Розділ 2

Прокинувся бідний Чупакабра знерухомлений. Він, бідненький, навіть не одразу зрозумів, що сталося, але мого обличчя, на яке було направлене світло ліхтаря, злякався. В плані закричав так, що аж у вухах загуділо.

— Ти… ти хто?

— Лада. Ти ж мене викрав.

Чудовисько злякано проковтнуло грудку та опустило погляд на мотузку. Потім поглянув на мене. Питання й так добре читалося на його мосьці, але він однаково його озвучив:

— Де ти взяла мотузку?

— Секрет фірми. Де було — вже немає.

Він задумався. Кивнув. А потім згадав, що взагалі-то викрадач тут він, а боятися маю я. Бо так по сценарію написано. А від ролі відходити — це сюжетний моветон.

— Та як ти посміла полонити Короля Ночі?

— А хіба в ночі бувають королі?

— Звичайно! Найсильніший з породжень Пітьми! — заволав чудовисько. А були б в нього вільні руки — готова закластися, що він б на себе ще й пальцем вказав.

— А!… То вони, ті самі Королі Ночі тебе бояться?

Чупакабра зашарівся, адже натякав він на інше. Але дражнити таких викрадачів — діло святе. Я це профілактикою повторного викрадання називаю. Стратегія «Нехай викрадач боїться викрадати» називається. Хоча поки що все надто плавно йде. Не дуже досвідчений Темний Володя мені потрапив у руки.

А може Володею його називати? Бо Чупакабра — якось не по нашому, а так буде одразу зрозуміло, що місцевий.

— Бійся, смертно! Як тільки я виберуся, буде на тебе чекати…

— Смерть?

— Помста!

— Бодай кривава?

Він задумався. Серйозно. А потім заперечно хитнув головою.

— Ні. Доросла.

— Кривава теж не те щоб дитячою була.

Чудовисько подивилося мені за спину. Довго так, уважно. Тож, аби не виявити, що викрадач був не один — озирнулася. Там хіба що книжечка похабна була. Мені й відкривати не треба було, адже читала її колись. «Сто ночей з Темним Володарем» називається. Я її помітила, ще коли мотузку шукала. У цій норі загалом було багато речей — і всі валялися аби-де, тільки не охайно.

— А-а-а! А до такої помсти, ти, любчику, ще не доріс. То лише в книгах так буває.

— Хіба?

— От скажи: ти в житті бачив, аби хтось так розмовляв, як чоловіки таких історій?

— Я майже ні з ким не перетинаюся.

— А інші Чупакабри?

Істота похитала головою, а потім пояснила:

— Я один такий в своєму роді.

— І сім’ї в тебе немає?

— Немає, — тяжко зітхнув і плечі опустив.

Може тому він й по чужих хлівах лазить?

— А курей наших ти подушив?

— Я їсти хочу.

— А працювати?

— Хто ж мене на роботу візьме? Та й кров за гроші не купиш.

Настала моя черга потилицю чухати. Бо загалом він має рацію — навряд хтось чудовисько на роботу візьме. І кров, не маючи зв’язків, так легко не дістати. Тваринну теж не так легко знайти, якщо худоби не мати…

І що з ним робити? Бо наче й шкода, але й відпускати не можна — наробить справ гірше за мою бабцю.

— А ще скажи от що: я справді такий страшний?

— Га?

— Чого всі, коли мене бачать, або тікають, або біжать за мною з гострими предметами?

Оглянула Чупакабру… Красенем не назвати. Глянула на книжку позаду, звідки концепцію Володя й підглянув. Тож хіба він не цього й домагався?

— Я просто хочу, щоб мене кохали! — випалила істота і розплакалася.

В мою ж голову вдарила думка, що я надто сильно його вдарила й голову пошкодила. Може, струс мозку організувала… Але ж і в лікарню не повезеш… Чупакабру. Хіба що до ветеринара, який хіба що в місті є. А то довго й коштовно.

Хоча… Моя ж бабця колишній ветеринар. Може вона його гляне, чогось дієвого порадить? Але як то все пояснити… А хоча…

— А в тебе є нормальний одяг? В сенсі людський.

Істота шморгнула носом і протерла сльози. Вигляд він мав спантеличений. Та я й сама не зовсім розуміла, що зібралась зробити.

— А цей хіба не людський?

— М-да… Збирайся. Будемо з тебе людину робити, — я підвелася й стряхнула руки. І лише зараз зрозуміла, що не розв’язувала з нього мотузку, тож коли…

Погляд зачепився спочатку за обривки мотузки, потім за пазурі вже значно пожвавілої та, вочевидь, щасливої істоти.

Думаю, на цьому питання відпало.

Чупакабра тим часом метався по різним закуткам нори та підбирав абсурдні, на мій погляд, речі: ґудзик, іграшкову ляльку, зелену грушу. А щастя повні штані…

— Що ти робиш?

— Ми ж у гості збираємося? А у гості з порожніми руками не можна! Я подарунки збираю.

Почухала маківку — й махнула рукою. Вид інший, а душа — українська. То ж добре. Може він ще й борщ любить?

— Все! Я готовий! — вже скоро вигукнув Чупакабра з виразом щасливого цуцика. Прямо як дитина, яку нарешті ведуть у гості до найкращого друга, з яким він не бачився аж цілих дві години!

Це викликало сміх, але я стоїчно витримала. Он яка урочиста подія для хлопчика — в жодному разі не можна проявити легковажність.

— Тоді ходімо?

— Ходімо!

— А як звідси вибратися?

Посмішка з моськи зникла. Брови насупилися. Вочевидь він над чимось розмірковував. Але питання: над чим це він так старанно думає? Він ж не міг вважати, що я тут назавжди лишуся. Чи міг?

Мій карк обдало холодом, а попець неприємно стиснувся у поганому передчутті. Та перш ніж я встигла запитати, істота зловила необхідну думку:

— Хапайся!

— Хапатися?

— Без мене ти звідси не вилізеш. Та й швидше буде.

— «Звідси» — це звідки?

— З нори, — наче нерозумному дитя відповіло чудовисько. Ще й як на останню дуру глянув.

— Це зрозуміло. Питання інше: де ця нора знаходиться?

— На дні яру, — він потис кістлявими плечима, перш ніж додати: — Чи ми лишаємося тут?

— МЕРЩІЙ НАГОРУ!

Посмішка розквітла на морді Володі, поки я шукала, за що б вчепитися. Його тішили мої спроби. Але ж дійсно не зрозуміло, що саме він мав на увазі — на спині в нього голки, а в руках дрібниці. Тож за що чіплятися?