Розділ сімнадцятий

Розділ сімнадцятий. Перші сумніви.

 

Коли Даміль повернувся додому, знайшов Лавіку сплячою у його ліжку. Вона скрутившись у позу ембріона, підпирала голову однією долонею, а вільною вчепилась у покривало, ніби не бажаючи провалюватись у глибокий сон. Айхан допоміг йому ін'єктувати анальгетики та усміхаючись залишив наодинці зі сплячою нареченою.
Ніч була довгою, а ранок не приніс нічого задовільного. Просидівши на краю ліжка, Даміль роздумував над словами батька Лавіки, вирішуючи що робити далі. Впевненість у своїх силах вже здала позиції вірі в обіцянку чоловіка, який приїхав зі своїми друзями, щоб за всяку ціну повернути свою дитину додому.

Даміль вже не був впевнений у тому, що він робить все правильно. Він вже не мав бажання продовжувати цю ненависну війну з родиною Касимових, та не міг все покинути. Смерть його батьків, нещастя тітки Шахзоди та сум в очах сестри, змушували його мститися за всіх. Він не міг зупинитись на половині шляху лише тому, що закохався в дівчину, яка вже не мала значення для втілення його плану. Вона виконала свою роль і могла бути звільненою, та його серце не витримає цього.

– Даміль? – сонним голосом звертаюсь до того, хто сидить поряд. – Ти вже повернувся. – зітхнула, приймаючи сидяче положення. Протерла очі та відчуваючи слабкість і легкий головний біль, прикрила рота долонею. – Вибач, що я зайняла ліжко. Айхан казав, що тобі треба відлежуватись, щоб рана швидше загоїлась.

– Ти дійсно нічого не відчуваєш до мене? – запитав Даміль, викликавши щире здивування на моєму обличчі.

– Відчуваю. – зітхаю й усміхаюсь. – Якби ти не викрав мене, то я б вважалась закоханою в тебе.

– Та я викрав тебе.

– Так. На жаль.

– Ти ненавидиш мене? – голос Оразова був сповнений гіркоти та тихої відчайдушності, що здавалось мені підозрілим.

– Ні. – відказую і дивлюсь на нього з запитанням. – Мій тато вміє викликати сумніви. – здогадавшись звідки взялись такі зміни в поведінці та словах Даміля, відчуваю себе більш захищеною.

– Я не хочу тебе відпускати, Лавіка. – спокійно сказав він, викликаючи калатання мого сердечка, – Я не пишаюсь своїм вчинком, та не можу змінити минулого. Ти не належиш до нашого світу традицій і не повинна була ставати моєю жертвою. – пояснював свої дії та переконання Даміль. – Я не мав права користатись тобою для досягнення своїх цілей. Я повинен був почекати на меншу Касимову.

– Ні! – заперечую, згадавши про свою кузину та її вразливу душу. Аселя хоч і була розпещеною дитиною, але мала добре серце та вразливу особистість. Вона не вміла примушувати себе підійматись після невдалого падіння, адже виховувалась у постійній турботі своїх батьків та братів. Ніхто не навчав її тому, чому навчав мене мій батько. – Краще я, ніж вона.

– Ти готова жертвувати собою заради них? – Даміль повернувся до мене і його очі потемнішали. – Чому? Невже ти не бачиш наскільки вони,

– А ти? – запитую, не дозволяючи йому промовити зневажливих слів про родину дядька Мурата. – Невже ти не бачиш, що між вашими родинами ведеться гра в зламаний телефон? Невже тобі так важко зустрітись з моїм дядьком та вислухати його?

– Лавіка, ти нічого не знаєш про те, що сталось і чому я так ненавиджу твого дядька.

– То поясни мені.

– Моє пояснення нічого не змінить. Минуле не зміниться.

– Ти нестерпний! – я злізла з ліжка і примруживши очі подивилась на Даміля, вже не стримуючи свого незадоволення його дитячою впертістю. – Ти або все розкажи, або просто не згадуй нічого! Все тобі не те і все не так! Ти все знаєш і правда на твоєму боці! Всі винні, а ти захищаєшся! Досить, Даміль. Твоя засліпленість знищує будь-які почуття.

– Почуття? – перепитав Даміль, надавши значення саме цьому моменту.

– Так. – кивнула, важко зітхнувши. Та ще за мить відверто висловила все, що повинна була сказати. – Треба бути сліпою, щоб не закохатись в тебе, Даміль. Ти вродливий. Загадковий. Цікавий. З тобою приємно бути поряд. Ти вмієш поводитись з дівчатами. Навіть твій лячний, отой Даміль, який кілька разів мене майже зламав, навіть він викликає в мені деякі емоції. Якби ти продовжив просто спілкуватись зі мною, зустрічався зі мною у не випадкових ситуаціях, за два - три тижні я б сама запропонувала тобі побудувати якісь відносини. Та ти викрав мене.

– Що станеться, якщо я тебе поверну твоєму батькові? – похмурий погляд Даміля викликав в мені жалість та хвилювання за його психічний стан. – Чи зміниться твоя думка та ставлення до мене? Чи зможеш ти пробачити мені це викрадення?

– Я не знаю. – відповідаю йому відверто, – Я не знаю, що я буду відчувати, коли повернусь додому.

– Твій батько приїде за тобою сьомого дня. – почувши це мої очі спалахнули радістю, яку я не могла стримувати та ховати. – Він обіцяв, що буде керуватись нашими традиціями.

– Чи ти можеш мені пояснити ці традиції?

– Ти голодна? – запитав він, заплутуючи моє відчайдушне прагнення дізнатись корисну інформацію.

– Не знаю. – смикаю плечима і відводжу очі. – Можливо.

– Можу пояснити тобі наші традиції за сніданком, якщо ти не будеш проти цього.

– Добре. – погоджуюсь і проводжу рукою по волоссю. – Але мені потрібно вмитися.

– Я почекаю. – обіцяє Даміль, дозволяючи мені піти до ванної кімнати.

 

Мені вистачило десяти хвилин на те, щоб освіжитись та зав'язати волосся у високий хвіст. Коли я вийшла з ванної кімнати, Даміль вже стояв біля дверей. Він продовжував поводитись досить підозріло і занадто спокійно, чим непокоїв мене. Та краще хай буде таким спокійним, аніж залякує мене своїм диявольським альтер его.

Ми спустились до невеличкої кухні, що була занепалою та застарілою для сучасного життя. Та головне, що все необхідно було на своїх місцях: невеличкий холодильник, робоча частина з газовою плитою на чотири конфорки, круглий стіл на чотири персони зі скрипучими стільцями та шафа з посудом.