Розділ девятнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий. Повернення додому.

– Тату, а ти не знаєш, як померли батьки Даміля? – запитала я, виходячи з дому Оразових. Тепер цей будинок вже не здавався мені таким страшним, як раніше.

Батько зупинився й уважно подивився на мене своїм проникликим поглядом. У ньому не було докорів чи запитань, лише приховане прохання: «Розкажи, що тебе хвилює».

– Що тебе турбує, доню?

– Я навіть не знаю, чи повинна турбуватись про це, – відповіла невпевнено, намагаючись зібрати думки. – Але все ж... 

– Все ж? – підштовхнув він мене.

– Якось дивно, що тітка Омана вирішила пригостити дядька Мурата шоколадним пирогом, – почала я, але не встигла договорити, бо батько раптом різко озирнувся і, підозріло звузивши очі, швидко віддав мою долоню Айрату.

– Тримай її й ні на мить не відходь, – наказав він моєму кузену. Потім, не кажучи більше ні слова, побіг назад до будинку.

– Тату! – вигукнула я, намагаючись його зупинити, але марно. 

Айрат міцно стиснув мою долоню, так що я на мить розгубилася.

– Страшні таємниці повинні залишатися таємницями, – тихо сказав він, полегшено зітхнувши. Його обличчя, хоча й спокійне, видавало напруженість.

– Які ще таємниці? – запитала, дивлячись на нього. Здавалося, кузен вагався, чи варто розповідати. 

Айрат допопміг мені сісти в салон чорної автівки, не послаблюючи хватки на моїй руці.

– Батьки Даміля загинули в автокатастрофі, – сказав він після короткої паузи, сідаючи поруч. Його погляд був прикований до будинку, в якому залишився дядько Мурат. – Але справжньою причиною смерті було отруєння.

– Отруєння? – Здивовано перепитала я, відчуваючи, як від цих слів у грудях здійнявся тривожний холодок.

– Так. Отруєння, яке могло спричинити розлади нервової системи та викликати зупинку серця.

Мога голова йшла обертом від цієї інформації. Пазли складалися в тривожну картину, яка не давала мені спокою.

– Ти ж не думаєш, що те, що я сказала про тітку Оману, може бути... – почала я, але не наважилася завершити думку.

Айрат глибоко вдихнув і подивився на мене з таким виразом, що я вже знала, що його відповідь не принесе заспокоєння.

– Сподіваюся, що ні, – сказав він тихо, повертаючи погляд до будинку, який тепер здавався ще більш загадковим і небезпечним. – Дуже сподіваюся, що ні.

Ми мовчали. У повітрі зависли тривога й підозри, які ніяк не могли розвіятися.

Все, що відбувалось у будинку Оразових після того, як я пішла, перетворилось на хаотичну сцену, подібну до детективного трилера. Гучні голоси, крики й образи, перемішані з попереджувальними пострілами та сльозами, створювали атмосферу, в якій здавалося, ніби весь дім дихає гнівом і страхом. Хоча я сиділа в машині, спостерігаючи за цим з відстані, серце стискалося від думки, що саме моя допитливість, можливо, стала поштовхом до цього хаосу.

Перед тим, як ми залишили територію Оразових, я побачила, як тітку Оману виводили в кайданках. Її обличчя, спотворене розпачем і гнівом, залишилось у моїй пам’яті, як відбиток чогось непоправного. Ридання жінок із родини Оразових луною переслідували мене, ніби примари того дому, залишаючи гіркий присмак вини. Чи були серед них прокльони в мою адресу? Я цього не знала і не хотіла знати.

Коли ми приїхали до дому дядька дядька Мурата, на мене чекала мама. Вона кинулась до мене, не стримуючи сліз, і міцно обійняла, ніби намагалася захистити мене від усього, що могло нашкодити. Її руки тремтіли, а тихий шепіт молитов наповнював мене відчуттям безпеки. Тітка Дільзода теж не змогла стримати емоцій, а її теплі, затишні обійми нагадали мені, що я повернулась додому.

Аселя, побачивши мене, ледь не знепритомніла. Її худеньке обличчя враз зблідло, і я відчула, як сильно вона хвилювалася. Аділь, як завжди, намагався розрядити атмосферу жартом, але навіть у його словах відчувалася прихована тривога.

У наступні дні в домі дядька Мурата панувала тиха турбота. Ми залишились там ще на два дні, перш ніж повернутися додому. Я була вдячна за те, що могла дозволити собі не бути сильною. Ночами я обіймала свої м’які іграшки, які, як і раніше, були моєю тихою підтримкою. Вони нагадували мені, що я вдома, у місці, де більше не потрібно боятися.

Попри повернення до звичного життя, я не могла звільнитися від думок про Даміля. Його образ з’являвся в моїй уяві несподівано й постійно. Спочатку він був частиною кошмарів, але згодом зайняв місце тихих думок. Я згадувала його холодний, але притягальний погляд, його вперту рішучість і моменти, коли в його словах відчувалась невпевненість. Ці думки ставали тінню, яка слідувала за мною всюди – за столом, у кімнаті, навіть під час читання улюблених книжок.

Навіть тка проста дія, як прийняття душу, стала неможливою. Замість цього я заповнювала ванну теплою водою, додаючи ароматичні олії та трави, ніби намагаючись змити спогади, які водночас не хотіла забувати.

Та життя йшло далі. Мій тато, здавалося, розумів більше, ніж казав уголос. Він не допитувався, не вимагав від мене зізнань, даючи час, аби я сама вирішила, коли буду готова поділитися своїми переживаннями. Мама, навпаки, не відходила від мене. Щоночі вона заглядала до моєї кімнати, поправляла ковдру й тихо наспівувала колискову, як тоді, коли я була маленькою.

Я не знала, як довго триватиме цей період відновлення, але я була вдячна за любов і підтримку моєї сім’ї. Вони нагадували мені, що світ не такий страшний, яким він здавався в будинку Оразових. І хай там як, але я знала, що зможу почати жити заново.

Відпочивши півтора місяці, я вирішила, що бажання навчатись не згасло, а навіть посилилось. Вмовляти тата відпустити мене назад до міста Н не довелося – він завжди знав, що я не з тих, хто легко відступає від своїх рішень. Мама ж була категорично проти. Вона ненавиділа саме місто і його традиції, благала обрати будь-який інший університет. Їїстрахи були обгрунтовані, але, зрештою, після кількох днів суперечок і навіть сліз, вона погодилася, хоч і неохоче.