Розділ чотирнадцятий

Розділ чотирнадцятий. Вирішальна куля.

Мені вже набридла моя невдачливість. Страх, змішаний із злістю та відчаєм, переповнював мене. Кожна втеча закінчувалася тим, що мене ловили і повертали до будинку Даміля. Я все ще не розуміла його впертість й сліпої впевненості в тому, що я не зможу вирватись із його пастки. Усередині мене жевріла надія, що в його серці з'явиться бодай крапля милості. Адже в нього є сестра, яка колись може опинитися в подібній ситуації. Чи він про це не знав?

Проте думки про власні страждання розвіялися, як тільки клуб «Багдад» наповнився гнітючою тишею. Важка напруга витала у повітрі, немов отрута, що проникала в кожну щілину приміщення.

Даміль стояв переді мною, захищаючи своїм тілом, мов живим щитом, від озброєних чоловіків. Його спина була прямою, плечі напруженими, але рухи – спокійними. Я не согла бачити його обличчя, але відчувала: він безстрашно дивився на Мірана, котрий самодоволено посміхався, розповідаючи про те, що збирається зробити зі мною.

– То що скажеш, Оразов? – голос Мірана звучав виклично, наче він уже відчував себе переможцем. – Що ти вирішиш? Чи варта вона твоєї смерті?

– Міран, а ти не подумав про Лейлу? – стримано запитав Даміль, навіть не підвищуючи голосу. – Що буде с твоєю сестрою, коти старійшини дізнаються про те, що збирався скоїти її брат? Чи зможе вона перенести такий сором?

Очі Мірана блиснули, а посмішка зникла з його обличчя.

– Твій брудний рот не повинен вимовляти ім'я моєї сестри! – прогарчав він. – Цього разу старійшини не будуть на твоєму боці. Цього разу вони підтримають Касимових, навіть попри неприязнь до їхніх сучасних бачень.

– Якщо ти хочеш помститися, – продовжив Даміль, ігноруючи його лють, – мстися мені. Не чіпай беззахисну дівчину. Вона втрапила в пастку моєї помсти Касимовим. І ти чудово це знаєш.

– Знаю, – уїдливо погодився Міран, схрестивши руки на грудях. – Але мені байдуже. Головне, що ця дівка важлива для тебе настільки, що ти попри заборону старійшин та попри ризик смерті, прийшов на мою територію!

– Я прийшов за своєю нареченою, як повинен був зробити будь-який чоловік.

– Ах, як мило, – презирливо відповів Міран. Його голос змінився, став різким, наповненим якоюсь дивною радістю. Він обернувся до мене й сказав: – Лавіка, якщо ти хочеш звільнитись від цього божевілля, скажи слово. Ми застрелимо лише його, і ти будеш вільна.

Його слова змусили мене здригнутись. Занадто багато ненависті було в його голосі, щоб повірити у щирість цієї обіцянки. 

– Ти стримаєш своє слово, Міран? – запитав Даміль, на мить стиснувши свою руку сильніше, ніби фізично не погоджуючись з тим, що я можу обрати пропозицію його противника.

– Ти за кого мене маєш? – вигукнув Міран, ударивши себе в груди. – Я завжди тримаю своє слово!

– Тоді дай слово, що ти і твої люди навіть пальцем не торкнетеся Лавіки.

– Не грай в принца моральності! – глузливо відказав Міран, та Даміль не збирався задовольнятися його мовчанням.

– То ти можеш дати своє слово? Ти можеш, закластися життям Лейли, що Лавіка повернеться до свого батька недоторканою, якщо я відступлюся від неї?

– Я попередив тебе, щоб ти не згадував ім'я моєї сестри! – заревів Міран, але за мить почав сміятися. – Хай тобі буде, Оразов. Ти маєш моє слово! Відпусти Лавіку і вона зустрінеться з батьком цнотливою й недоторканою!

Даміль обернувся до мене. Його темні очі проникали в мою душу, а на губах грала ледве помітна, заспокійлива посмішка.

– Лавіка, щойно я відпущу твою руку, – сказав він тихо, але твердо, – сховайся за диванами і не визирай, щоб б не сталося. Зрозуміла?

Я мовчала. Всі думки змішалися в клубок страху і розгубленості.

– Ти віриш мені, Лавіка? – його голос став майже ніжним.

– Так, – ледь видихнула я, відчуваючи, як сльози зрадницьки з’являються на моїх очах.

– Як довго ти будеш прощатися з Лавікою? Оразов, припини відтягувати мить! – підганяв Міран, глузливо змінюючи тон голосу.

– Міран не відступиться від своєї помсти, – з притиском продовжив Даміль. Він підніс мою руку до своїх губ, залишаючи сухий, майже невідчутний поцілунок на моїй кісточці вказівного пальця. Його темні очі, наповнені загрозливою твердістю, зустріли мої, а в голосі прозвучала ледь чутна ніжність: – Ніхто з нас не зможе цього змінити. Але я не дозволю йому скривдити тебе, але ти повинна вірити мені, Лавіка. Віриш мені?

– Вірю, – прошепотіла я, ледь стримуючи тремтіння. Сльози бриніли на віях, готові зірватися в будь-який момент.

У наступну мить усе вибухнуло. Немов сцена з фільму, бійка почалася настільки швидко, що я не встигла осмислити, як опинилася закинутою за діван. Даміль майже миттєво зробив різкий рух – чи то відштовхнув мене за укриття, чи вже тоді стріляв у відповідь, прикриваючи мене своїм тілом. Усе злилося в хаотичний вирок куль, пострілів і криків.

Я втиснулася в стіну, притискаючи до грудей коліна і намагаючись зібрати хоча б крихти контролю над власним тілом. Хоча битися з панікою було майже неможливо, я змусила себе відкрити очі. Крізь затьмарений сльозами зір я спостерігала, як Даміль, використовуючи кожен предмет як укриття, стрімко пересувався залом. Його рухи були точними, відточеними, мов у хижака, який знає, як здолати противника.

Постріли розривали тишу, кулі свистіли в повітрі, пробивали меблі, розбивали скляний посуд і дзеркала. Від кожного удару чи дзвону моє тіло здригалося. На якусь мить мені здалося, що ми опинилися в центрі стихійного лиха. Коли перша куля знешкодила одного з нападників, я майже не відчула полегшення. Другий нападник також отримав свою «відповідь», але це не зупинило лавину страху, яка затоплювала мене. Проте я бачила одне: Даміль не здається. Він стріляє чітко, економно витрачаючи набої, і кожен постріл наближає нас до порятунку.

Але доля не залишилася осторонь. Один з нападників встиг вистрілити в нього. Куля влучила в ліве плече. Даміль голосно скрикнув, але не впав. Його обличчя перекривив біль, а рука рефлекторно притиснула рану. Він припав на одне коліно, та, здавалось, на секунду здався. Проте ця мить слабкості швидко зникла.