Розділ 3

Прикладаю пальця до губ та пошепки наказую:

— За мною! І жодного звуку.

Голчаста голова киває. Тоді я знову повертаюся до нього спиною й навшпиньках рушу до знайомої будівлі. Але коли подув вітерець, я зупинилася й озирнулася. Та, на щастя, то не було новою спробою прокусити мою шию та випити моєї крові. Чупакабра тримався на деякій відстані, через що я полегшено видихнула. Але остаточно однаково не розслабилася — хто б міг махнути рукою та заснути, якби був поряд зі зголоднілим хижаком?

Отож-бо й воно!

— Що?

Я замотала головою і попрямувала далі, до дерев’яних дверей. Тиша, яку порушували тільки наші з чудовиськом дихання… Але відкривати було страшно, наче за дверима чекало ще більше чудовисько, ніж те, що знаходилося за моєю спиною. Та врешті-решт знайшовши сміливість, я прочинила їх — і одразу загаласувала після скрипу іржавих петель.

Впавши в обійми Володі, я невідривно дивилася на два великих ока, які наче світилися у темряві. А очі спостерігали за нами. Хвилина — і нове чудовисько вийшло з пітьми, лякаючи своїм сивим волоссям та знайомою хусткою.

— Б-бабуся?

— Ладочко, то от ти де! Бо пішла — і наче крізь землю провалилася. А це ще хто за тобою стоїть?

Я озирнулася на Чупакабку, Чупакабра — поглянув на мене. Разом ми подивилися на бабцю, яка вже сама придумала відповідь. Навіть краща за ту, яку могли б вигадати ми.

— Я зрозуміла! Це песик, так?

І знову ми подивилися один на одного, поки чудовисько не зробило єдину можливу правильну річ:

— Гав!

Не засміятися було важко, але мені вдалося. Та бабуся, чий зір і в світлі дня був не найкращим, лише вдоволено кивнула та попрямувала в дім.

— Голодний, напевно, бідолаха. От який худорлявий, хоч і великий. Нічого-нічого, зараз бабуся вас нагодує, — промовляла моя стара, поки я озиралася на спантеличене чудовисько.

Здається, в нього навіть промайнула думка, що варто тікати. Але ж хто від бабусі голодним втекти може?

Тож, вибравшись з обіймів Володі, почимчикувала в дім. А полонений Чупакабр замикав наш бойовий стрій.

А нічого було на козу нашу заритися — кози теж люди!… Ні, не так… А хоча… Кози теж люблять! Покохався б з нашою Манюнею — лишився б зі здоровою менталкою, але ж вам, Темним Володарям, дівчат подавай. Тож готуйся до психологічної та гастрономічної війни, гад!

Єдине, що я не врахувала — у цій війні в жодної бабусі немає союзників. Лише вороги — і всі голодні. Навіть якщо вони стверджують, що це не так. Особливо якщо це онуки.

Тож сиділи ми разом з «собачкою» за столом. Переді мною столове приладдя, перед гостем — миска. Собача. Але він скривдженим не виглядав. Тільки спантеличеним.

І в нього, і в мене тарілки були повні. Спочатку у них був борщ, потім — гречка з котлетами, потім — пюре з тефтелями. На салати, що лежали перед нами, навіть глянути було страшно. Ще трішки — і я лусну. Хоча Володя не здався тим, хто от-от в цій війні програє. Навпаки — задоволений, паскуда.

Так… Він ж казав, що кров’ю харчується. А хіба кровопивці звичайну їжу можуть їсти?

Скоса глянула на бабцю. З повагою та насторогою — не кожна жінка змусить їсти те, що ти ніколи не їв і зарікався навіть пробувати.

— Що? — запитала бабуся. — Досипати ще?

Перш ніж вона встигла потягнутися до моєї тарілки, я активно заперечно замотала головою.

— Не треба! Я вже наїлася!

— Може ще трошки?

— А можна мені? — попросив Чупакабра, протягуючи миску.

— Звичайно! — бабця зовсім не злякалася вмінню говорити у собаки. Але грець з ним! Треба якось прогнати гостя…

— Дякую! — здивувало вихованістю чудовисько.

Ну от може, коли хоче! Ще б кров не пив, мене не викрадав і не погрожував — міг би й лишитися, а так…

— Ладочко, а давай цуцика собі облишимо?

Я поглянула на ба, ба — жалісно глянула на мене. До неї ще й Володя доєднався з виразом великомученика, який нічого поганого за своє життя не зробив.

Подвійна атака, щоб їм пусто було! Але мене таким не пройняти — я зібрала усю свою жорстокість, міць та серйозність. Була готова відмовити будь-кому, адже зарплата в мене не гумова, а від родичів навіть на допомогу бабусі не дочекаєшся, не те що для «цуцика». Отож, твердо та рішуче я сказала:

— Гаразд…

Обличчя, що так уважно спостерігали за мною, осяяли. Наче я їм найбажаніший за все життя подарунок на Різдво подарувала. Усміхнулися і як обнялися… Будь-хто б розтанув… І хрін з тими важкостями — якось викрутимося!

Так я думала, поки не настав ранок завтрашнього дня і вже зранку не побачила подряпаний столик. Новий, буквально тиждень тому купила.

— Володя! — закричала на всю домівку, взиваючи до почуття провини вчорашнього Темного Володаря.

— То не він! — замість нього прибігла бабуся. — Це я вночі спіткнулася.

Крізь зуби, аби не накричати на нещасну бабусю, максимально спокійно процідила:

— «Спіткнулася» кажеш? А пазурі в тебе звідки за ніч взялися?

— Я зараз йому кігтики підстрижу, не сварися! Володя більше так не буде робити! — запевнила і побігла.

Впродовж наступної години Чупакабра гарчав та злобно зиркав на мене, поки бабуся кігтерізами Барсіка, її улюбленого кота, обрізала його пазурі. Але й мені було чим відповісти — крім столика постраждав ще й килимок в коридорі та новенький диван.

Бажання вигнати чудовисько з дому росло щоразу, бо крім кігтів постійно з’являлися й інші проблеми, пов’язані з його поведінкою: то він сусідських курей передушив, то в тої самої Людки одяг викрав та на клаптики пустив. Але бабця стоїчно вистояла натиск колишньої подруги. Мовляв, вона без неї серіал дивилася, тому й заслужила.

Та з часом ми почали прилаштовуватися один до одного. Здичавіле чудовисько ставало більш схожим на нестерпного молодшого брата. Так, він щось постійно придумував та капостив, але ж сім’я!

Отак і завершилася ця історія з викраденням Чупакаброю тим, що українська бабця з чудовиська людину зробило. Бо отакі вони — наші любі бабусі.