Розділ одинадцятий

Розділ одинадцятий. Знайомство з родиною Диявола.

Даміль залишив мене в кімнаті, а сам пішов зустрічати дорогоцінних гостей, які змогли навести галасу у домі. Прислуга, якої майже не було помітно чи чутно, вперше видавала безліч звуків. Дзвін посуду та голосіння тіток здавались нескінченними, як і пахощі від випічки та аромати їжі, що розбавляли собою прохолодне повітря.

Коли почулись перші гальмування шин у дворі, я підійшла до вікна і зацікавлено роздивлялась гостей, які виходили з автівки. Вони були чоловіками. Усі високі, бородаті та у класичних костюмах. Коли до них вибігла Дільзода, гості з радісними вигуками по черзі прийняли її в обійми, дозволяючи собі, стискати дівчину та кружляти, під її задоволений сміх. Коли до подвір'я в'їхала друга чорна автівка, я вже не мала бажання споглядати на неї та тих, кого вона привезла.

Роздумуючи над словами Даміля, та прислуховуючись до його погроз, я дивилась на свою долоню, яка була дбайливо оброблена знеболювальними кремами та ховалась під чистою пов'язкою. Поріз ледве давав про себе знати, майже не виказуючи належного ниття для такої рани. На якусь мить мені стало соромно за себе, адже я жодного разу не поцікавилась у Даміля про рану на його грудях. Попри мою ненависть до нього та обставин, в які мене запроторила його помста, я повинна залишатись людиною. Я повинна бути тією, якою мене виховував батько. Адже потім ніхто не буде знати про мій сором та картання, окрім мене.

Чи справді Даміль такий поганий, яким хоче здаватись? Чи справді він може переступити ту лінію людяності, яка зробить з нього монстра? Чи зможе він пробачити собі, якщо скоїть те, чого жоден шанобливий себе чоловік не повинен робити, та й не повинен мислити про таке? Якби не його помста, чи зміг би він зробити свій вибір і зацікавитись мною? Чи могли б ми стати тими, ким він бажає нас бачити?

Стільки питань виникло в голові, після його поцілунку. Стільки думок зароджуються і шукають можливості висловитись. Але вони не мають бути оманою для мене, якщо я хочу повернутись додому до свого звичного життя. Життя в якому я була вільною людиною і мала право голосу. Та щоб повернутись до нього, мені потрібно зібратись з силами та зіграти роль покірної нареченої на родинних оглядинах. Я повинна замилити Дамілю та його тіткам очі, щоб спромогтися на втечу. А головне, я повинна знайти спосіб, щоб оминути зустрічі з Ілаєм, який на цей момент є найстрашнішим серед усіх Оразових.

Важко зітхнувши, я підійшла до шафи та почала розглядати одяг, що його придбав для мене Даміль. Мені необхідно скласти враження милої дівчини, яка приймає їхні традиції й підкорюється. Передивилась усі сукні й не знайшла нічого, що могло б бути відповідним для знайомства з родиною Оразових. Все було не те і виглядало не так.

Вирішила прийняти душ, щоб освіжитись та перевести подих, а з тим і по-іншому поглянути на вбрання. Діяла досить швидко, щоб не спричинити зустріч з Дияволом, який вже говорив про те, що я не маю права користуватись ванною кімнатою без його відома чи присутності. Тепла вода дійсно допомогла розслабитись та перезарядитись хоч на якийсь час, якого мені так не вистачало. 

Мені вдалось укласти волосся у примітивну зачіску, допоки я не розв'яжу проблему з одягом. Знов підбігла до шафи та передивилась усе, що в ній було. Знов нічого не викликало в мені бажання одягти це на себе. Перевівши погляд на другу половину, де були розвішані напрасовані сорочки та футболки Оразова, мій погляд зупинився на білій тканині, яка дивним чином не відповідала критеріям чоловічого смаку. Витягла останню, майже приховану, вішалку і зрозуміла, що на ній висить жіноча сукня. Розгорнула її й приємно здивувалась, коли побачила червоно-зелені квіти на білому ситцю. 

Вирішила спробувати та надягла сукню, яка виявилась ідеальною для моєї фігури. Спідниці майже торкались підлоги, а завищена талія заривалась під грудьми. Овальний глибокий виріз та прямі волани до ліктя робили з сукні подібне вбрання грецьких богинь та підкреслювали колір мого темного волосся, яке неодмінно повинно бути розпущеним по спині. Та безперечною красою залишались яскраві квіти на верхній частині сукні. На ноги взула чорні чобітки, які були весняно-осінніми й не мали теплого прошарку. В таких чобітках не можна буде утримати тепло, якщо випаде сніг. Але для того, щоб бігти вони досить комфортні. 

В очікуванні коли мене покличуть для знайомства з родиною та друзями, пройшло зо дві години. Я встигла побачити кілька останніх автівок, які прибули до подвір'я, роздивилась кількох літніх жінок та чоловіків. Прислухаючись до голосів, що так чи інакше долинали до кімнати, змогла зрозуміти, що гостей не менше двох десятків і всі вони любителі розмовляти на високих тональностях. Я могла розрізнити радісний щебет Дільзоди та на диво приємний сміх тітки Шахзоди, яка не змінювала своїх командирських звичок і раз по раз щось комусь наказувала зробити чи виправити. 
Серед чоловічих голосів впізнати чи відрізнити когось було важко, навіть голос Даміля зливався з основною масою і майже не виділявся з неї. Дівочі голоси також мали яскравість, особливо сміх чи гиготіння, та все ще не мали для мене жодного значення. Гості розмістились у вітальній кімнаті, яка межувала з їдальнею і могла вмістити в себе таку кількість люду. Та Даміль говорив щось про свіже повітря у розмові з ветеринаром, тому я підозрюю, що основне застілля буде проходити десь на задньому дворі.

Дістала «графа Монте-Крісто» і прогорнула кілька сторінок, знайшла момент його прибуття до будинку колишньої коханої та вирішила діяти. Не можна чекати допоки Даміль запросить мене спуститись до них, потрібно брати справу у свої руки й швидше починати гру на виживання.

Орієнтуючись на голоси, повільно спустилась сходами вниз і застигла на місці, коли зустрілась з поглядами гостей. В мить, коли моя нога спустилась з останньої сходинки, у вітальній кімнаті нависла тиша. Усі присутні зупинились на пів слова й не приховуючи свого здивування, дивились на мене як на дивину у кімнаті дивовиж. Я відчула, як почервоніло моє обличчя й збиралась відвести погляд в сторону, але зробила зусилля і продовжила шукати очима Даміля.