Розділ одинадцятий

Розділ одинадцятий. Знайомство з родиною Диявола.

Даміль залишив мене в кімнаті, а сам пішов зустрічати дорогоцінних гостей, які вже наробили галасу в домі. Прислуга, яка зазвичай була майже непомітною, тепер наповнила будинок звуками метушні. Дзвін посуду, голосіння тіток, пахощі випічки й аромат різноманітних страв  змішувалися, заповнюючи прохолодне повітря.

Коли почулися перші звуки гальмування шин у дворі, я підійшла до вікна й уважно роздивлялася гостей, які виходили з автівки. Усі вони були чоловіками – високими, бородатими, одягненими в класичні костюми. До них вибігла Дільнара, і гості, радісно вигукуючи, по черзі обіймали її, стискаючи й кружляючи в танці під її сміх.

Коли до двору заїхала друга чорна автівка, я вже втратила інтерес до видовища. Їхні усмішки й привітання нагадували мені, наскільки чужим є цей світ і наскільки далекою від нього я себе відчуваю.

Я дивилася на свою долоню, акуратно перев’язану чистою пов'язкою. Креми й знеболювальне зробили свою справу: поріз майже не болів. І все ж на мить мені стало соромно. Я навіть не поцікавилася у Даміля, як загоюється його рана.

Попри всю ненависть до нього й обставин, які привели мене сюди, я знала: маю залишитися людиною. Так вчив мене батько. Адже ніхто не дізнається про мій сором і картання, крім мене самої.

А чи справді Даміль настільки поганий, як хоче здаватись? Чи здатен він переступити ту межу людяності, яка зробить його монстром? Чи зможе він пробачити собі, якщо скоїть те, чого не повинен робити жоден шанобливий чоловік? Якби не його помста, чи зацікавився б він мною? Чи могли б ми бути тими, ким він хоче нас бачити?

Питання зароджувалися одне за одним після його поцілунку, заповнюючи мою свідомість. Але я знала, що ці думки – лише омана. Вони не повинні мене зупинити. Щоб повернутися додому, до свого звичного життя, я повинна зібратися з силами й зіграти роль покірної нареченої на родинних оглядинах. Я маю замилити очі Дамілю та його тіткам, щоб спромогтися втекти. І, головне, уникнути зустрічей із Ілаєм, який серед усіх Оразових здавався найстрашнішим.

Важко зітхнувши, я підійшла до шафи й почала розглядати одяг, який придбав для мене Даміль. Я мала виглядати милою дівчиною, яка приймає їхні традиції й покірно кориться. Але жодна з суконь не здавалася мені відповідною для знайомства з цією родиною.

Не знайшовши нічого вартого уваги, я вирішила освіжитися в душі. Тепла вода справді допомогла розслабитися й трохи відновити сили. Я діяла швидко, щоб уникнути неприємної розмови з Дамілем, який уже говорив, що я не маю права користуватися ванною без його дозволу. 

Після душу я зробила просту зачіску, щоб не затримуватися. Але знову, заглянувши до шафи, не знайшла нічого, що б мені сподобалося. Мій погляд перемістився на другу половину шафи, де висіли сорочки й футболки Даміля. І раптом я побачила щось незвичне – білу тканину, яка зовсім не відповідала чоловічому гардеробу. Витягнувши останню, майже приховану, вішалку, я зрозуміла, що це жіноча сукня. Коли я її розгорнула, переді мною постала тканина з червоно-зеленими квітами на білому ситці. 

Вирішивши ризикнути, я приміряла сукню, яка виявилася ідеальною для моєї фігури. Її спідниця майже торкалися підлоги, а завищена талія м’яко підкреслювала груди. Овальний глибокий виріз і прямі волани до ліктя надавали вбранню подібності до суконь грецьких богинь, чудово гармоніюючи з кольором мого темного волосся, яке неодмінно мало залишатися розпущеним. Однак найяскравішим елементом залишалися червоно-зелені квіти на верхній частині сукні.

На ноги я взула чорні чобітки, легкі та зручні для бігу, хоча й недостатньо теплі для снігу. 

Чекання тривало дві довгі години. За чей час я встигла побачити кілька автівок, які прибували на подвір'я, роздивитися літніх жінок та чоловіків, які виходили з них. Прислухаючись до голосів, що доносилися знизу, я зрозуміла: гостей не менше двох десятків, і всі вони люблять говорити на високих тонах. Я виразно розрізняла радісний щебет Дільнари та на диво приємний сміх тітки Шахзоди. Вона, як завжди, командувала, наказуючи щось виправити чи зробити. Чоловічі голоси зливалися в одін потік, навіть голос Даміля майже не виділявся серед інших. Гучні дівочі сміхи й гиготіння також здавалися далекими й нецікавими.

Гості зібралися у вітальні, яка межувала з їдальнею й могла вмістити таку кількість людей. Проте, з огляду на розмову Даміля з ветеринаром про свіже повітря, я припустила, що основне застілля відбудеться на задньому дворі.

Я дістала «Графа Монте-Крісто», прогорнула кілька сторінок і натрапила на момент його прибуття до будинку колишньої коханої. Це надихнуло мене на дію. Чекати запрошення від Даміля було недоречно. Настав час брати ініціативу у власні руки й розпочинати свою гру на виживання.

Орієнтуючись на голоси, я повільно спустилася сходами вниз. У той момент, коли моя нога торкнулася останньої сходинки, в кімнаті запанувала тиша. Всі розмови обірвалися, а погляди гостей звернулися до мене. Їхні обличчя виражали неприховане здивування, ніби я була дивиною в кімнаті чудес.

Відчувши, як обличчя спалахнуло рум’янцем, я ледь не відвела погляд, але змусила себе витримати їхню увагу й продовжила шукати очима Даміля. Шукати довго не довелося. Гості самі показали, де він стояв, швидко перевівши свої здивовані й водночас налякані погляди в той куток. Серед кількох чоловіків виділявся він – Оразов.

Даміль повільно повернувся до мене обличчям. Його вираз залишався незворушним, але він одразу рушив у мій бік. Спершу його байдужість здавалася справжньою. Здавалося, йому байдуже, як я виглядаю, і навіть те, що я взагалі наважилася з'явитися на родинному святі. Але потім його очі запалали темрявою – тією пітьмою, яка належала Дияволу, – і я знову побачила того Даміля, якого не хотіла ні бачити, ні чути. Його ненависний погляд пройшовся по мені, ніби спопеляючи мою сукню і залишаючи мене оголеною, як натягнутий нерв.