Розділ дванадцятий

Розділ дванадцятий. Крок до порятунку.

Застілля було гамівним та затишним, як би я не бажала погоджуватись з цим. Друзі та родичі Оразова майже нічим не відрізнялись від інших особин, яких нарікали рідними людьми попри їхню недосконалість. Були серед присутніх й улюбленці усіх, та ті, хто намагався триматися у своїй шкарлупі, не видаючи звуків без нагальної потреби. 

Літні люди відверто показували своє незадоволення чиєюсь поведінкою, як й прогресивна молодь, що встигла поділитись на невеличкі компанії по спорідненості інтересів. Дільзода все ще залишалась наймолодшою серед усіх й наситившись вечерею, підслуховувала чужі розмови. 

Даміль, як і очікувалось, встигав розмовляти з усіма гостями, особливо чоловіками, та все ж не забував про мою присутність. Він раз по раз підсипав на мою тарілку овочі, м'ясо та підливу, не зважаючи на те, що я навіть не встигала з'їдати все це. Торкався мого попереку та спини, а інколи й перевіряв чи достатньо закутані мої ноги у плед, та чи не змерзла я. Від такого піклування мені все більше здавалось, що я не заслуговую на таке ставлення, тому що не хочу, щоб моє серце тануло під дією його чарів. 

Ветеринарний лікар, на якого я кілька разів переводила свій погляд, одразу підходив до нас і перепитував про моє самопочуття. Він, як і Даміль, сподівались, що я витримаю таке навантаження, але не здогадувались, яка я гарна акторка. Ще один чоловік, на якого я інколи покошувалась своїми очима, був Ілай. Того монстра я повинна була контролювати й знати, де він знаходиться та що робить. Інші ж члени родини Оразових не мали для мене такого значення. 

Я відчувала, як Лейла пропалює мене своїм ненависним поглядом, коли Даміль проявляв до мене ознаки уваги. Вона згорала від ревнощів і навіть не намагалась приховувати ці емоції. Та й оточення ніяк не реагувало на некоректну та відверто – зневажливу поведінку красуні. 

Перші кілька годин були важливими для мене, тому що користуючись ними, я змогла дізнатись, де і які двері у домі залишаються відчиненими. Дехто з чоловіків мав звичку виходити на перекур трохи далі від старших жінок, тому для них головні двері та хвіртки були завжди прочиненими. Мені залишалось лише знайти спосіб, як переконати Даміля у своїй нездатності утнути щось. 

– Даміль, – торкнулась його плеча й удала, що відчуваю слабкість та запаморочення. 

– Тобі погано? – на обличчі Диявола з'явились ті емоції, які викликали в мені лякливі спазми серця. Він здавався занепокоєним й одним помахом руки, прикликав до себе свого друга, який не забарився й одразу підбіг до нас. 

– Моя голова знов стискається. – шепочу ледь чутно і схиляюсь до Даміля. Він повинен повірити в те, що мені настільки погано, що я готова просити в нього допомоги. Я повинна робити те, що робила у дитинстві, коли намагалась отримати від свого батька прихильність, жалість чи співчуття. І це подіяло. 

– Можливо, це не була найкраща ідея, дозволяти тобі так довго знаходитись на свіжому повітрі. – підхопивши мене на руки, Даміль нічого нікому не пояснюючи, поніс мене в дім. 

– Не хвилюйтесь! – вигукнув Айхан, перш ніж приєднатися до нас у вітальні. – Лавіка все ще відчуває деякий дискомфорт та перевтому. Але ми тримаємо її стан під контролем. 

– Я віднесу тебе у кімнату. – зітхнув Даміль, вирішивши, що не буде опускати мене на диван. 

– Зачекай. – притуляю долоню до рота і заплющую очі. А за мить змушую себе імітувати позиви на блювання. 

– Залиш її на дивані. – запропонував Айхан, – ти не встигнеш донести її до ванної кімнати. Нехай посидить трохи тут. Її вестибулярний апарат занадто чутливий. 

– Якщо їй необхідно полежати, то краще це зробити в кімнаті. – заперечив Даміль, та все ж прислухався до поради свого друга і неохоче опустив мене на диван. Він простяг руку до кількох пледів, які лежали на підлокітнику і були запасними покривалами для гостей, які сиділи на подвір'ї й могли їх потребувати за необхідності. 

– Не закутуй її у тепле. – відказав Айхан, звільняючи мої плечі від пальта. – Їй потрібно охолонути. Якщо вона відчуває запаморочення чи нудоту, краще не затепляти її тіла. 

– Що треба зробити, щоб вона відчула полегшення? – так само занепокоєно запитував Даміль, допоки я грала роль «умирущого». 

– Дозволь, я спочатку огляну її, а потім вже вирішимо, що робити. – ветеринарний лікар промацав мій пульс і почав оглядати видимі слизові оболонки обличчя. – це явне перенапруження та забагато стресів на фоні струсу. – підсумував він і підклав подушку мені під голову, допомагаючи прийняти напівсидяче положення тіла. 

– Тобі видніше, друже. – зітхнув Даміль, не відводячи від мене свого сканувального погляду, ніби намагаючись знайти брехню в моїй поведінці. 

– Даміль, ти йди до родини, а я побуду з Лавікою. Як тільки вона відчує полегшення, я покличу тебе. – запропонував Айхан. 

– Я залишусь. – сухо відрізав Даміль, й цим ледве не вибісив мене. 

Я з останніх сил тримала свою акторську гру на рівні переконливості й почала на повні груди вдихати повітря так, як роблять ті, кого ось-ось знудить. 

– Дам, – покликала Лейла, щойно приєднавшись до нас. – мама Зульфа кличе тебе. Вона хоче поговорити з тобою про твою наречену. 

– Перекажи, що я прийду як тільки переконаюсь, що з моєю нареченою все добре. – прохолодно відповідав Диявол. 

– Дам, це прояв неповаги. – нагадала Лейла, але досить спокійно. – мама Зульфа оцінить твою поведінку за дитячу. Ти ж знаєш її. Вона може пожалітись іншим і тоді почнеться ґвалт. 

– Друже, йди. – підтримував Айхан. – Поясни мамці особисто, що сталось і повертайся. Ми ж нікуди не подінемось. – в голосі Айхана прозвучала посмішка. – Лавіка не в тому стані, щоб пересуватись самостійно. – на моє чоло опустилась холодна волога тканина і я здригнулась усім тілом, цього разу зовсім не награно. – Це холодний компрес, – пояснив мені ветеринар. – він трохи полегшить головний біль і знизить температуру, як місцеву, так і загальну.