Розділ десятий

Розділ десятий. День третій.

Я притискалася до грудей Даміля, як колись робила це з татом у дитинстві. Коли на мене насувалися дитячі страхи або загрожувала небезпека, батько завжди обіймав мене, захищаючи від усього, що здавалося лячним і нестерпним для мого вразливого серця. Він завжди розумів мене, умів заспокоїти і не дозволяв піддаватися обставинам, які я вважала непереборними. 

Навіть тепер, у момент слабкості й падіння, я шукала захисту в обіймах чоловіка, який чимось нагадував мені батька. Кажуть, що дівчата на підсвідомому рівні обирають чоловіків, схожих на своїх татусів. Виняток – ті, хто ніколи не знав свого батька, або ті, кому довелося натерпітися від людини, яка лише називалася татом. Як і хлопці, які часто шукають у своїй обраниці риси матері, котру вважають ідеалом.

Я належала до категорії, яка вважала свого батька взірцем справжнього чоловіка у всіх розуміннях цього слова. 

Яким повинен бути чоловік, щоб моє серце підкорилося йому? Напевно, він має бути принциповим і вірним своїм переконанням, уміти тримати слово й обирати шлях, яким сміливо крокує. З близькими – теплим і щирим, а в потрібні моменти – мовчазним і зосередженим. Мудрим або хоча б начитаним, щоб вести цікаві розмови та відстоювати власну думку. І ця думка не повинна змінюватися під тиском суспільства чи через статус і гроші.

Чоловік, який здатен захопити мої думки та серце, має вірити в щось більше, ніж ми бачимо. Його віра не мусить мати певного імені чи канону, але вона має бути рушієм його сили. Він має бути працьовитим, не боятися важкої праці, поважати все живе й уміти захищати те, що потребує захисту. 

Та головне – він повинен поважати жінок. Ставитися до них як до рівних, навіть якщо ці жінки емоційно нестабільні чи поводяться, мов діти. Він повинен відчувати мене так, як це робив мій тато.

Зовнішність не буде мати великого значення з часом. Її роль – привернути увагу, викликати першу пристрасть, яка дасть змогу побачити душу. Але саме внутрішні риси стануть тими, які триматимуть любов і прив’язаність. 

Я ще ніколи не кохала по-справжньому, але була закоханою. Як і багато дівчат, я легко закохуюся у вигляд: голос диктора, постать атлета, чарівність героя з фільму. Але це не любов. Це скороминуче захоплення.

Щоб жінка залишалася щасливою, їй потрібно закохуватися. Постійно. Флірт, погляди, увага чоловіків допомагають їй відчувати впевненість у собі. Це не має на увазі зраду – це внутрішня гра. Іноді один єдиний чоловік жінки може втримати цю закоханість назавжди, але це рідкість у реальному житті.

Ось і я, на свою необачність, закохалася у Диявола. Його харизма, погляд, холодна впевненість затьмарили розум. Він використав мене для своєї помсти, але я досі не можу позбутися відчуття слабкості, коли він торкається мене чи тримає в обіймах.

Даміль довго не відпускав мене. Коли Ілай полишив кімнату, він продовжував тримати мене біля себе, не дозволяючи паніці остаточно заволодіти мною. Коли на крики прибігли Шахзода й Омана, він не зрушив із місця. Навіть коли його сестра спросоня запитала, чому я кричала, він відповів стримано. Він захищав мене перед усіма.

Я вдячна йому за те, що він залишався поруч. За те, що ні на мить не відпускав мене, заспокоював своїм тихим голосом, обіцяючи, що нікому не дозволить заподіяти мені шкоди. У ці хвилини він був таким схожим на мого тата, якого я не бачила вже надто довго.

– Все гаразд, Лавіка, – промовив Даміль, притулившись щокою до мого чола. – Ілай не хотів тебе образити, – запевнив він, але я не могла цьому повірити. – Він просто не вміє контролювати свою силу і досі не навчився її розраховувати.

– Він вдарив мене, – простогнала я, впиваючись пальцями в тканину його сорочки. – Він вдарив мене! – повторювала, наче мантру, поки раптом не усвідомила, що Даміль – це не та людина, яка здатна це зрозуміти. – Ненавиджу тебе, – видихаю і повільно розчепивши пальці, випустила тканину, яка здавалася надто тонкою, щоб відчувати її під руками. – Я тебе ненавиджу! – прошепотіла до його диявольського серця, яке гучно калатало, мов у полоні власних демонів.

– Ти маєш на це право, Лавіка, – відказав він тихо, зберігаючи незворушний спокій, хоча не послабив обіймів.

Я кілька разів намагалася відштовхнути його, відхилити голову чи прибрати його сильні руки, але всі спроби виявилися марними. Він не збирався відступати чи проявляти слабкість. Він утримував мене рівно стільки, скільки вважав за потрібне.

– Я більше нікому не дозволю кривдити тебе, Лавіка, – тихо і твердо промовив він. – Я не дозволю нікому торкатися до тебе. Я не дозволю тобі боятися. Вір мені!

– Ні, – прошепотіла я, відчуваючи, як впевненість його слів стикається з моїм внутрішнім спротивом. – Ти не зможеш.

– Я зможу, якщо ти, – його руки залишилися на моїх плечах, але він відхилив мене, дозволивши трохи віддалитися, щоб подивитися мені в очі, – якщо ти, Лавіка, змиришся з тим, що тепер ти моя наречена.

– Викраденою, – виправляю його, відчуваючи, як моє підборіддя починає тремтіти, а очі застеляє туман сліз.

Даміль важко зітхнув, ніби обдумуючи кожне слово.

– Не змушуй мене чинити так, як я не хочу, – промовив Даміль, акуратно опускаючи мене в ліжко, все ще утримуючи за плечі своїми сильними руками. – Не змушуй мене бути тим, ким мене знають мої вороги.

– Відпусти мене, – прохопилося з моїх вуст, коли сльози, омиваючи мої щоки, розчинилися на подушці.

Він повільно прибрав руки, але навіть на відстані я благала його, вже майже втрачаючи свідомість:

– Відпусти мене додому.

– Ти вдома, Лавіка, ти вдома, – промовив він холодно, зупинившись біля краю ліжка. – Я даю тобі останній шанс змиритися з долею і прийняти нову реальність, у якій тобі доведеться жити зі мною. Сьогодні до нас приїдуть наші близькі друзі й родичі. Вони хочуть познайомитися з тобою і привітати у нашій родині. Якщо ти будеш поводити себе гідно, після їхнього від'їзду я дозволю тобі бути собою – робити все, що тобі заманеться, в межах мого дому.