Пролог

Валері

Мої очі розплющуються від гострого передчуття. В темряві хтось ховається, холодок по спині пробігає тоненькою змійкою. А в наступну секунду до губ притискається важка долоня. 

― Ані звуку, ― шепоче грубий чоловічий голос. 

І все всередині перевертається від страху. 

Руки інстинктивно тягнуться до чужої долоні, намагаючись вирватися, але чоловік сильніший. Пальці стискають моє зап’ястя, змушуючи завмерти. Його подих гарячий, дихання уривчасте, але не від страху — від впевненості й рішучості.

― Не ускладнюй, — низький голос обпікає вухо, наче попередження.

У темряві кімнати я ледве розрізняю обриси його фігури. Бачу лиш, що він високий, могутній, його силует нагадує кам’яну статую, створену для того, щоб підкорювати. Плащ із важкої тканини обтікає широкі плечі. Обличчя закрите шарфом чи хусткою, лише очі виблискують у тьмяному світлі. Темні, мов бездонні колодязі, вони пронизують мене, змушуючи тіло тремтіти від холоду й страху.

Я намагаюся закричати, але звук не виривається з горла. Повітря немов застрягло всередині, наче мене скували невидимі кайдани. Розпач охоплює все моє єство, але я не можу ані промовити, ані поворухнутись. Він щось зробив — я відчуваю дивну силу, що вібрує навколо.

Тим часом незнайомець різко зриває з ліжка ковдру й обвиває нею моє тіло, позбавляючи навіть найменшої можливості чинити опір. У напівтемряві кімнати його силует здається ще більшим, ще загрозливішим. 

― Лише кілька хвилин — і ти навіть не згадаєш, що це був за дім, — промовляє чоловік низьким голосом, його слова, мов кинджали, прорізають темряву.

Він підхоплює мене на руки, так, ніби я важу не більше за перо. Я намагаюся вирватися, хоч і знаю, що марно. Він сильніший, швидший, його дії точні, мов у хижака, що піймав здобич.

Чоловік підходить до вікна, й однією рукою, легкою, мов вітер, відчиняє його. Морозний подих ночі охоплює мене, щойно скло відступає. Сніг блищить у світлі місяця, і я бачу, як крізь темряву проступає фігура коня, що чекає внизу.

Моє тіло напружується ще більше.

Одним стрибком він вискакує з вікна, м’яко приземляючись на засніжену землю. Коня осідлано, і кілька магічних рун світяться слабким блакитним світлом на його сідлі. Чоловік саджає мене перед собою, накриваючи своїм плащем, щоб мене не було видно.

Я не чую своїх криків, лише внутрішній шум у вухах і глухе відчуття страху. Чоловік не говорить більше ані слова. Він легко цокає язиком, і кінь рушає вперед. Ми зникаємо у темряві ночі, залишаючи за собою засніжену дорогу й усе, що я колись називалось домом.