Розділ двадцятий

Розділ двадцятий. Перше побачення.

Після зустрічі з Дамілем я ще довго не могла прийти до тями. Навіть не відреагувала на те, що моє прізвище прозвучало разом із відзнакою за практично-значущу відповідь. Аскат нахилився до мене й пошепки привітав із досягненням, але я лише механічно усміхнулася краєчками губ, підперши підборіддя кулаком, аби здаватися хоч трохи зацікавленою.

Коли нас розпустили, ми з Аскатом вирушили своїм звичним маршрутом вниз до виходу з корпусу. Усе моє тіло підсвідомом шукало поглядом Даміля. Його не було в коридорі, ні в прольотах між поверхами, ні на вулиці. Що я чекала побачити? І навіщо моє серце так шалено тьохкало? Де зникла та Лавіка, яка обіцяла собі викреслити з думок будь-які почуття до цього чоловіка?

– Лавіка, з тобою все гаразд? – запитав Аскат, затримуючи двері й вдивляючись у моє обличчя. 

– Так, – відповіла я коротко, хоч це було далеким від правди.

– Якщо хочеш, можемо посидіти в корпусі, біля посту охорони. Цього разу я нікому не дозволю скривдити тебе, – гордовито заявив він, широко усміхаючись.

– Повір мені, цього разу я й сама нікому не дозволю себе скривдити.

Я різко зупинилася, змусивши Аската майже врізатися в мене. Мої очі палали виром емоцій, коли я побачила знайому автівку й фігуру біля неї. Одна частина мене кричала тікати, інша – підштовхувала діяти. Я вибрала друге. Зібравши всю свою сміливість, пішла прямо до Даміля, ігноруючи крики Аската, який намагався мене зупинити.

– То все те, що ти говорив, – це лише слова? – запитала я, стискаючи кулаки й відчуваючи, як гарячий потік злості охоплює моє тіло.

Даміль навіть не поворухнувся. Він спокійно дивився на мене своїми глибокими очима, мовчки провокуючи мене на більше.

– Для тебе це була гра, Даміль? Помста? Усе те, що я мала пережити, було лише частиною твоєї стратегії? – Слова сипалися, як грім під час бурі, але він мовчав.

Нарешті він заговорив, але замість відповіді глянув на Аската, який вже встиг схопити мене за рукав і відтягнути на кілька кроків. 

– Усе, що я говорив тоді, – почав Даміль, – я можу повторити зараз.

– То повтори! – кинула я виклик, відчуваючи, як у горлі стає гаряче.

– Якби я запросив тебе на побачення, ти би погодилася? Після всього, що сталося? – його голос змінився. Від впевненості залишилася лише тінь.

– Звісно, погодилася би! Це ж очевидно, – вигукнула я, відчуваючи, як жар підіймається до обличчя.

– Ні, ти цього не хочеш, – тихо зітхнув він.

– А ти питав мене? – Уїдливо запитала я, дивлячись йому просто в очі.

– Мені не потрібно питати, щоб зрозуміти це.

– Ось так просто? – Обурено перепитала його.

– Що саме ти хочеш почути, Лавіка? – запитав він, нахиливши голову й звужуючи очі.

Я замовкла. Серце калатало так, що я ледве могла дихати. Відповідь застрягла у горлі.

– Вже нічого, – тихо відповіла я, відступаючи, коли Аскат легенько потягнув мене назад.

Даміль зробив крок уперед, але зупинився. Наші погляди зустрілися востаннє. Його обличчя залишалося кам’яним, але очі видавали щось більше – щось, чого я не могла зрозуміти. Він повернувся до своєї автівки, а я залишилася стояти, відчуваючи, як холодний вітер б’є по моїх щоках. 

Причина моєї несподіваної поведінки була очевидною навіть для мене. Можливо, це був результат гормональних змін чи наслідок посттравматичного стресу. А можливо, це був вибух підліткових емоцій, які я досі носила в собі, хоча намагалася бути дорослою і виваженою. Однак усі виправдання не змінювали факту: я в тратила контроль.

Коли Айрат підійшов до нас, я побачила в його погляді той спокій, який завжди заспокоював мене. Але на цей раз я відчула ще й інше – тягар відповідальності, який лягав на його плечі кожного разу, коли я піддавалась імпульсам.

– Що тут відбувається? – запитав він спокійно, але я знала, що Айрат усе помітив.

Аскат швидко встав між мною та Айратом, намагаючись переконати його, що нічого серйозного не трапилося. Його незграбна спроба уникнути пояснень змусила мене усміхнутися, хоч я все ще почувалась зламаною.

– Сама не знаю. – Важко зітхаю.

Я всілась на сидінні і обурено тріснула себе по чолу. 

– Побачимось ввечері, Лавіка, – Аскат віддав мені мою сумку, яку я якимось чином передала йому, коли, засліплена емоціями, підбігла до Оразова.

– Побачимось, – відповіла я, опустивши голову, не маючи змоги від сорому подивитись на нього.  

– Все буде добре, Лавіка. Все буде добре, – підбадьорив мене наостанок і м’яко зачинив дверцята автівки.

Скло з мого боку було трохи приспущене, тому я мала можливість почути майже все, що міг би сказати Аскат моєму кузенові, коли той повернувся. Але, як виявилось, усе сказане зовсім не стосувалось мого стану чи поведінки.

– Сідай, підвезу тебе, Аскат, – запропонував Айрат, киваючи на позашляховик.

– Дякую, та не сьогодні. Я повинен допомогти матінці з закупівлею продуктів. Вона приїде за мною за кілька хвилин, – відповів той.

– Тоді бувай. Чекати тебе на вечерю? – буденно перепитав Айрат, звикнувши до частих візитів мого приятеля.

Батьки Аската та мій дядько з тіткою домовились, що наша дружба та студентська допомога одне одному є допустимими. Також нам дозволялось ходити одне до одного в гості, гуляли разом у парку, ходити в кінотеатри та кафетерії. Мої кузени вважали Аската хорошим хлобцем і часто запрошували його на свої дорослі хлопчачі посиденьки.

– А що готує тітка Дільзода? – перепитав Аскат із задоволеною усмішкою.

– Сьогодні рибний день.

– Тоді я прийду, – відповів він, трохи подумавши.

– Передам матінці, що ти залюбки приєднаєшся, – сказав Айрат і вже відкрив дверцята зі сторони водія, майже застрибнувши на сидіння. Але його гукнув Даміль.

– Айрат!

– Даміль, – кузен не поспішав зачиняти дверцята і спокійно дивився на Оразова, який підійшов ближче.