Розділ дванадцятий

Розділ дванадцятий. Крок до порятунку.

Застілля було затишним і водночас гамірним, хоча я не хотіла цього визнавати. Друзі та родичі Оразова нічим не відрізнялися від інших людей, яких називають рідними попри всі їхні недоліки. Серед гостей були як улюбленці всіх, так і ті, хто тримався осторонь, не видаючи жодного зійвого звуку. 

Літні люди відкрито показували своє незадоволення чиєюсь поведінкою. Молодь, прогресивна й активна, вже поділилася на невеликі групи за інтересами. Дільнара, як наймолодша, встигла насититися вечерею і тепер підслуховувала чужі розмови. 

Даміль, як і очікувалося, спілкувався з усіма гостями, зосереджуючись переважно на чоловіках. Однак він не забував про мою присутність. Час від часу він клав на мою тарілку овочі, м'ясо чи підливу, навіть якщо я не встигала все з'їсти. Він торкався мого попереку й спини, перевіряв чи достатньо закутані мої ноги в плед. Його увага до мене здавалася незаслуженою, і я відчувала, як моє серце тане під впливом його піклування. 

Ветеринарний лікар, якого я кілька разів ловила поглядом, одразу підходив, щоб уточнити, як я почуваюся. Він, як і Даміль, сподівався, що я витримаю таке навантаження, не здогадуючись, наскільки вправно я граю роль.

Ще одним об’єктом моєї уваги був Ілай. Цього монстра я постійно тримала у полі зору, стежачи за тим, де він знаходиться і що робить. Інші члени родини не мали для мене такого значення. 

Я відчувала, як Лейла пропалює мене своїм ненависним поглядом щоразу, коли Даміль демонстрував мені свою увагу. Вона згорала від ревнощів, і навіть не намагалася приховувати своїх почуттів. Оточення, однак, не реагувало на її відверто зневажливу поведінку. 

Перші кілька годин застілля були для мене важливими. Я використала їх, щоб дізнатися, які двері у домі залишаються відчиненими. Дехто з чоловіків виходив на перекур через головні двері, що завжди залишалися прочиненими. Тепер мені залишалося лише переконати Даміля у своїй безпорадності, щоб здійснити задумане. 

– Даміль, – тихо звернулася до нього, торкнувшись його плеча, і вдала, що відчуваю слабкість. 

– Тобі погано? – його обличчя виразило справжнє занепокоєння, і цей погляд викликав у мене спазм страху. Він швидким жестом покликав Айхана, який одразу підбіг до нас. 

– Моя голова знову стискається, – прошепотіла я, схиляючись до Даміля.

Моя гра подіяла. 

– Можливо, це не була помилка – дозволити тобі так довго залишатися на свіжому повітрі, – сказав він і підхопив мене на руки, не пояснюючи нічого нікому. 

– Не хвилюйтесь! – вигукнув Айхан, ідучи за нами. – Лавіка все ще відчуває дискомфорт і втому, але ми тримаємо її стан під контролем. 

– Я віднесу тебе у кімнату, – зітхнув Даміль. 

– Зачекай, – я прикрила рота долонею, імітуючи позиви до блювання. 

– Залиш її на дивані, – запропонував Айхан. – Ти не встигнеш донести її до ванної кімнати. Нехай посидить трохи тут. Її вестибулярний апарат занадто чутливий. 

– Якщо їй необхідно полежати, це краще зробити в кімнаті, – заперечив Даміль, але все ж прислухався до поради свого друга і неохоче опустив мене на диван. Він простяг руку до кількох пледів, які лежали на підлокітнику й були запасними покривалами для гостей, які сиділи на подвір'ї і могли їх потребувати. 

– Не закутуй її, – сказав Айхан, звільняючи мої плечі від пальта. – Їй потрібно охолонути. Якщо вона відчуває запаморочення чи нудоту, краще не затепляти її тіла. 

– Що треба зробити, щоб їй стало краще? – запитав Даміль, все ще занепокоєний. 

– Дозволь, я спочатку огляну її, а потім вже вирішимо, що робити, – сказав ветеринарний лікар обережно промацуючи мій пульс і почав оглядати обличчя. – Це явне перенапруження і стрес на фоні струсу, – підсумував він, підклавши подушку під мою голову, щоб забезпечити напівсидяче положення тіла. 

– Тобі видніше, друже, – зітхнув Даміль, не відводячи від мене свого сканувального погляду, ніби намагаючись знайти брехню в моїй поведінці. 

– Даміль, ти йди до родини, а я побуду з Лавікою. Як тільки вона відчує полегшення, я покличу тебе, – запропонував Айхан. 

– Я залишусь, – сухо відрізав Даміль, і цим ледве не вибісив мене. 

Я з останніх сил тримала свою акторську гру переконливою, вдихаючи повітря повними грудьми, імітуючи стан перед блюванням. 

– Дам, – покликала Лейла, щойно приєднавшись до нас, – мама Зульфа кличе тебе. Вона хоче поговорити з тобою про твою наречену. 

– Перекажи, що я прийду, як тільки переконаюсь, що з моєю нареченою все добре, – прохолодно відповідав Диявол. 

– Дам, це прояв неповаги, – нагадала Лейла спокійно. – Мама Зульфа оцінить твою поведінку як дитячу. Ти ж знаєш її. Вона може пожалітись іншим, і тоді почнеться ґвалт. 

– Друже, йди, – підтримував Айхан. – Поясни мамці особисто, що сталося, і повертайся. Ми ж нікуди не подінемось, – у його голосі прозвучала легка посмішка. – Лавіка не в тому стані, щоб пересуватися самостійно. – На моє чоло опустилася холодна, волога тканина, і я здригнулася всім тілом, цього разу зовсім не награно. – Це холодний компрес, – пояснив Айхан. – Він трохи полегшить головний біль і знизить температуру, як місцеву, так і загальну. 

– Я повернусь, – важко зітхнувши, Даміль все ж полишив нас із лікарем. 

Переконавшись, що у вітальні нікого, крім нас із Айханом, немає, я дозволила собі розплющити очі. Але все одно намагалася удавати, що маю сильний головний біль, мружачись і відводячи погляд то до стелі, то до підлоги. 

– Де твої знеболювальні? – запитав Айхан, викликавши в мені внутрішню усмішку. – Не можна так довго терпіти біль. 

– У кімнаті. – відповіда я.

– У кімнаті, – повторив він, вагаючись щодо правильності рішення. 

– На тумбі біля ліжка, – доповнила я і притиснула обидві долоні до скронь, натякаючи на посилення болю. 

– Добре. Я зараз принесу, – кивнув Айхан і, не роздумуючи, побіг сходами нагору.