Розділ 22. Заключний.

Розділ двадцять другий. Порятунок порятованих.

Чи пишаюсь я тим, що спромоглася не лише торкнутися, а й утримувати чоловічу гідність у своїх руках? Це спірне питання. Як би не обставини в які мене поставила Доля, то я б навіть не думала про таке. Але є одне але, яке виправдовує мене перед моєю совістю та Всевишнім. В боротьбі з хижим звіром, треба використовувати всі методи захисту та нападу.

Міран скривив губи та застиг на місці, поки я щосили стискала набряклість крізь джинсову тканину його штанів, що ускладнювала мені задачу. Як довго я можу утримувати його? Та наскільки великим буде його гнів, я не маю жодного уявлення. Гордо підіймаю голову і якомога серйозніше вимовляю кожне слово, щоб його сп’яніла голова змогла второпати все з першого разу:

– Міран, Даміль нічого тобі не зробить, а ось мій батько розплющить тебе по стіні, і йому нічого за це не буде!

– Прибери свою руку. – крізь зуби гарчить він, і я не чекаючи на повторення прохання, з усією силою стискаю пальці, щоб викликати якомога більше болю.

Поки Міран корчиться на підлозі від болю, я не гаючи часу, користуюсь моментом і інстинктивно шукаю щось, що може стати у нагоді для самозахисту. Забігаю на кухню і вихоплюю ніж для нарізки хліба, що має найдовше лезо серед усіх. Користуватися холодною зброєю я не вміла, як і не мала бажання навчитися, хоча мій татко не один раз натякав, що таке вчення може врятувати моє життя. Тепер знаю точно, що як тільки повернусь додому сама буду благати батька, щоб він навчив мене всьому, що я повинна знати.

– Ти зробила найбільшу помилку у своєму житті. – посміхаючись сказав Міран, обережно крокуючи в мою сторону. – Тобі нікуди тікати, Лавіка.

– І тобі! – вигукую, контролюючи кожен його крок. Утримуючись рукою за край столу, що стоїть в центрі кухні, розумію, що зможу протриматись ще деякий час. Адже великий стіл стане гарною перепоною на дорозі помсти Мірана.

– Ну що ти зробиш, Лавіка? Пере ріжеш собі вени чи горло? Я так не думаю. – впевнено та глузливо коментує він, вдаряючи долонями по столу. – Чи ти думаєш, що злякаєш мене цим лезом?

– Якщо не зможу повноцінно скористатись ним, – киваю на ніж, – то ускладню тобі життя. Ти недооцінюєш мене, Міран. – так само впевнено відказую, хоча всередині мене стаються кризові спалахи жаху. – Ти забуваєшся, що я зростала в іншому світі, де чоловіки поважають жінок, а жінки вміють ставити на місце тих чоловіків, які загралися в пупа Землі!

– То ось чому ти так запала в душу Дамілю. Тому що ти надзвичайно ласий шмат. – ми почали рухатись по колу, не відволікаючись один від одного, і утримуючи дистанцію. – Якщо покладеш ніж та змиришся зі своєю долею, я не буду робити тобі боляче. Хоча, з іншого боку, твій бойовий характер заводить мене не на жарт!

– Не думай, що зможеш показати себе самцем. Цілуєшся ти як маленький хлопчик. – мій комплімент явно вразив Мірана в самісіньке серце. Він почервонів і кинувся на стіл, змусивши мене відскочити до стіни.

– Ну крихітко, я тобі доведу, що ти ніколи не мала чоловіка схожого на мене. Я виб’ю всю твою пиху. – цього разу Міран був спритніший за мене і перескочивши через край столу, опинився на загрозливу відстань від мене. – Йди-но сюди, стерво!

Він майже вхопив мене за плече, та я встигла махнути ножом і залишила кривавий слід на його передпліччі. Міран не сприйняв поріз за рану, про яку треба турбуватись і продовжив свій наступ. Спочатку ми рухались в такт один одному: я відступала, а він розмірено крокував на мене. Та коли я почала розуміти, що заганяю себе в кут, різко змінила траєкторію і пішла в сторону кількох вазонів біля вікна, які маю намір запустити в цього скаженого молодика.

Наша маленька гра в кота та мишу продовжувалась не більше десяти хвилин, хоча по відчуттям могла зайняти цілу вічність. Поки ми кружляли між меблів, які на моє благословення, були добрячими бар’єрами для Мірана, з вулиці почулись звуки схожі на вибухи. Одразу за ними постріли та голосіння чоловіків.

– Краще тобі зупинитись, Міран. – прошу його, натякаючи, що за мною вже приїхали. – Я не буду вимагати твого покарання по закону. Я зможу вибачити тобі. – він розсміявся.

– Лавіка, не глузуй! Навіть якщо за тобою прибули війська, їм треба як мінімум двадцять хвилин, щоб якось проникнути в дім! А мені потрібно не більше трьох, щоб вимістити на тобі усю мою злість!

– Ти ще повинен впіймати мене. – бурмочу собі під ніс і закриваю обличчя рукою, коли в мене летить таця з травами, яку я не помітила, коли проходила біля софи.

Наступні кілька хвилин стали найстрашнішим випробуванням для мене. Моя дівоча слабкість та незнання сили зіграли на руку Мірану, що повалив мене на підлогу і утримуючи мою руку з ножом, контролював основний мій захист. Він виліз на мене зверху, всівшись на мій живіт та вільною рукою стиснув шию, змушуючи мене підкоритись йому. Тепер я вже не стримувала себе, дозволяючи сльозам омивати щоки та виказати свій жах.

– Ось і все, стерво. Тепер ти нічого не зможеш зробити. – вдаривши моєю рукою по підлозі, Міран спромігся звільнити мене від зброї. Поки він стискав мою шию, я не мала змоги вести спротив, адже знала, що йому потрібно буде лише кілька секунд, щоб відключити мене від реальності. Тому я чекала. – Я навіть не знаю з чого розпочати. – облизуючи свої, а потім і мої губи, він звів обидві мої руки над головою, і утримуючи їх однією рукою, почав звільнятись від мого одягу, притискаючись до мене своїм тілом. – Тепер ти не будеш такою цікавою для чоловіків, як була. Тепер ти будеш осоромлена.

Поки Міран з великим зусиллям розстібнув кілька ґудзиків на моїх джинсах, що були завузькими та мали хорошу витримку, в двері кілька разів гучно постукали. Чоловічи голоси були ледь чутними, тому не можливо було розібрати, хто і що говорить. За мить у вікнах з’явились кілька силуетів, що намагались розгледіти крізь завіси чи є якийсь рух всередині. Я збиралась закричати, та не встигла. Міран накрив мого рота своїми губами, і завмер на місці, не дозволяючи ні собі, ні мені рухатись.