Розділ двадцять перший.

Розділ двадцять перший. Те, що приховано в очах.

Даміль дивився на мене з легкою усмішкою, хоча його очі були сповнені смутком. Мої кузени сповістили, що час вичерпано і нам пора повертатись додому. Я не могла сперечатись з ними, та все ж з дозволу Айрата, скористалась кількома хвилинами, щоб попрощатись з Дамілем.

Він встав зі свого місця і порівнявся зі мною. Ми стояли навпроти один одного і не відводили очей в сторону. Час навколо зупинився, як і метушня людей. Приємна мелодія та аромати свіжої випічки вже не були такими примітними, як і важкі погляди моїх кузенів. Ні я, ні Даміль не мали слів, щоб описати свої емоції та переживання, точніше я не мала.

           – Дякую, що зустрівся зі мною. – порушую тишу й усміхаюсь йому.

– Це я повинен бути вдячним. – відказує Даміль. – Я справді не очікував, що твої слова виявляться правдою.

– Невже в це так складно було повірити? – не втримуюсь від насмішки, хоча розумію, що йому вся ця ситуація не менш важка ніж мені.

 – Я не мав змоги проводити багато часу з дівчатами, які не належать до нашого світу традицій. – виправдання Оразова підозріле та все ж має сенс. – Можливо в це складно повірити, та в мене не було ні бажання, ні часу на побачення.

– Тепер є. 

– Тепер і в тебе є час на побачення, Лавіка. – відказує Даміль з неприхованим жалем, зачіпаючи мене за живе.

– Так, – киваю, погоджуючись з ним. – І я готова ходити на побачення з тобою.

– Ти впевнена? – усміхаючись, Даміль киває моїм кузенам, що знов натякнули на те, що пора закруглятись з прощанням.

– Так! 

– Підеш зі мною на друге побачення? – запитує, примруживши очі.

– А ти запроси і дізнаєшся. – з викликом в очах, дивлюсь на нього і не витримавши, пропоную. – Мій номер телефону залишився незмінним.

– Не все так просто, Лавіка. – зітхає Даміль.

– От тільки не починай. Якщо ти змінив свою думку про мене, як і свої почуття, просто скажи. Все настільки просто! – майже вигукнула останнє.

– Ходімо, Лавіка. – Айрат вхопив мене за руку і повів до виходу, не дозволивши нам договорити.

З того першого, і як мені здавалось, останнього побачення пройшло два тижні. Я не чула, і не бачила Даміля, і це зводило мене з розуму. Намагаючись не думати про нього та навчатись, я прикладала усі можливі зусилля, щоб тримати себе в руках і першою не написати йому. Я вже зробила перший крок до нього, тепер його черга.

Поки я з головою поринала у мрії про зустріч з Оразовим, не помітила, як в домі дядька Мурата відбулись деякі зміни. Спочатку, я подумала, що мені здається, але після кількох спів падінь, все стало на свої місця. Моя кузина Аселя поводила себе якось дивно, коли з’являвся Аскат, як і мій приятель, що починав нервувати та говорив усякі нісенітниці в її присутності. 

Згодом я почала помічати, що Аскат знаходить все більше приводів, щоб з’явитись в домі дядька Мурата. То він приносить мені конспекти, які я вже переписувала, то просить допомогти йому з роз’ясненням нової теми. І кожного разу, коли мій приятель починає розмову про навчання до нас приходить Аселя.

– Коли ви встигли порозумітись з Аскатом? – запитала її, на що отримала неочікувану відповідь:

– Коли тебе викрали, ми з Аскатом почали переписуватись і зрозуміли, що маємо більше інтересів ніж могли уявити. Та й братам він подобається, та й наші родини дружать між собою.

– То ви плануєте зустрічатись? – здивовано дивлюсь на свою кузину, поки вона заливається червоною фарбою.

– Я планую одружитись з Аскатом! – впевнено відказала Аселя, шокуючи мене такою заявою. 

– А він знає про це?

– Звісно!

– Ви знайомі з Аскатом якихось кілька місяців і ти вже закохана в нього настільки, що готова пов’язати з ним своє життя?

– Так. – не втрачаючи впевненості, відповідає Аселя.

– А що на це скажуть твої батьки та брати?

– Щось вигадаю, коли прийде час. 

– Селя, ти ж не наробиш дурниць? Мені б не хотілось, щоб ти втрапила в неприємності.

– Обіцяй, що не скажеш ні братам, ні батькам. – жалібно вдивляючись в мої очі, Аселя обійняла мене. – Мені дуже подобається Аскат.

– Я нічого нікому не скажу, але будь обережною з цими почуттями.

Новий навчальний тиждень розпочався з тестування, яке я не повинна завалити. По закінченню занять, ми з Аскатом вирішили відвідати бібліотеку, щоб підготуватись до психологічного тесту та довести викладачам, що ми можемо бути розумнішими та хитрішими. Аскат дізнався, що на деяких тестуваннях, викладачі проводять приховані відбори студентів, задаючи питання, на які не існує відповідей.

Назбиравши усю необхідну інформацію, ми задоволені собою, хоча й втомлені, пішли до виходу, адже за нами повинен був приїхати Айрат. Усівшись на лавці, я притулилась головою до плеча Айрата, на що він зовсім не відреагував, адже вже звик. Погода сьогодні була досить теплою та сонячною, хоча обіцяли похолодання.

– То, коли ти зізнаєшся своїм батькам? 

– Ти про що? – Айрат робить вигляд, що не розуміє мого запитання.

– Про ваше таємне кохання з Аселею.

– Ти знаєш про нас?

– Звісно. – усміхаюсь, граючи бровами. – Я думаю і не тільки я знаю про це.

– Хто ще?

– Сподіваюсь, що ніхто. Якщо вони дізнаються про ваші почуття, то не дозволять вам бачитись і не тільки вам, а і нам. – підіймаю свої очі до нього. – Та я тебе закатую, якщо ти скривдиш мою кузину.

– Аби вона мене не скривдила. – посміюючись, відказав Аскат.

– Це точно. – розпливаюсь в усмішці, повністю погоджуючись зі своїм приятелем, адже моя кузина ще та заноза.

– Ну, а ти, Лавіка, що збираєшся робити зі своїм життям? 

– А що з ним робити? Продовжую навчатись як бачиш. Нічого не збираюсь змінювати. – важко зітхаю, розуміючи, що сама себе обманюю.

– Аселя говорила, що ти ходила з тим, – Аскат зам’явся перш ніж вимовив ім’я Оразова. – Дамілем на побачення. Як воно пройшло?