку я бачу лише біле простирадло, зім’яте, ніби після бурі. Далі – темне волосся, розсипане по подушці. Віка. Її гола спина лисніє у променях вуличного ліхтаря. Тонкі пальці тягнуться вниз, за полуницею, яку підносить до її губ Мишко. Він сміється. Відкинувшись на подушки, розслаблений, задоволений…

Якась частина мене ще не усвідомлює, не хоче вірити. Це не вони. Це не тут.

Але запах полуниці… густий, насичений, п’янкий – раптом вдаряє в шлунок, перекручує нутрощі у вузол. Нудота підступає до горла, світ починає хитатися. Спираюся рукою на одвірок, нігті впиваються в деревину.

Віка сміється, закидає голову назад, її довге волосся падає Мишкові на стегна. Він знову бере полуницю пальцями й, не відриваючи погляду, веде її до її губ. Вона схиляється, хапає ягоду зубами, облизує його пальці.

Світло ліхтаря пробігає по їхніх тілах – оголених, близьких…

Темрява підкрадається з усіх боків, перед очима все пливе. Я задихаюся. Щось, можливо, стогін або різкий подих, виривається з мого горла – і цього досить.

Віка різко завмирає. Різко повертається. Очі, такі ж, як у мене, великі, карі, з розширеними зіницями, зустрічають мій погляд. Вона кліпає, усвідомлюючи.

Мишко повільно підіймає голову. Його посмішка блякне, зникає. Обличчя спотворюється від жаху. 

Віка блискавично пірнає під ковдру, хапає її, закутуючись у тканину.

Я бачу, як його рука смикається, наче хоче щось сказати, щось зробити.

Але пізно.

Бо я вже не тут. Я вже падаю.

***

Темрява. Вона важка, липка, тягне вниз, розриває на шматки. Я щось втратила. Щось важливе. Щось, що було моїм, що було в самій серцевині мене, що давало мені дихати. Замість цього – порожнеча. Величезна чорна діра, яка росте, шириться, засмоктує все навколо.

Не пам’ятаю, що сталося. Але біль… Він тут. Всюди. Він роз’їдає зсередини, тисне, душить, не дає навіть зітхнути.

Хочу розплющити очі, вирватися з цього мороку, знайти себе, зрозуміти… Та повіки важкі, ніби мене накрили ковдрою зі сталі. Звуки доносяться приглушено. Десь далеко хтось дихає. Хтось зітхає. Хтось… плаче?

Нарешті мені вдається зробити вдих. Повітря проходить крізь горло важко, наче я довго не дихала зовсім. Ще один вдих. Повільно, повільно… Повітря пахне стерильністю, ліками, чимось чужим.

Стеля. Біла. Я дивлюся на неї, і мозок, ще загальмований, не одразу розуміє, що це означає. Білі стіни. Тиша, розбавлена тихим писком апаратів.

Лікарня.

Я в лікарні.

Щось всередині сіпається, але поки я не можу зрозуміти, що саме. Повертаю голову набік – і бачу маму. Вона сидить поряд, схилившись на лікарняне ліжко, її рука, така знайома, така рідна, лежить біля моєї. Вона не спить, тільки втупилася в одну точку, не рухається.

Серце стискається від цього виду. Ледь помітно ворушу пальцями, і цього вистачає. Мама здригається, різко підіймає голову, очі заплакані, втомлені, але такі рідні.

— Донечко… — її голос зривається, ледь чутний, але сповнений тепла. — Як ти?

Пробую відповісти, але горло, ніби зсередини випалене, не видає ні звуку. Мама миттєво хапає склянку з тумбочки, підносить її до моїх губ.

— Потрохи, сонечко, потрохи…

Холодна вода тече вниз, змочуючи пересохле горло. Я ковтаю, ще раз… Дихати стає набагато легше.

Свідомість прояснюються. Й нарешті прориваються спогади. Захлинаються хвилею, що накриває мене з головою. Полуниця. Шовкове простирадло. Сміх. Оголені спини. Мишко. Віка. Я…