Розділ шістнадцятий

Розділ шістнадцятий. Головний чоловік. 

Я ледве дихала, коли змогла відірватись від його п'янких губ. Поцілунок був таким ніжним та бажаним, що звів нанівець усі мої прагнення. 

Даміль також не очікував від мене нічого подібного, окрім непокори та спроб втечі. Він дивився на мене здивованим поглядом і навіть не посміхався, хоча повинен був, адже це була його перемога. 

Навіщо я поцілувала його ? Що мене змусило зробити те, що я зробила? Який ґедзь мене вхопив, що я проявила свою слабкість? 

– Даміль, поїхали?! – до кімнати увійшов Айхан і завмер на місці, суплячи брови. Він одразу зрозумів, що та напруга та близькість між мною та Оразовим була занадто тихою, та занадто небезпечною. – Старійшини чекають на нас. 

– Можна мені поїхати з вами? – запитую, відійшовши від ліжка на деяку відстань. Не можу дивитись на Даміля, бо вже відчуваю його диявольське незадоволення моїм питанням. 

– Це навряд. – зітхає Айхан. 

– То мене знов зачинять у тій вологій кімнаті? 

– А ти цього хочеш, Лавіка? – запитує Даміль. Його голос тихий та спокійний, що аж нервує мене та викликає нові напади тремтіння. 

– Ні. – відказую і продовжую водити очима по підлозі. 

– Якщо ти не будеш виходити з цієї кімнати, то тебе ніхто і ніщо не зможе образити. – Даміль спирається на руку Айхана і підводиться з ліжка. – Я не хочу, щоб з тобою знов щось трапилось у мою відсутність. 

– А я хочу побачити свого батька. – зітхаю і наважуюсь подивитись на нього. 

Мої слова знов викликають в ньому незадоволення та здивування. Оразов, як і я, не може звикнути до такої нестандартної поведінки. Та він просто не знає наскільки впертою я можу бути у досягненні своїх цілей. І він не знає наскільки сильно я хочу повернутись додому до свого вільного життя. 

– Цього не станеться. – сухо відказує Даміль, приймаючи ін'єкцію анальгетиків. – Якщо ти гадаєш, що щось зміниться після моєї зустрічі зі старійшинами, а можливо і твоїми батьками, – мої очі розширились на мить, а підборіддя сіпнулось від образи. – то смію тебе запевнити, ні. 

– Її батько приїхав з цілою командою військових. – тихо прокоментував Айхан, та Оразов знов повторив те, що він любив повторювати. 

– Я не відпущу її, і нікому не дозволю забрати її від мене. 

– Ну, – удаю байдужість, махнувши на нього рукою, хоча в душі підіймались буревії. – бажаю успіху! – підійшовши до стіни, я опустилась на підлогу, схрестивши ноги. – Буду чекати на ваше повернення. 

– Ти дійсно нічого не утнеш за мою відсутність? – запитує Даміль, чекаючи поки Айхан зафіксує його сорочку так, щоб його травмоване плече та прив'язана до тулуба рука не заважала та не викликала дискомфорту. 

– Сьогодні нічого. – обіцяю йому. Думка про мого тата та його друзів, чи тих, кого він привів з собою, подавала надію і давала впевненість у завтрашньому дні. – Сьогодні я дочекаюсь твого повернення і подивлюсь, як зміниться твій настрій після зустрічі з моїм батьком. 

– Лавіка, – Даміль дивився на мене крижаним поглядом, який я могла відчувати навіть не дивлячись на нього. – нічого не зміниться. Зустріч з твоїм батьком ніяк не вплине на наше життя. 

– Ага. – киваю з награною посмішкою. – Усі так кажуть. 

Години тягнулись буремною вічністю. 

Поки Лавіка не знаходила собі місця, залишившись сидіти в кімнаті, до якої приставили кількох охоронців, Даміль Оразов з представниками його родини та близькими друзями приїхав до місця призначення зустрічі зі старійшинами. 

Як і попереджав Айхан до поселення приїхало забагато гостей, які стали яскравими плямами в очах місцевих, чим добряче налякали їх. Навколо будинку старости поселення, де проводили усі важливі зустрічі, стояло кілька десятків автівок та з десяток чоловіків у специфічній чорній формі, схожій на військову спеціального призначення. Коли Айхан відкрив двері для Даміля та допоміг йому вийти з автівки, вони помітили кілька вівчарок, лабрадора та двох біглей. Одразу за ними стояли кілька молодиків з девайсами схожими на екрани керування дронами чи іншою подібною технікою. 

– Даміль, ти впевнений, що не збираєшся відступати? – запитав Айхан, оглядаючись. – Я так бачу батько Лавіки дійсно не проста людина. 

– Фарат з дядьком приїхали? – перепитав Даміль, не зважаючи на занепокоєння свого друга й очевидність фактів. 

– Так, вони вже зі старійшинами. 

– Тоді нам нема чого жахатись військових. 

– Все заходить занадто далеко, друже. – зітхнув Айхан, переступивши поріг дому. 

Одразу ж при вході їх зустріли охоронці старійшин, які виконували свої обов'язки мовчки. Двоє кремезних чоловіків перевіряли кожного з гостей спочатку промацування, а потім і датчиками металу. Їх самих охороняли ще двоє чоловіків у масках, які тримали в руках автомати, та контролювали периметр пильними прицільними поглядами. 

– Даміль Оразов та Айхан Фатаєв. – сповістив Айхан молодику, що ховався за спинами озброєних чоловіків та був секретарем зібрання старійшин. 

– Більше нікого не очікуємо. – попередив молодик і вказав рукою у напрямку, в якому останні з гостей повинні були пройти до зали. 

Велика кімната, яка зазвичай слугувала їдальнею була переобладнана так, щоб в ній вмістилась велика кількість людей. Меблі були прибрані, підлога застелена килимами та подушками. Гості, які прибули на зібрання розсідались по колу, а в центральній частині розмістилось кілька молодих жінок. Вони розливали чай та каву, готували крутелики з тютюном та солодощі, які розміщувались на великих тарелях в самому центрі. 

Зліва за годинниковою стрілкою були самі старійшини: п'ятеро пристаркуватих білобородих чоловіків, троє чоловіків середнього віку та їх секретар, що щойно усівся на своє місце і приготувався нотувати розмову на свій ноутбук. Представники Оразових та Фаядових (родичі Лейли), Міран також був серед них і зустрів Даміля хижою посмішкою. Наступними сиділи чоловіки родини Касимових та троє зовсім невідомих чоловіків, одним з яких повинен був бути батько Лавіки.