Розділ двадцять другий. Заключний.

Розділ двадцять другий. Порятунок порятованих.

Чи пишаюсь я тим, що змогла використати найсміливіший метод самозахисту? Це питання відкрите. У звичайних обставинах я б навіть не замислювалася над таким кроком. Але в боротьбі з хижаком немає правил, є лише інстинкти й бажання вижити.

Міран скривився і завмер на місці, коли я щосили стиснула його чоловічу гідність. Я гордо підняла голову, стискаючи зуби, і сказала:

– Міран, Даміль нічого тобі не зробить, а ось мій батько розчавить тебе по стіні, і йому нічого за це не буде!

– Прибери свою руку, – прошипів він крізь зуби. Я відповіла сильнішим стиском і відпустила.

Міран впав на підлогу, корчачись від болю. Я ж не втрачала часу і, спираючись на інстинкти, кинулася на кухню. З полиці вихопила ніж із довгим лезом. Відчувала, як тремтіння пробігає всім тілом. Тепер я точно знала: після цього я сама буду благати батька навчити мене всього, що потрібно для виживання.

– Ти зробила найбільшу помилку у своєму житті, – промовив Міран, піднімаючись із підлоги. Його очі палали люттю, але в голосі вловлювалася стримана радість. Він обережно крокував у мій бік. – Тобі нікуди тікати, Лавіка.

– І тобі! – кинула я, піднімаючи ніж і контролюючи його рухи. Стіл посеред кухні став бар’єром поміж нами.

– Що ти зробиш, Лавіка? Переріжеш собі вени чи горло? Не сміши мене, – глузливо відказав він, вдаряючи долонями по столу. – Чи ти думаєш, що налякаєш мене цим ножем?

– Якщо не зможу налякати, то хоча б ускладню тобі життя, – відповіла, намагаючись здаватися впевненішою, ніж почувалася насправді. – Ти недооцінюєш мене, Міран. Ти забуваєшся, що я зростала в іншому світі, де чоловіки поважають жінок, а жінки вміють ставити на місце тих, хто загрався і перегинає межі.

– То ось чому ти так запала в душу Дамілю, – Прогарчав він, розпочинаючи рух по колу навколо столу. Його посмішка була хижою. – Якщо покладеш ніж, я обіцяю, що не буду робити тобі боляче. Хоча твій бойовий характер заводить мене не на жарт!

– Не думай, що зможеш показати себе самцем, – різко відповіла я. – Цілуєшся ти, як недосвідчений хлопчисько.

Це зачепило його. Міран червонів від злості і, перескочивши через стіл, опинився небезпечно близько. Його рука простяглася до мого плеча, але я встигла відмахнутися ножем, залишивши на його передпліччі кривавий слід.

– Ти за це заплатиш, – проскреготів він, але ненадовго зупинився.

Я відступала, шукаючи іншу точку опори. У голові крутилося єдине: я мушу затягнути час. Наша маленька гра в кота та мишу продовжувалась не більше десяти хвилин, хоча по відчуттям могла зайняти цілу вічність. Поки ми кружляли між меблів, які на моє благословення, були добрячими бар’єрами для Мірана, з вулиці почулися звуки схожі на вибухи. Одразу за ними постріли та голосіння чоловіків.

– Краще зупинитися, Міран, – промовила я, ледь стримуючи збите дихання. – Я не вимагатиму твого покарання. Вибачу.

Він зареготав, наближаючись.

– Лавіка, не глузуй! Навіть якщо за тобою прибули війська, їм потрібно як мінімум двадцять хвилин, щоб якось проникнути в дім. А мені потрібно не більше трьох, щоб вимістити на тобі всю мою злість та зруйнувати твою гордість!

Його слова обпекли, але я трималася. Ще кілька хвилин – і, можливо, цей жах закінчиться.

– Ти ще повинен впіймати мене, – бурмочу собі під ніс і закриваю обличчя рукою, коли в мене летить таця з травами, яку я не помітила біля софи.

Наступні кілька хвилин стали найстрашнішим випробуванням для мене. Моя дівоча слабкість і відсутність навичок боротьби зіграли на руку Мірану, який звалив мене на підлогу. Утримуючи мою руку з ножем, він швидко обеззброїв мене, а потім виліз зверху, всівшись на мій живіт. Його рука зімкнулась на моїй шиї, змушуючи мене підкоритися. Сльози почали текти щоками, а всередині мене розгортався жах.

– Ось і все, стерво. Тепер ти нічого не зможеш зробити, – промовив Міран, ударяючи моєю рукою по підлозі та змушуючи мене випустити ніж. – Я навіть не знаю, з чого почати. – Він облизав свої губи, а потім схилився ближче. Його вага тиснула на мій живіт, не даючи зробити рух. – Тепер ти не будеш такою цікавою для чоловіків.

Його руки почали тягнутися до моїх джинсів, але в цей момент в двері раптом кілька разів гучно постукали. Ззовні долинали голоси, хоча розібрати, хто говорить, було неможливо. Я спробувала закричати, але Міран одразу накрив мій рот своїми губами, заглушаючи будь-який звук.

Через кілька секунд усі звуки за дверима стихли. Міран трохи послабив хватку і напружено втупився в двері, з яких долинуло виразне клацання замка. Раптом у дверях з’явилася Лейла, його сестра, у червоній сукні.

– Лейла? – глухо запитав він, дивлячись на неї. – Що ти накоїла?

– Я зробила те, що повинна була зробити, – відповіла вона спокійно, пропускаючи до кімнати кількох чоловіків у чорних балаклавах і камуфляжній формі.

Четверо чоловіків навели на Мірана автомати, тримаючи дистанцію. Інші двоє підбігли до нас. Швидко й без слів вони скрутили його руки, наділи кайданки і змусили лягти обличчям у підлогу. Жодної секунди вони не знімали його з прицілу.

Я кілька секунд лежала, намагаючись зібратися з силами. Коли відчула свободу, піднялася, витерла сльози і поглянула на своїх рятівників. Їхні обличчя залишалися прихованими. Жоден із них не проявляв емоцій.

Мій погляд перемістився на Лейлу, яка стояла нерухомо й похмуро дивилася на свого брата.

– Дякую, – зітхнула я, повільно наближаючись до дверей.

– Дякуй Дамілю, – холодно промовила Лейла, гордо піднявши підборіддя. Вона не дивилася на мене і пішла нагору, залишивши двері відкритими. Я зітхнула й зробила крок назустріч свободі.

Подвір’я нагадувало поле бою. Зруйнований паркан, тіла охоронців, застиглі вічно спокійними позами, клуби диму і запах заліза – усе це виглядало сюрреалістично. Я чула відлуння криків і команди десь позаду, але увага зосередилася на одній фігурі біля чорної автівки.