Розділ девятнадцятий

Розділ дев’ятнадцятий. Повернення додому.

– Тату, а ти не знаєш як померли батьки Даміля? – запитую, виходячи з дому Оразових, який вже не був для мене таким страшним як раніше.

– Що тебе турбує, доню? – батько подивився на мене тим поглядом, який не мав запитань, лише прохання розповісти все.

– Я не впевнена, що повинна турбуватись про це. 

– Та все ж,

– Та все ж, якось дивно, що тітка Омана вирішила пригостити дядька Мурата шоколадним пирогом, – я не встигла завершити свою думку, як батько озирнувся до Айрата і встромивши мою долоню в його, наказав ні на мить не відходити від мене. А сам побіг назад в дім. – Тату, – хотіла вигукнути йому, та зупинилась. 

Пальці Арата з такою силою стискали мою долоню, що я на мить розгубилась.

– Страшні таємниці повинні залишатись таємницями. – зітхнув Айрат і стримано усміхаючись допоміг мені залізти у салон чорної автівки.

– Які такі таємниці? 

– Батьки Даміля загинули в автокатастрофі. – сідаючи поряд зі мною, Айрат продовжував вдивлятись в сторону будинку, в якому залишився його батько. – Та причиною смерті було отруєння.

– Отруєння?

– Так. Отруєння, яке могло спричинити розлади нервової системи та викликати зупинку серця.

– Ти ж не думаєш, що те що я сказала про тітку Оману може бути, – припустила я, подивившись на будинок, в якому я не повинна була бути.

– Сподіваюсь, що ні. – зітхнув Айрат. – Сподіваюсь, що ні.

Все, що сталось в будинку Оразових у наступні кілька годин, нагадувало детектив з втручанням органів правопорядку та медиків. Крики, сльози, нарікання, вигуки образ та навіть кілька сутичок змінялись тишею і попереджальними пострілами. Мені так і не дозволили вийти з автівки, щоб переконатись в тому, що ніхто не був марно засуджений з моїх слів чи не постраждав через мою допитливість.

Перш ніж мій батько та дядько Мурат силі в автівку і ми поїхали якомога далі від місця подій, я побачила як тітку Оману вивели з будинку в кайданках і посадили до патрульної автівки. Ридання жінок родини Оразових переслідували мене ще кілька днів, можливо серед них були і прокльони в мою сторону, та це вже залишилось таємницею.

В домі дядька Мурата на мене чекала мама. Вона кілька хвилин обіймала мене, не зупиняючи сліз, потім передала в обійми тітки Дільзоди, яка була не менш емоційною. Аселя побачивши мене, зблідніла й ледь не втратила свідомість, а Аділь дозволив собі пожартувати, щоб хоч якось розрядити напружену атмосферу.

Ми побули в гостях у домі дядька Мурата ще два дні, а потім повернулись додому. Я була безмежно щаслива від того, що не потребувала бути сильною, і змогла виплакатись наодинці зі своїми печалями. Мої м’які іграшки як і раніше рятували мою самотність від божевілля, нагадуючи про те, що я вдома і не повинна боятись.

Я так і не спромоглась розповісти про всі мої поневіряння, хоча знала, що мій тато ніколи не повірить в те, що мене ніхто не кривдив. Він знав, що я не зізнаюсь, допоки не буду готова до цього зізнання і поважав моє рішення, не вимагаючи від мене правди. Мама ж ще кілька тижнів заглядала до моєї кімнати посеред ночі, перевіряючи мене, поправляючи ковдру та співаючи мені колискову.

А ще перші тижні я не могла позбутись думок про Даміля. Як виявилось він дійсно сподобався мені настільки, наскільки я не очікувала. Спочатку він снився мені у кошмарах, але потім звільнив мої сни. Та не думати про нього було набагато важче, ніж думати. Я згадувала його кожного разу, коли сідала за стіл, коли залишалась в кімнаті та коли дивилась на свої улюблені книжки. І ці згадки про Даміля Оразова знищили моє вміння приймати душ. Відтепер я приймала лише ванну, обов’язково наповнену ароматичними оліями чи трав’яними відварами.

Та все ж моє життя продовжувалось.

Відпочивши півтора місяці, я вирішила, що моє бажання навчатись не зникло, а навіть посилилось. Вмовляти тата не довелось, адже він знав, що мої сталі звички та вподобання завжди нагадують про себе. А от мама була категорично проти того, щоб я поверталась до міста Н. Вона зненавиділа його і благала мене, обрати будь-який інший ВНЗ. Та після кілько днів скандалів та істерик, вона все ж, погодилась на те щоб відпустити мене у вільне плавання.

Дядько Мурат та тітка Дільзода не одразу зраділи такій новині про моє повернення до навчання. Вони також приймали участь в тому, щоб відмовити мене, навіть переконали Айрата повпливати на моє рішення. Та я мала підтримку Аділя і Аселі, які кликали мене приїхати якомога скоріше.

Так і вирішили. 

Мене поновили у навчанні після того, як отримали усі пояснення та офіційні довідки від старійшин, поліцейського комісара та ведучого психіатра, що оглядав мене. Наздогнати втрачені години та вивчити увесь пройдений матеріал було не складно. Аскат допоміг мені з конспектами та поясненнями, і продовжував підказувати на що треба звертати особливу увагу, щоб залишатись на хвилі з ними.

У моєму виші були внесені деякі зміни. Відтепер на вході до корпусів стояли озброєні охоронці, які в разі необхідності повинні були захистити будь-якого студента від нападу чи викрадення. Тепер можна було спокійно знаходитись в будівлі і чекати допоки за мною приїдуть кузени. А ще після випадку з моїм викраденням, Аскат з друзями записались на бокс, щоб мати змогу постояти за себе.

– Лавіка, ти не хочеш піти з нами в кінотеатр? – запитав Аскат, коли ми спускались по сходинах на перший поверх. – Можеш кузину з собою взяти.

– Що за фільм? – запитую його, усміхаючись. – Якщо якась недолуга чорнуха, то відповідь ні.

– Комедія. 

– Романтична?

– Не думаю. – відказав Аскат, почухавши голову. – Знаю, що якась комедія.

– Коли саме?

– На вихідних? 

– Я запитаю дозволу у дядька та братів, і завтра скажу чи піду.

– Добре. – кивнув Аскат, прочинивши переді мною двері до лекційної.