Розділ пятнадцятий

Розділ п’ятнадцятий. Обіцянки – цяцянки. 

Я не одразу насмілилася скористатися цією простою пропозицією. Спершу я хотіла переконатися, що до мене звертався саме Даміль, той чоловік, який викрав мене, а не його темна сутність – холоднокровний Диявол, що міг знищити мене одним своїм льодяним поглядом. Та мене переконав Айхан. Його короткий, заспокійливий кивок, ніби промовляв: «Ти можеш йому довіряти». 

– Синку, тобі не можна було приходити сюди! – знову обурено озвалася тітка Шахзода. – Тобі треба відпочивати. 

– Та ви самі створюєте всі умови, щоб я це робив! – прогарчав Даміль. Його обличчя скривилося у гримасі болю. Він судомно вхопився за руку Айхана, ніби втрачав рівновагу, і на мить притулив чоло до його плеча. 

– Ходімо, Лавіка, – наполегливо вигукнув ветеринарний лікар, підхоплюючи Даміля, який уже майже спирався на нього всією вагою. Перекинувши руку друга собі на плече, Айхан повів його коридором. 

– Біжи за ними, дитино, – голос тітки Омани став м’яким і лагідним, ніби вона зверталася до власної доньки. – Біжи за ними. 

Цього разу мені не потрібно було повторювати. Хоч я й відчувала неймовірну слабкість у тілі, все ж спромоглася піднятися і піти слідом за ними. Будівля, в якій я опинилися, виглядала незнайомою. Це був старий, занедбадий будинок, який здавався непридатним для довготривалого перебування. Та мене втішало, що я більше не була замкнена у сирій підсобці без вікон. У мене з’явився шанс бачити і чути те, що відбувається довкола.

– Що це за місце? – запитала я, зупиняючись у дверях першої кімнати на другому поверсі, до якої завів нас Айхан. 

– Це мій дім, – коротко відповів він, допомагаючи Дамілю лягти на вузьке односпальне ліжко.

Кімната була скромною, без зайвих речей, але виглядала доглянутою і світлою. Сірі стіни, акуратна постіль, невелика тумба біля ліжка і тонка завіса, що закривала двері у ванну кімнату.

– Лавіка, якщо хочеш, можеш скористатися ванною, – запропонував Айхан, вказуючи рукою у бік. – Я залишив там змінний одяг. Не бійся, тебе ніхто не потурбує. 

– Дякую, – киваю йому, але мій погляд був прикутий до Даміля, який, незважаючи на біль, залишався таким сильним і непохитним. – Чи вдалося витягнути кулю? – Тихо запитала я. 

– Так, вдалося, – відказав Айхан із легкою посмішкою, але його очі були втомленими. – Однак, куля завдала серйозних пошкоджень. Його необхідно доставити до лікарні, але він занадто впертий, щоб погодитися. – Він витягнув з шухляди тумби невеличкий флакон і вправними рухами набрав розчин в ін'єктор. – Та мій друг занадто впертий, щоб прислухатися до моїх порад. 

– Я не витримую, – пробурмотів Даміль, стискаючи зуби. – Вводь уже ці кляті анальгетики, або я сам це зроблю! 

– Вже роблю, – відповів Айхан.

Я здригнулася, коли побачила, як він ін`єктував ліки у м’яз плеча. Даміль стискав кулаки, але мужньо витримав процедуру.  

– То чому ви слухаєте його, якщо вам видніше? – не стрималася я, відчуваючи змішання подиву і нерозуміння. 

– Ох, Лавіка, – Айхан кивнув головою, ніби втомлено усміхаючись. – Даміль звик завжди приймати рішення самостійно. І мушу визнати, за впертістю ви з ним дуже схожі. 

– Айхан, – обірвав його Даміль слабким, але чітким голосом. Його очі ледь піднялися, щоб глянути на друга. – Нехай вона зніме цю сукню. 

Моє серце завмерло, але я не дала Айханові встигнути відповісти.

– Я піду до ванної кімнати, – сказала я, і, приховуючи хвилювання, повільно рушила до завіси, що вела до ванної. 

Як і говорив Айхан, за завісою була невелика кімната з душовою кабіною, туалетом і крихітною раковиною. У кутку стояв стілець, на якому були складені якісь речі. Простір був малий, але функціональний. Я не одразу наважилась увімкнути воду – кілька секунд прислухалася до тиші, ніби боялася, що будь-який шум може порушити спокій навколо. Лише впевнившись, що нічого не зміниться, я відкрила кран, регулюючи теплу воду.

Стягнувши брудну сукню, я нерішуче увійшла у душову кабіну. Теплі струмені огортали тіло, мов би змивали не лише бруд, а й частину спогадів про події останніх днів. Я залишалась у спідній білизні, не в змозі подолати страх залишитись зовсім незахищеною. Кожна крапля води, що торкалася шкіри, нагадувала, як крихко я себе почуваю. 

Минуло двадцять хвилин, перш ніж я вирішила вийти з душу. Поглянувши на залишений одяг, я зрозуміла, що вибору в мене немає. Тепла сукня з довгими спідницями і панчохи, хоч і здавалися старомодними, але були зручними й мали приємну текстуру. Під сорочкою, яку я вдягла замість білизни, я відчула комфорт, якого мені так не вистачало.

Коли я повернулася до кімнати, Айхан сидів на підлозі біля ліжка, спостерігаючи за спокійним сном Даміля. Вигляд ветеринарного лікаря викликав відчуття безпеки. Він не запитував зайвого і лише коротко кивнув: 

– Лавіка, я повинен вийти, щоб перевірити, що коїться у місті, – звернувся він, якось дивно глянувши на мене. – Даміль наказав тобі залишатись у кімнаті. Тут тобі безпечніше. Близькі родичі зібрались у будинку, і вони незадоволені тим, що трапилося. Ти зрозуміла?

– Так, – видихаю я, розуміючи, що в мене немає іншого вибору.

– Як ти розумієш, стан Даміля залежатиме від його відпочинку. Чи зможеш ти посидіти поряд з ним, допоки я не повернусь? Я попрошу тітку Оману приготувати тобі щось поїсти. – Він замовк, і за мить продовжив: – То, що скажеш? Чи можу я довіряти тобі? – мовчки киваю, – Тоді я пішов, якщо щось трапиться, кричи. 

Я залишилася у кімнаті. За вікном запанували сутінки, і мої думки знову повернулися до всього, що я пережила. Я намагалася знайти відповоді на запитання, які крутилися у голові: чому я тут? Чому ця людина викликає в мені такі суперечливі емоції?

Дивлячись на сплячого Даміля, я переконалася, що він виглядав таким вразливим і, водночас, сильним. Я ненавиділа себе за те, що не можу позбутиь цього відчуття тяжіння до нього. Якби лише я могла змусити себе зневажати його...