Розділ тринадцятий.

Розділ тринадцятий. Помста інших.

Я бігла вперед, не роздивляючись дороги, довіряючи лише своєму прагненню звільнитись від цього божевілля. Моє тіло не реагувало чи не відчувало холоду, не дозволяючи мені впасти духом та занапастити своє життя слабкістю. Оминаючи людей та звертаючи з вулиць, на яких чулись голоси, я ледь не потрапила під колеса автомобіля. Автівка яскраво жовтого кольору різко пригальмувала, коли я вискочила з-за повороту і необачно продовжила бігти у напрямку будівлі схожої на клуб. 

Віддавши перевагу ризику та надіям зустріти молодь, яка неодмінно користується сучасними гаджетами, я зробила зупинку недалеко поліційного відділення. Кілька хвилин вагалась, перш ніж переконалась, що не варто шукати допомоги в органів правопорядку. Мене переконала поява тітки Омани. Жінка щойно вийшла з відділку й похмуро подивилась на чоловіка, який очікував її на вулиці. Оразови були повсюди. Вони переймались моєю втечею й намагались перехопити мене у тих місцях, куди в першу чергу повинна звертатись жертва. Якщо поліція попереджена, то варто задуматись про лікарні. Не думаю, що мені дозволять звернутись до когось, хто засумнівається в легальності та законності їхніх дій щодо неповнолітньої. 

– Гей, ти в порядку? – вигукнув молодий чоловік, вихопивши мене зі спогадів про нещодавні події та прийняте мною рішення бігти далі, – Злякалась чи забилась? – повернувши мене у реальність, чоловік вийшов з автівки. 

Я поглянула на нього зніяковіло й зробила крок назад. Молодий чоловік виглядав нестандартно як для міста Н з його консерватизмом та сталістю. Він був високим, навіть зависоким для середнього зросту. Якщо я не втратила здатність вираховувати приблизні параметри, то незнайомець був вищий за моїх кузенів на голову, а може й дві. Він мав коротке волосся холодного відтінку білого, великі блакитні очі та витягнуте обличчя. Я не могла зрозуміти наскільки його тіло будова була розвинена, адже на ньому було пальто з широкими плечима. Молодий чоловік мав приємну зовнішність та чистий голос без акценту, чим міг би затуманити пильність будь-якої дівчини. Він примружив очі й посміхнувся, ніби помітивши мої сумніви. 

– Ти сильно поспішала, якщо не помітила, що вибігла на дорогу. – пояснив він. – Або ти новенька у нашому місті й не маєш уявлення, що ця вулиця використовується для тест-драйву відремонтованих автівок. 

Хвилинне затьмарення пройшло, як тільки я усвідомила, що молодий чоловік заговорив про розташовану неподалік автомайстерню. А з моєю вдачею вона може виявитись однією з тих, які належать Дамілю Оразову. А ще гірше, цей приємний молодик може виявитись одним з друзів Диявола. 

– Дякую, що попередили. – зітхаю й озирнувшись довкола, вирішую поквапитись.

Будівля, яка нагадувала собою клуб ставала чіткішою та ближчою. Я вже встигла зменшити відстань до неї, та за якихось три – шість хвилин буду біля її червоних стін. Збираюсь вже бігти, та незнайомець знов привертає до себе увагу, прочитавши мої думки. 

– Якщо ти поспішаєш до клубу, то ще зарано. Він відкриється о четвертій. Там пусто. – мовчки переводжу погляд на молодика. – Я це кажу як власник. Можливо, я зможу тобі допомогти, якщо ти поясниш, що тобі потрібно. 

– Можу я скористатись вашим мобільним телефоном? – запитую його, напружуючи вуха та прислуховуючись до кожного шерхоту та подиху вітру. 

– Можеш. – киває він, витягаючи з кишені мобільний телефон. – Користуйся. – простягає девайс мені, продовжуючи посміхатись. 

– Дякую. – з завмиранням серця приймаю телефон й не зволікаючи набираю номер єдиної людини, яка неодмінно знайде мене. Кілька довгих гудків викликають в мені прилив крові до живота, скручують мій кишківник та підкошують ноги. А коли у слухавці чується голос найріднішої людини у цілому всесвіті, я мимоволі починаю плакати, стискаючи телефон незнайомця, як найціннішу річ. – Тату. 

– Лавіка?! – голос татуся здригається й в одну мить стає м'якшим та ласкавішим. – Де ти є, Лавіка? Я вже виїжджаю! Я вже їду, донечко. 

– Я в місті Н. – повідомляю йому, витираючи сльози та примушуючи себе зосередитись на тому, що я ще не маю права поводитись як маленька татусева донечка. Я повинна бути дорослою допоки не побачу своїх батьків, допоки не відчую їх обіймів. – Мені вдалось втекти від Оразова. – стишую свій голос й переводжу очі з жовтої автівки на молодика, який прислухаючись до моїх слів, розглядає мене з хижою цікавістю. 

– Цей паскудник. – голос батька сповнився невиразної ненависті. – Я придушу його якщо зустріну. – обіцяє він, і вже починає інструктувати мене на подальшу поведінку. – Донечко моя, будь сильною. Чи ти знаєш, де саме знаходишся? Ми вже прочесали кілька районів, та тепер сконцентруйся на тому, що допоможе мені чим швидше знайти тебе. 

– Я, – розгублено обертаюсь довкола, в надії розшукати хоч якусь назву вулиці чи будівлі, але нічого не можу знайти. 

– Ми в старому місті. – повідомляє незнайомець. 

– В старому місті? – перепитую його, не розуміючи, що це означає. 

– Це передмістя міста Н з західного в'їзду. – продовжуючи задоволено посміхатись, молодий чоловік киває головою у напрямку клуба, власником якого він відрекомендувався. 

– З ким ти говориш, доню? 

– З людиною, яка дозволила мені скористатись телефоном. – відказую татові, та з надією в очах дивлюсь на незнайомця. – Він говорить, що це передмістя міста Н з західного в'їзду. – молодий чоловік киває, підтверджуючи мої слова. 

– Ось чому ми не можемо знайти жодної зачіпки. – якось задумливо говорить мій тато. – Чи ти можеш довіряти цій людині? 

– Я не знаю. – чесно відказую. 

– Доню, ти зможеш десь сховатись? Я вже їду, доню. Але тобі треба перечекати якихось кілька годин. 

– Я буду біля клубу, – кажу батькові, а сама киваю незнайомцю, щоб він підказав назву свого закладу, на який можна буде орієнтуватись. 

– Багдад. – відказує молодик і опускає обидві руки в кишені пальто.