Розділ двадцять перший.

Розділ двадцять перший. Те, що приховано в очах.

Даміль дивився на мене з легкою усмішкою, хоча в його очах ховалося щось глибше – тягучий смуток, який ніби змагався із його зовнішнім спокоєм. Мої кузени сповістили, що час вичерпано і нам пора повертатися додому. Я розуміла це, але все ж, з дозволу Айрата, скористалася кількома хвилинами, аби попрощатися з Дамілем.

Він встав зі свого місця й наблизився. Ми стояли навпроти одне одного, мовчки вдивляючись у погляди, які здавалися важчими за будь-які слова. Час, здавалось, застиг, як і метушня навколо нас. Мелодія в кав’ярні, аромати свіжої випічки, які ще хвилину тому викликали приємні відчуття, розчинилися у тумані, незначущі порівняно з тією тишею між нами. Погляди моїх кузенів із сусіднього столика були майже відчутними на шкірі, але зараз мене це не хвилювало.

– Дякую, що погодився на цю зустріч, – порушила я мовчання, ледь усміхнувшись.

– Це мені слід дякувати, – відповів він спокійним, але трохи відстороненим тоном. – Я, мабуть, не до кінця вірив, що ти справді захочеш зустрітися.

– Невже це було так складно уявити? – запитала я з легким відтінком іронії, хоча всередині не було ані злості, ані жарту. Лише спроба розрядити напругу.

– Я не мав змоги часто проводити час із дівчатами, які живуть за межами наших традицій, – сказав Даміль, погляд його ковзнув убік, ніби шукаючи підтвердження своїм словам. – Із нашого світу все здається значно складнішим, ніж може здатися тобі.

Його виправдання здалося мені трохи штучним, але разом із тим у ньому був сенс.

– То виходить, часу на побачення раніше не було? – підняла я брови. 

– Не було ні часу, ні бажання, – зітхнув він, злегка всміхнувшись. – Але тепер, здається, є і те, і інше.

– Тепер і в мене є час на побачення, – відповіла я, трохи нахилившись уперед, щоб додати ваги словам. – І я готова ходити на побачення з тобою, Даміль.

Його посмішка стала ширшою, але очі залишилися тими ж – тривожними, сумними.

– Ти впевнена в цьому? – запитав він, одночасно киваючи моїм кузенам, які вкотре дали зрозуміти, що час йти.

– Так, – відповіла я рішуче, але відчула, як щоки зрадницьки палають. – І я готова піти на друге побачення. 

– Підеш зі мною на друге побачення? – запитав він, примружуючи очі так, що в них з’явився знайомий хижий блиск.

– Запроси – і дізнаєшся, – кинула я, відчуваючи, як серце шалено гупає в грудях. – Мій номер телефону залишився незмінним.

– Не все так просто, Лавіка, – тихо відповів Даміль. Його слова прозвучали як щось більше, ніж  відповідь на питання. У них було щось приховане.

– Якщо ти більше не хочеш бачитися зі мною, просто скажи, – я відчула, як голос починає тремтіти від дитячої образи, і ледь стримала себе, щоб не підвищити тон. – Все настільки просто.

Я не встигла почути його виправдання. Айрат, який до цього терпляче спостерігав за нашою розмовою, вхопив мене за руку й легким, але невідповідним рухом повів до виходу.

– Ходімо, Лавіка, – сказав він тоном, що не підлягав обговоренню.

Я лише встигла обернутися, щоб востаннє зустрітися поглядом з Дамілем. У його очах було стільки невисловлених слів, що на якусь мить мені захотілося вирватися з рук кузена й залишитися.

З того першого, і як мені здавалося, останнього побачення, пройшло два тижні. Я не чула і не бачила Даміля, і це зводило мене з розуму. Намагаючись не думати про нього та зосередитись на навчанні, я прикладала всі можливі зусилля, щоб тримати себе в руках і першою не написати йому. Я вже зробила перший крок, тепер його черга.

Поки я з головою поринала в мрії про нашу зустріч, не помітила, як у домі дядька Мурата почалися деякі зміни. Спочатку мені здавалося, що це лише моя уява, але після кількох випадкових збігів усе стало на свої місця. Моя кузина Аселя почала поводитися якось дивно в присутності Аската. Та й сам Аскат щоразу нервував і говорив нісенітниці, коли бачив її. 

Згодом я почала помічати, що Аскат усе частіше знаходить приводи, аби з’явитися в домі дядька Мурата. То приносить мені конспекти, які я вже давно переписала, то просить допомогти розібратися з новою темою. Але щоразу, коли він починає розмову про навчання, до нас несподівано приходить Аселя.

– Коли це ви встигли порозумітись з Аскатом? – запитала я якось її, і отримала неочікувану відповідь:

– Коли тебе викрали, ми з Аскатом почали переписуватись і зрозуміли, що маємо більше спільного, ніж могли уявити. Та й братам він подобається, і наші родини дружать між собою.

– То ви плануєте зустрічатися? – здивовано подивилась на свою кузину, поки її щоки залилися червоною фарбою.

– Я планую одружитися з Аскатом! – впевнено відказала Аселя, шокуючи мене своєю заявою. 

– А він знає про це?

– Звісно!

– Ви знайомі якихось кілька місяців, і ти вже настільки закохана в нього, що готова пов’язати з ним своє життя?

– Так, – без жодного сумніву відповіла Аселя.

– А що на це скажуть твої батьки та брати?

– Щось вигадаю, коли прийде час. 

– Селя, ти ж не наробиш дурниць? Мені б не хотілося, щоб ти втрапила в неприємності.

– Обіцяй, що не скажеш ні братам, ні батькам, – жалібно вдивляючись у мої очі, Аселя обійняла мене. – Мені дуже подобається Аскат.

– Я нічого нікому не скажу, але будь обережною з цими почуттями.

Новий навчальний тиждень розпочався з тестування, яке я не могла дозволити собі завалити. Після занять ми з Аскатом вирішили відвідати бібліотеку, щоб підготуватись до складного психологічного тесту. Аскат припустив, що на деяких тестах викладачі навмисно задають питання без відповідей, щоб визначити нестандартне мислення студентів.

Зібравши необхідну інформацію, ми вийшли з бібліотеки, задоволені своєю роботою. Сівши на лавці біля університету, я сперлась головою на плече Аската, не викликавши жодної реакції – він уже звик до моїх імпульсивних жестів. Погода була теплою та сонячною, попри обіцяне похолодання.