Розділ пятнадцятий

Розділ п’ятнадцятий. Обіцянки – цяцянки. 

Я не одразу насмілилась скористатись такою простою пропозицією. Спочатку, я переконалась в тому, що до мене звертався Даміль, який викрав мене, а не той Диявол, який міг би знищити мене одним своїм крижаним поглядом. Та мене переконав Айхан. Він кивнув мені, ніби прочитавши мої думки, які не дозволяли мені вирішити. 

– Синку, тобі не можна було приходити сюди. – знов озвалась тітка Шахзода. – Ти не можеш ризикувати собою. 

– Та ви все робите для того, щоб я це робив. – прогарчав Даміль і його обличчя скривилось у гримасі болю. Він схопився за руку Айхана і на якусь мить, притулився до його плеча своїм чолом, ніби втрачаючи рівновагу. 

– Ходімо, Лавіка. – вигукнув ветеринарний лікар, і перекинувши праву руку Даміля собі на плече, вивів його в коридор. 

– Біжи за ними, дитино. – наголосила тітка Омана, коли я лишень підвелась з підлоги. – Біжи за ними. 

Двічі мені не потрібно було нагадувати. Хоч я й сама відчувала, що не маю ні сил, ні енергії в ватяному тілі, все ж спромоглася прослідкувати за молодиками. Ми були в незнайомому мені місці, що було схоже на старий будинок, не облаштований для довгого перебування в його стінах. Та мене вже втішав той факт, що мені не доведеться просиджувати у тій сирій підсобці без вікон, я матиму змогу бачити й чути, що буде відбуватись довкола. 

– Що це за місце? – запитую Айхана, коли той зупиняється перед дверима в першу кімнату з не зачиненими дверима, яка знаходилась на другому поверсі. 

– Це мій дім. – відказує він, й завівши Даміля всередину, допомагає йому лягти в односпальне ліжко. Кімната, в яку ми увійшли, була досить світлою і не мала багатьох зручностей, та все ж виглядала придатною для життя. – Лавіка, якщо хочеш, можеш скористатись ванною кімнатою. – ветеринарний лікар вказав рукою у бік причинених вузьких дверей, роль яких відігравала важка темна завіса. – Я приготував для тебе змінний одяг. То ж не бійся, тебе ніхто не потурбує. 

– Дякую. – киваю йому і дивлюсь на Даміля, що вчепився вільною рукою у лікоть лівої руки, яка викликала в ньому больову реакцію. – Чи вдалось витягнути кулю? 

– Так. Вдалось. – відказав Айхан, посміхнувшись куточками посохлих губ. – Та куля встигла наробити травмування, які необхідно обстежити у лікарні. – він витягнув з шухляди при ліжкової тумби невеличкий флакон і вправними рухами набрав розчин в ін'єктор. – Та мій друг занадто впертий, щоб прислухатись до моїх порад. 

– Я не витримую. – пробурмотів Даміль, пришвидшуючи друга. – Або ти введеш мені ці кляті анальгетики, або я сам це зроблю! 

– Вже роблю. – Айхан підійшов до нього й одним рухом ін'єктував розчин у м'язи плеча лівої руки, викликавши в моїх очах жах нерозуміння. 

– То чому ви повинні слухати його, якщо вам видніше? – запитую його, не в змозі відвести очей від Оразова, що все ще мужньо переносив їдучий біль. 

– Ох, Лавіка. – Айхан озирнувся до мене. – Даміль звик сам приймати усі важливі для нього рішення. Я б сказав, що по впертості ви рівні! 

– Айхан, – звернувся Даміль до друга, що одразу ж зреагував на нього, нахилившись до нього. – нехай вона зніме цю сукню. 

– Я піду до ванної кімнати. – не дозволивши Айхану озвучити прохання Оразова, я повільно пішла у потрібному напрямку. 

Як і говорив Айхан, за завісою була невеличка кімната облаштована душовою кабінкою, туалетом та невеличкою раковиною. У єдиному вільному кутку стояв стілець, на якому було складено якийсь одяг. Хоча мені було вже байдуже чи хтось потурбує мене під час мого перевдягання, та все ж на рівні інстинктів, я прислухалась до шумів, які могли б бути зовні. Переконавшись, що тиша залишається тишею, я увімкнула воду в душовій кабінці, відрегулювала її на теплу та знов прислухалась до звуків. Нічого. 

Стягнула з себе забруднену сукню і нерішуче увійшла у кабінку. Залишаючись у спідній білизні, я насолоджувалась теплом та розслаблювальним струменевим масажем всього тіла, особливо голови. Милась так само обережно, не наважуючись роздягнутись повністю. 

Провівши у ванній кімнаті зо двадцять хвилин та привівши себе до більш-менш свіжого вигляду, я розглянула речі, які для мене залишив Айхан чи хтось з тіток. Сукня з довгими спідницями, сорочка, яку потрібно вдягати замість білизни та трусики, що чимось нагадували дитячу модель на якій було безліч сердець і зірочок. Панчохи та чобітки також були не з тієї колекції, яку мені купив Даміль, але вибір у мене був ніякий. 

Вдягнувшись у теплі та досить комфортні речі, я повернулась до кімнати. Айхан сидів на підлозі біля ліжка, на якому спочивав Даміль. З моєю появою, ветеринарний лікар лагідно усміхнувся й швидко підвівся. Він перевірив пульс на руці свого друга та впевнившись в його стабільному стані, тихо звернувся до мене: 

– Лавіка, я повинен відлучитись, щоб перевірити, що коїться у місті. – він якось дивно дивився на мене, ніби сумніваючись у своєму рішенні. Та я й не засуджую його за таку недовіру. Він має повне право недовіряти мені, адже я вже маніпулювала ним. – Даміль наказав, щоб ти знаходилась поряд з ним. Він був сильно незадоволений, коли його тітка Шахзода вирішила вчинити по-іншому. – стою на місці та слухаю його, не маючи бажання рухатись. – Як ти розумієш, стан Даміля залежатиме від його відпочинку. Чи зможеш ти посидіти поряд з ним, допоки я не повернусь? Я попрошу тітку Оману приготувати тобі щось поїсти. – він замовк і за мить продовжив. – То, що скажеш? Чи можу я довіряти тобі? – киваю йому мовчки. – В будь-якому випадку тобі краще не виходити з цієї кімнати. В домі зібрались близькі друзі та родичі родини, і вони незадоволені твоєю поведінкою. Тому задля своєї безпеки не виходь. – а я і не збиралась цього робити. – Тоді я пішов, а коли повернусь, приготую тобі спальне місце. 

– Айхан, – зупинила його на порозі. – Чи можеш ти дізнатись про мого батька? – мій голос став тихим і майже тремтячим. – Будь ласка, я знаю, що не маю права просити тебе про це,