Розділ 1

Заходячи у хлів я точно не очікувала побачити там таке чудо. Можливо викрадача або звіра, але точно не істоту незрозуміло якої породи.

Повільно взяла до рук вили, не відводячи очей від істоти і думками намагаючись дати вказівку Манюні відійти від потенційної небезпеки. Та ні — кізочка й надалі продовжувала зацікавлено спостерігати за тим, що відбувається.

Чудовисько в той самий час випростувався та загарчав. Чорний увесь такий, наче обвуглений. Ще й ростом з добрячого чоловіка. І голки вздовж хребта нагадували дикобраза. Не те, щоб я бачила їх в живу, але ж картинки теж рахуються.

І от, це чудо зробило крок вперед. Я — крок в сторону Манюні. Чудо загарчало, я — нахилила вила зубцями перпендикулярно до тулуба істоти. З його зубів капнула червона слина, з мого чола — холодний піт. Але врешті-решт до Манюні дісталася вдало і сховала за своєї спиною добряче.

— Киш! — наказала чудовиську. Пошепки (в кого буде вдосталь сміливості кинутися на таке страхопудало?), але спробувала бодай щось.

Не допомогло — чудовисько зробило крок у нашу сторону, змушуючи усе життя пробігти перед очима. Та Манюня жодних звуків не видала. Хоча перевірити її добробут я не наважилася — й так триндець як боязно. Я от-от впісяюся зі страху. Ще й холодно. Вибігла лише на хвильку глянути, що то за звуки з бабчиного хліва доносяться. Й так куниці вдосталь курок та качок передушили.

— Гр-р-р, — загарчало чудовисько, зробивши ще крок вперед.

Страх ріс, але попри усю напускну “містяність”, родом я з села. Тож в образу себе дати не можу. Тобто інстинкти взяли гору й істота отримала вилами по голові.

Заскиглила, відповзла, недобре глянула. В мене навіть з’явилася надія, що він (чи вона?) втече. Але де ж там — чудовисько стрімголов наблизилося. Далі я не пам’ятаю, бо втратила свідомість через страх. Або мене оглушили, якщо враховувати біль у потилиці.

Та зараз не це так важливо. Головне — очі я розплющила не вдома, не в хліву і навіть не на вулиці. Це була якась велика підземна нора без жодних ознак сторонніх. Тільки звідкись долинали звуки ночі: вітерець, угукання сови та ті звуки, що я сприймаю за спів зірок. Що то насправді — для мене досі загадка, скільки б десятиліть я над цим не розмірковувала. Спочатку дорослі не відповідали (хоча саме від них теорію про спів зірок я й почула), а потім вже якось не хотілося псувати цю казковість. Деякі речі краще назавжди лишати таємницею.

Черговий порив холодного вітру, який бозна як заліз у підземну нору, витягнув мене з розмірковувань та повернув до нагального — треба повернутися, поки бабця чогось не накоїла. Та й дедлайни горять… Робота сама себе не виконає.

Поплескавши себе по щоках, я знову озирнулася. Але ні за що вхопитися навіть подумки не вийшло — одні земляні стіни та рідкі подуви вітерця… який не може з’являтися ні звідки. Тобто теоретично десь неподалік має бути вихід, через який пориви вітру й залітають у нору. Навіть два виходи, оскільки тут ходить потяг. Але питання лишається актуальне — де ці виходи є?

Розмірковування до мети мене не доведуть, тож далі я вдаюся до найдієвішого методу емпіричних досліджень — експерименту.

Притиснувшись до довільної стіни, я попрямувала в довільному напрямку. Кудись це має мене довести. Маю лише надію, що не у пащу чудовиська… Хоча я вже в його лігві, тому вже пізно. Напевно.

Вогка земля під пальцями не додає тепла, тож мене почало пробирати до кісток. Зуби почали стукотіти наче в заведеного лускунчика. Але я продовжувала рухатися. Не можна дозволяти зупинятися — бабця щось таке як вкоїть, що за віки не виправлю. Ото нещодавно пічку відкривала, поки внученька заснула. За її словами — аби дров підкинути. А потім її сусідка Людка покликала, тож вона пішла. Не зачинивши заслінку. Добре, що вчасно прокинулася — баба й без дому лишилася, й без онучки.

Це з нещодавнього. Про те, як вона собі ледь ногу косою ледве не відтьопала влітку — взагалі краще промовчати. Ми ж тому й домовилися з ріднею, що я до баби переїду. Мовляв, «Ти, Ладко, однаково… як там воно називається?… на дистанційні працюєш, тож тобі легше їй допомагати». Вони ще й заприсяглися бабці щомісячно гроші надсилати, бо пенсія в неї вкрай мала.

Та не врахували родичі лише двох речей — дистанційну роботу теж треба робити, а пообіцяти фінансову допомогу передбачає й її надання. Отак і опинилася я в селі з бабусею, за якою потрібне щохвилинне спостереження.

За спиною знову прозвучало гарчання. Хребет одразу перестав плакати — випростався як черенок від лопати. А сироти як по шкірі забігали — м-м-м! Краса. Про жвавість та активізацію бажання жити взагалі мовчу — ноги стрімголов понесли у протилежну від звуку сторону.

Ото картина: я кричу й біжу в одну сторону, чудовисько — за мною слідом біжить і гарчить. І всі ці події у якійсь… норі! Де я примудрилася спіткнутися та впасти.

Поки не підвелася — істота, проявив неочікувану для мене розумність, притисла мене, не дав підвестися й продовжити наш марафон. А шкода, що мені не дали нагоди його виграти! Взагалі-то, треба вміти програвати.

Два вдихи — і в кількох міліметрах від мого обличчя відчулося тепле вогке дихання.

— Мати Василева… — прошепотіла з острахом. А бабуся наказувала мені якусь молитву вивчити! Навряд допомогло, звичайно, але емоційно було б легше.

Чужий ніс торкнувся моєї щоки й попрямував до шиї, ключиць, декольте… Такого нахабства навіть моя налякана душа не витримала — чудовисько отримало по мордяці.

— Ну ти ж совість май, га!

— Тремти, смертно! — відізвалися мені у відповідь. — Твоє життя в моїх руках.

— Може «лапах»?

— Що? — не тільки я від себе такої сміливості не очікувала. Чудовиську, схоже, теж така жертва вперше трапляється.

— Ти сказав, що моє життя у твоїх руках. Але ж у тебе лапи з пазурами.

Чудовисько гмикнуло, потім задумалося. Напевно, зрозумів, що я маю рацію.

— Ти надто смілива для того, хто опинився в лапах істоти, чиє ім’я не наважуються шепотіти кози у найвіддаленіших селах!