Розділ тринадцятий.

Розділ тринадцятий. Помста інших.

Я бігла вперед, не озираючись, не роздивляючись дорогу, довіряючи лише своєму прагненню звільнитися від цього божевілля. Моя голова гуділа від хаотичних думок, але тіло продовжувало рухатися, не зупиняючись. Я не відчувала холоду, хоча ранкове повітря було пронизливо крижаним. Адеранлін кипів у моїх венах, не дозволяючи мені впасти духом або піддатись слабкості. Я звертала у вузькі провулки, уникала вулиць із шумом або людським гамором, прагнучи залишитися непоміченою. У певний момент, відчайдушно вискочивши з-за рогу, я ледь не потрапила під колеса яскраво жовтої автіки.

Її гальма завищали, залишаючи на асфальті чорні сліди, а мій шок зупинив мене всього на мить, перш ніж я знову кинулася вперед. Автомобіль залишився позаду, а я сконцентрувала свою увагу на будівлі, яка маячила попереду. Її великі неонові вивіски підказували, що це, можливо, клуб чи кафе – місце, де я могла знайти молодь із телефонами.

Зробивши кілька кроків до входу, я раптом спинилася. Поліційний відділок, розташований зовсім поруч, здався логічним вибором допомоги. Я вагалась, нервово стискаючи кулаки. Що як це паста? Що якщо поліція вже попереджена і знає, кого має повернути?

Мої вагання перервала постать, що з’явилася на ганку відділку. У світлі ранкового сонця я впізнала тітку Оману. Її похмурий вираз обличчя лише підтвердив мої підозри. Позаду неї стояв чоловік, з  яким вона щось обговорювала. Вона навіть не озирнулася, прямуючи до припаркованої машини. Серце болісно стислося. Поліція була не виходом.

Я відступила назад і почала обдумувати план про лікарні. Але якщо Оразови контролюють поліцію, то й лікарні не виняток. Думка про те, що я нікуди не можу звернутися, ніби залізний обруч стискала мої груди. 

– Гей, ти в порядку? – вигукнув молодий чоловік, вихопивши мене з цього ступору. – Злякалася чи забилася? 

Я поглянула на нього зніяковіло й зробила крок назад. Переді мною стояв високий молодий чоловік, який вийшов із жовтої автівки. Він виглядав незвично. Його біле коротке волосся мало холодний блиск, а великі блакитні очі випромінювали цікавість і трохи жарту. Його постава ідеально пряма, а широке пальто надавало йому вигляд людини, що завжди знає, чого хоче.

– Ти, здається, перелякалася, – продовжив він, помітивши мою реакцію. Його очі звузились, і на обличчі з’явилася усмішка, немов він розважався тим, як я шукаю вихід. – Або просто поспішала, якщо вибігла на дорогу, де зазвичай тестують машини. Ти новенька у нашому місті? – Він кинув погляд у напрямку автомайстерні неподалік.

Автомайстерня. У мене потемніло перед очима. А якщо це одна з тих майстерень, що належать Оразову? Холод пробігся спиною. 

– Дякую, що попередили, – відповіла я, уникаючи прямого погляду.

Мій страх узяв гору, і я поспіхом рушила далі, залишивши позаду як молодика, тік і його машину.

Будівля, яка нагадувала клуб, ставала чіткішою з кожним моїм кроком. Її червоні стіни, обрамлені сірою вуличною пилюкою, були схожі на маяк посеред мороку, але водночас здавалися мені загрозливими. Моє дихання ставало частішим, серце калатало, ніби прагнуло втекти з грудей. Холод зимового ранку бився об шкіру, але моя гаряча кров, що кипіла від адреанліну, робила цей холод майже непомітним.

Я вже збиралася бігти останній відрізок до загадкового клубу, коли молодий чоловік, власник жовтої автівки, знову звернув на себе мою увагу. Він, схоже, прочитав мій намір.

– Якщо ти поспішаєш до клубу, то ще зарано, – сказав він спокійним, але глибоким голосом, роблячи крок у мій бік. – Він відкриється о четвертій. Там зараз порожньо.

Його слова змусили мене зупинитися. Він додав, майже невимушено, проте з таким поглядом, який був важко не помітити:

– Я це кажу як власник. Можливо, я зможу тобі допомогти, якщо ти поясниш, що саме тобі потрібно. 

Я вдихнула, збираючись з думками, та все ж вирішила ризикнути.

– Чи можу я скористатися вашим мобільним телефоном? – запитала я, намагаючись приховати хвилювання, але прислуховуючись до кожного шурхоту довкола, в очікуванні можливого переслідування. 

– Можеш, – кивнув він, витягаючи зі своєї кишені стильний мобільний телефон. – Користуйся, – сказав, простягаючи його мені. Його губи викривилися у слабкій посмішці, а блакитні очі, холодні, як крига, пильно стежили за моїми рухами. 

– Дякую, – прошепотіла я, приймаючи телефон. Затамувавши подих, швидко набрала номер, який знала на пам’ять. Кілька довгих гудків змусили моє серце стискатися від тривоги. А коли в слухавці почувся знайомий голос, я не стримала сліз.

– Тату, – ледь змогла вимовити. Сльози потекли щоками, і мої руки, які міцно тримали телефон, почали тремтіти. 

– Лавіка?! – його голос був сповнений тривоги й радості водночас. Він став м'якшим, теплішим. – Доню, де ти?! Я вже виїжджаю! Ти в порядку? Я вже їду до тебе, доню! 

– Я в місті Н, – повідомляю йому, витираючи сльози. – Мені вдалося втекти від Оразова, – стишую свій голос, побоюючись, що незнайомець може почути. 

– Цей виродок! – голос батька сповнився люттю. – Я придушу його, якщо зустріну. – Обіцяє він, і вже починає інструктувати мене на подальшу поведінку. – Доню, будь сильною. Чи ти знаєш, де саме ти знаходишся? Ми вже прочесали кілька районів. Доню, сконцентруйся на тому, що допоможе мені чим швидше знайти тебе. 

– Я, – розгублено озирнулася, шукаючи будь-які орієнтири. Незнайомець, ніби вгадавши мої наміри, азвався: 

– Ми в старому місті.

– В старому місті? – перепитую його, не розуміючи, що це означає. 

– Це передмістя міста Н із західного в'їзду.

Я передала інформацію батькові.

– Доню, ти зможеш десь сховатися? Ми вже близько, але потрібно перечекати кілька годин. Тримайся, моє серце. 

– Я буду біля клубу, – даю ще одну зачіпку, а сама киваю незнайомцю, щоб він підказав назву свого закладу, на який можна буде орієнтуватися.