Розділ сімнадцятий

Розділ сімнадцятий. Перші сумніви.

 

Коли Даміль повернувся додому, то побачив Лавіку, що спала у його ліжку. Вона, скрутившись у позу ембріона, підпирала голову однією долонею, а іншою міцно стискала покривало, ніби боячись провалитися у надто глибокий сон. Її обличчя здавалося водночас спокійним і настороженим, як у людини, що захищається навіть уві сні. 

Айхан допоміг Дамілю зробити ін'єкцію анальгетика, після чого усміхнувшися й мовчки вийшов, залишивши їх наодинці.

Ніч була довгою. Даміль сидів на краю ліжка, роздумуючи над словами батька Лавіки. Уперше за багато років упевненість у власній правоті дала тріщину. Він почувався розгубленим. Гіркота від ненависті, яку він роками плекав в собі, почала поступатися місцем сумнівам. Його план помсти був чітким і безкомпромісним, але тепер усе здавалось неправильним.

Смерть батьків, горе тітки Шахзоди та сум в очах сестри, змушували його триматися обраного курсу. Але перед ним лежала дівчина, яка стала чимось більшим, ніж лише інструментом для помсти. Його серце не могло дозволити їй піти, хоча розум підказував, що так буде правильно.

– Даміль? – пролунало раптово. Її голос, сонний і трохи хриплуватий, вирвав його з роздумів. Лавіка підвелася й потерла очі. – Ти вже повернувся? – Вона важко зітхнула й розправила плечі, прикривши рота долонею. – Вибач, що я зайняла твоє ліжко. Айхан сказав, що тобі потрібно відлежуватися, щоб рана швидше загоїлася.

– Ти дійсно нічого не відчуваєш до мене? – несподівано запитав він, уникаючи мого погляду.

– Відчуваю, – зітхаю й усміхаюся, опустивши очі. – Якби ти не викрав мене, я б, мабуть, закохалася в тебе.

– Але я викрав тебе, – голос Даміля звучав гірко.

– Так. На жаль.

– Ти ненавидиш мене? – у його голосі звучав відчай, якого він сам не помічав.

– Ні, – відповідаю, уважно дивлячись на нього. – Мій тато вміє викликати сумніви, правда? – здогадавшись звідки взялися такі зміни в поведінці та словах Даміля, відчуваю себе більш захищеною.

– Я не хочу тебе відпускати, Лавіка, – сказав він тихо, але впевнено. – Я не пишаюся своїм вчинком, але й змінити минулого не можу. Ти не належиш до нашого світу традицій і не повинна була ставати моєю жертвою. Я повинен був почекати на меншу Касимову.

– Ні! – заперечую, рішуче випрямившись. Моє серце стискалося від самої думки про викрадення Аселі. – Краще я, ніж вона.

– Ти готова жертвувати собою заради них? – Він різко повернувся до мене. Його очі потемніли, як грозове небо. – Чому? Невже ти не бачиш, наскільки вони...

– А ти? – запитую, не дозволяючи йому договорити. Мій погляд був гострим та впевненим. – Невже ти не бачиш, що між вашими родинами – це лише гра в зламаний телефон? Невже тобі так важко зустрітися з моїм дядьком і вислухати його?

– Ти нічого не знаєш, – відрізав він, але його голос зраджував біль, який він так ретельно приховував. – Ти не знаєш, чому я так ненавиджу твого дядька.

– То поясни мені.

– Моє пояснення нічого не змінить. Минуле не зміниться. – Він ухилився від розмови, але це лише більше роздратувало мене.

– Ти нестерпний! – я злізла з ліжка і примруживши очі подивилася на Даміля. – Ти або все розкажи, або просто замовкни! Все тобі не те і все не так! Ти все знаєш і правда на твоєму боці! Усі винні, а ти захищаєшся! Досить, Даміль! Твоя впертість знищує будь-які почуття!

– Почуття? – перепитав Даміль. Його голос знову став спокійним.

– Так, почуття. – повторила, опустивши плечі. Мій голос тремтів, але я не відступала. – Треба бути сліпою, щоб не закохатися в тебе, Даміль. Ти вродливий. Загадковий. Цікавий. З тобою приємно бути поряд. Навіть твій лячний бік, отой страшний Даміль, який кілька разів майже зламав мене, навіть він викликає емоції. Якби ти не викрав мене, я б сама запропонувала тобі зустрічався. Але ти викрав мене!

Він мовчав, дивлячись на мене так, ніби вперше бачив.

– Що станеться, якщо я тебе поверну? – нарешті запитав він. Його погляд був важким, а голос – хрипким. – Чи зміниться твоя думка та ставлення до мене? Чи зможеш ти пробачити мені це викрадення?

– Я не знаю, – відповідаю йому відверто. – Я не знаю, що буду відчувати, коли повернуся додому.

– Твій батько обіцяв, що приїде за тобою сьомого дня. – Його слова змусили мої очі спалахнули радістю. Я навіть не намагалася приховати її. – Він обіцяв, що буде керуватися нашими традиціями.

– Чи ти можеш мені пояснити ці традиції?

Його відповідь застигла на губах, але в очах заграла іскра, яка обіцяла, що ця розмова ще не закінчена.

– Ти голодна? – запитав він майже буденно, але я відчула, як за цим простим запитанням ховається щось більше.

– Не знаю, – знизую плечима і відводжу погляд у бік, намагаючись не зустрічатися з його очима. – Можливо.

Він уважно дивився на мене, злегка нахиливши голову, ніби намагаючись розгадати мої думки. Його спокій тільки дратував. Невже він не розуміє, наскільки складно мені зараз тримати себе в руках?

– Можу пояснити тобі наші традиції за сніданком, якщо ти не будеш проти цього. – Запропонував Даміль, його голос був тихим, але водночас наполегливим.

Я спочатку вагалася. Це здавалось ще одним його хитрим способом уникнути справжньої розмови, але водночас я розуміла, що їжа і можливість почути більше – це шанс, який я не можу втратити.

– Добре, – нарешті погоджуюсь, відчуваючи, як він уважно слідкує за кожним моїм рухом. Провела рукою по волоссю, злегка скуйовджуючи його, ніби намагаючись скинути з себе напругу. – Але мені потрібно вмитися.

– Я почекаю, – коротко відповів Даміль, легким кивком голови дозволяючи мені йти.
 

Мені вистачило десяти хвилин, щоб освіжитися та зав'язати волосся у високий хвіст. Коли я вийшла з ванної кімнати, Даміль уже стояв біля дверей. Його спокій був занадто тривожним, викликаючи в мені змішані почуття. Хай краще залишається таким стриманим, ніж знову лякає своїм диявольським альтер его.