Розділ вісімнадцятий

Розділ вісімнадцятий. Останній крок до свободи.

Цієї ночі заснути було неможливо. Як я не намагалася, але передчуття того, що скоро побачу батька й повернуся додому, не відпускало мене ні на хвилину. Емоції охоплювали кожну клітину тіла, викликаючи в мені гостре бажання зробити бодай щось, аби час ішов швидше. У голові крутилися сотні запитань без відповідей, що згодом викликали страх: а раптом Даміль змінить своє рішення? Що, як він відмовиться виконати свою обіцянку?

Чи можна вірити Дамілю Оразову? Чи стримає він своє слово? Чи не скористається він цією зустріччю, щоб помститися дядькові Мурату? 

Десь о третій ночі я вирішила скористатися своєю маленькою свободою і спуститися на кухню, щоб приготувати чаю. Можливо, гарячий чай допоможе мені розслабитися і трохи поспати, щоб мати сили сили для завтрашнього дня.

Тихо відчинивши двері, я вийшла з кімнати. Прислухаючись до кожного звуку, спустилася на перший поверх. Але, дійшовши до кухні, я зупинилися. Притулилась до стіни, я почала прислухатися. Голоси, хоча й приглушені, були чіткими. Тітку Шахзоду впізнати було неважко – її голос важко сплутати.

– Омана, з чого ти вирішила пекти смаколики? Для кого? – запитала старша з сестер із помітним роздратуванням.

– Я хочу спекти пиріг, – весело відказала молодша.

– Для кого? Для чого?

– Для наших гостей.

– Для гостей? – не стрималася тітка Шахзода й голосно вигукнула. Вона на мить замовкла, а тоді продовжила трохи стриманіше: – Ти з глузду з’їхала? Для кого з гостей ти хочеш пекти пиріг? І чому до цього рішення дійшла?

– Для Мурата, сестро, – впевнено відказала тітка Омана. – Я готую шоколадний пиріг. Ти ж пам’ятаєш, він любить шоколадний.

– Омана, ти сказилася? Пиріг для Касимова? Ти про Даміля подумала? Що він на це скаже?

– А що він може сказати, після того, як ухвалив це аморальне рішення? – відрізала молодша з сестер. Її голос змінився – він став різким, осудливим. – Він закохався і тепер не може мститися! І ти вже ніяк не зможеш на нього вплинути. Ти, що присягалася, що ми помстимося Мурату і всій його родині, – її голос став жалісливим, але водночас уїдливим. – Після того, що він зробив із тобою і нашим Санжаром.

Тітка Шахзода мовчала.

Дивуючись цій дивній розмові, я ризикнула визирнути з-за рогу. Світло горіло лише на кухні; їдальня й вітальня залишалися в темряві. Лише нічні світильники на сходах ледь освітлювали простір, і цього було достатньо, щоб розгледіти те, що відбовалося поблизу.

Тітка Шахзода трималася за голову, похитуючись зі сторони в сторону, ніби емоційне навантаження було нестерпним. А от тітка Омана виглядала стриманою, навіть гордовитою. Вона вже не була тією доброю жіночкою, якою я її вважала раніше, і це викликало в мене тривогу.

– Якщо Мурат розповість правду Дамілю, він вижене і тебе, і Ілая! Він звинуватить тебе у всьому, сестро, – сказала тітка Омана. 

– То, що робити? – простогнала тітка Шахзода, все ще тримаючись за голову.

– Змусь Даміля консумувати Лавіку, – відказала тітка Омана з посмішкою, від якої мене охопив холод. Її обличчя було жахаюче спокійним, а голос сповнений зловісної впевненості. – Зроби щось, щоб він відмовився від завтрашньої зустрічі.

– А що скаже Фарат? – несміливо запитала тітка Шахзода.

– А що він скаже? Він усі ці роки мовчав, і тепер нічого не скаже, – ствердно відрізала тітка Омана, наблизившись до своєї старшої сестри. – Я повинна пригостити Мурата пирогом. А ти повинна вигадати, як не допустити розмови між Дамілем і Муратом.

У мене вже не було бажання ані дивитися на тіток Даміля, ані підслуховувати їхню розмову, ані пити чай. Я тихенько сховалася за стіну і обережно, майже не наступаючи на повну ступню, повернулася до кімнати, яку він звільнив для мене на цю ніч. Усівшись на ліжку, я ще кілька годин не могла оговтатися від усвідомлення, як мало розуміюся на людях.

Тітка Омана здавалася мені єдиною нормальною, співчутливою та добрішою серед усієї родини Оразових. Але тепер... можливо, це було ілюзією. Можливо, я помиляюся через стрес та виснаження. Можливо, моє сприйняття викривлене. Можливо.

Наступного дня до самого вечора я не бачила і не чула Даміля. Вранці до кімнати увійшла тітка Омана. Вона принесла мені млинці з сиром і фруктами й порадила не виходити з кімнати. Родина Оразових зібрали нараду й не бажала перетинатися зі мною. Я й не заперечувала. 

По обіді мене навідав Айхан. Він теж нагадав про небажаність виходу з кімнати й передав повідомлення від Даміля. Він не хотів бачитися зі мною через те, що відчував, і просив залишитися тут, аби уникнути будь-яких ускладнень до нашої зустрічі з батьком. Я погодилася.

– Айхан, як почувається Даміль? – запитала я, не дозволяючи йому піти. – Як його рана?

– Ти дивна дівчина, – з легкою усмішкою відповів він. – Тобі дійсно важливо це знати?

Я мовчки кивнула.

– Уже краще, – нарешті відповів він. – Я умовив його піти до шпиталю. Його оглянув справжній хірург і скоригував лікування.

– Добре, – з полегшенням зітхнула я.

Айхан затримався на місці, трохи схилив голову і примружив очі.

– Лавіка, – почав він, перш ніж запитати, – ти не пожалкуєш про повернення?

– Ні! – відповіла я без жодної паузи.

– Ти маєш якісь почуття до Даміля? – тихо запитав він і швидко озирнувся до дверей, ніби перевіряючи, чи нас не підслуховував.

Мої щоки налилися рум’янцем, і я відвела погляд. Я не була готова до такої відвертості. Я знала, що відчуваю до Даміля, але... Айхан – друг Оразова, і до того ж, чоловік, який живе за традиціями міста Н. 

– Я питаю, бо ти запитала мене про його самопочуття, – м’яко пояснив Айхан, привертаючи мою увагу. – Якби ти ненавиділа його всім серцем, то, гадаю, тобі б було байдуже, як він себе почуває. Тому я можу припустити, що він тобі не байдужий.

– Моя відповідь може вплинути на його рішення?