Розділ шістнадцятий

Розділ шістнадцятий. Головний чоловік. 

Я ледве дихала, коли змогла відірватися від його п'янких губ. Поцілунок був настільки ніжним і бажаним, що він зруйнував усі мої намагання бути стійкою. Усе, що я планувала, розтануло, як сніг під сонцем. 

Даміль теж не очікував від мене такого. У його погляді читалася розгубленість. Він не посміхався – і це дивувало, адже це була його перемога. Він завжди прагнув мене зламати, але зараз виглядав здивованим. 

Навіщо я це зробила? Що мене змусило? Який ґедзь мене вхопив, щоб я проявила цю слабкість? 

– Даміль, поїхали?! – У кімнату ввійшов Айхан. Його очі швидко оббігли приміщення й зупинилися на нас. Він напружено супив брови, ніби зрозумів усе без слів. – Старійшини чекають. 

– Можна мені поїхати з вами? – запитала я, зробувши крок убік. Я відвернулася від Оразова, але навіть не наважувалася глянути на Айхана, відчуваючи тяжкість. 

– Це навряд чи, – зітхнув Айхан, відповідаючи дуже обережно. 

– То мене знову зачинять у тій вологій кімнаті? 

– А ти цього хочеш, Лавіка? – холодно запитав Даміль. Його голос звучав занадто спокійно, майже шепотом, що від того ставало тільки моторошніше. 

– Ні, – відповіла я, розглядаючи підлогу під своїми ногами. 

– Якщо ти залишишся в цій кімнаті й не спробуєш утнути чергової витівки, тебе ніхто не чіпатиме. – повільно відказав він, нахилившись до Айхана, який допомагав йому підвестися. – Я не хочу, щоб із тобою щось сталося за моєї відсутності. 

– А я хочу побачити свого батька, – сказала я з викликом, піднявши на нього очі.

Його погляд різко змінився. Очі потемніли, і я відчула, як між нами почала наростати напруга. Від моїх слів у ньому зароджувався гнів, але він майже стримувався. 

– Цього не станеться. – Сухо відповів він, відхиляючись, поки Айхан вводив йому ін'єкцію знеболювального. – Якщо ти сподіваєшся, що щось зміниться після зустрічі зі старійшинами... Або твій батько на щось вплине... – Він зробив паузу, ніби хотів навмисно додати драматичності. – Я запевняю, цього не буде. 

– Її батько приїхав із військовими, – тихо прокоментував Айхан, ледь помітно знизуючи плечима. 

– Я не відпущу її й не дозволю нікому забрати її у мене. – Повторив Даміль твердо.

– Ну, бажаю успіху! – саркастично відповіла я, зробивши вигляд, що мене це не зачепило. Я схрестила ноги, сідаючи на підлогу, й удавано махнула рукою. – Буду чекати на ваше повернення. 

Він обернувся до мене, стискаючи зуби. Його погляд був крижаним, а в тиші почувся лише його тяжкий видих.

– Ти дійсно нічого не утнеш за мою відсутність? – запитав Даміль, намагаючись розгледіти в мені хоч натяк на щирість. 

– Сьогодні – ні. – Обіцяю йому байдуже. – Я просто дочекаюся твого повернення й побачу, як зміниться твій настрій після зустрічі з моїм батьком. 

– Лавіка, – Даміль затримав на мені погляд, що змусив мене стиснутися в клубок. – Нічого не зміниться. Зустріч із твоїм батьком не вплине на наше життя. 

– Ага, – киваю з награною посмішкою. – Усі так кажуть. 

Години тягнулися буремною вічністю. 

Поки Лавіка не знаходила собі місця, залишившись у кімнаті, до якої приставили кількох охоронців, Даміль Оразов із представниками своєї родини та близькими друзями прибув до місця зустрічі зі старійшинами. 

Як і попереджав Айхан, до поселення приїхало занадто багато гостей, які стали яскравими плямами в очах місцевих і добряче налякали їх. Навколо будинку старости поселення, де проводили всі важливі зібрання, стояли кілька десятків автівок, а неподалік виднілося з десяток чоловіків у чорній формі, схожій на військову. Біля них неспокійно метушилися кілька вівчарок, лабрадор і двоє біглей. Молодики з екранами керування дронами завершували свої налаштування, перевіряючи апарати, які кружляли високо в небі.

Айхан відчинив дверцята автівки, допомагаючи Дамілю вибратися назовні. Під їхніми ногами дзвеніли залишки ранкового морозу. 

– Ти впевнений, що не збираєшся відступати? – запитав Айхан, обережно озирнувшись. – Схоже, що батько Лавіки дійсно не проста людина. 

– Фарат із дядьком уже прибули? – перепитав Даміль, не зважаючи на занепокоєння свого друга та напругу, що зависла в повітрі. 

– Так, вони вже зі старійшинами, – кивнув Айхан.

– Тоді нам немає чого боятися цих військових, – відповів Даміль, дивлячись прямо перед собою. 

– Усе заходить надто далеко, друже, – зітхнув Айхан, проводячи поглядом чоловіків у чорному, які спостерігали за кожним їхнім рухом. Переступивши поріг будинку, він ненадовго затримався, переводячи подих. 

Одразу на вході їх зустріли охоронці старійшин. Двоє кремезних чоловіків мовчки перевіряли кожного з гостей – спочатку оглядали вручну, а потім металошукачем. Їх самих прикривали ще двоє у масках, тримаючи в руках автомати. Вони уважно стежили за кожним, готові до будь-якого розвитку подій. 

– Даміль Оразов і Айхан Фатаєв, – сповістив Айхан секретаря зібрання, що стояв за спинами озброєних охоронців. 

– Більше нікого не очікуємо, – коротко відповів той і  жестом вказав на коридор, який вів до зали. 

Велика кімната, зазвичай їдальня, була переобладнана для зібрання. Усі меблі прибрали, залишивши тільки подушки та килим. Гості розташувалися по колу, створюючи напружену атмосферу. У центрі кілька молодих жінок наливали чай, розкладали солодощі на тарелях і готували тютюнові крутелики. 

Старійшини розташувалися на чільному місці зліва. П'ятеро сивобородих старців, троє чоловіків середнього віку та секретар із ноутбуком зосереджено обговорювали щось між собою. По сусідству з ними сиділи представники Оразових, Фаядових (родичі Лейли), і Міран, який зустрів Даміля хижою посмішкою. Далі розмістилися чоловіки родини Касимових і троє невідомих осіб, серед яких мав бути батько Лавіки. 

– Прошу, займайте свої місця, – звернувся Фарат Рахман, голова старійшин, урочистим голосом. Його погляд був пронизливим, а рухи – неквапливими, як у людини, що звикла керувати.