Розділ десятий

Розділ десятий. День третій.

Я притискалась до грудей Даміля, як робила це в дитинстві з татом. Коли мені загрожувала небезпека чи мною заволодівали дитячі страхи, мій батько завжди обіймав мене, захищаючи від усього лячного та нестерпного для мого вразливого серця. Він завжди розумів мене і вмів заспокоювати, не дозволяв піддаватися обставинам, які я вважала непоборними. 
Навіть зараз, у мить свого падіння та зречення своєї гордовитості та сили, я шукала захисту в обіймах чоловіка, що чимось був схожим на мого тата.Вважається, що дівчата на рівні підсвідомості шукають в майбутньому чоловікові схожі обриси з татусями. Виняток з правила можуть становити ті, хто ніколи в житті не бачив свого створювача, чи ті, які встигли натерпітися від так званого батька і зневажають його існування. Як і парубки, які вбачають у своїй матері ідеал і намагаються наблизити свою обраницю до нього.
Я опинилась в категорії, в якій вважаю свого татуся ідеалом справжнього чоловіка в усіх розуміннях цього поняття. 
Яким повинен бути представник чоловічої статі, щоб змусити моє серце відчути нестримний потяг до нього? Напевно, роздумливо принциповим, вміти тримати слово та дотримуватися обраного шляху, яким він крокує по життю. Веселим з близькими й друзями, та мовчазним у моменти, коли це необхідно. Мудрим чи хоча б начитаним, щоб вміти підтримувати будь-яку розмову з будь-яким співрозмовником, і мати свою думку з кожного питання. Думку, яка не може бути змінена за бажанням соціуму чи опонента, який має статус та гроші. Він повинен мати Бога в серці, та не в тому звичному усім значенні. Цей Бог чи Божечок не повинен мати специфічного імені, але повинен бути рушійною силою до віри в щось більше, ніж ми можемо бачити.Чоловік, який може заполонити мої думки та серце, повинен бути працьовитим та не цуратися важкої робити. Він повинен поважати усе живе і вміти захищати те, що потребує захисту. 
А ще, він повинен поважати жінок і ставитись до них, як до рівних, навіть якщо ці жінки слабкі та емоційно-неврівноважені чи поводять себе як малі діти. Він повинен відчувати мене, як це робив мій тато. Зовнішня краса не буде мати великого значення у майбутньому. Вона є стратегічно необхідною для першого погляду та пристрасті, для фізіологічного зваблення та готовності терпіти усі недоліки характеру. Та врода не є головною у прив'язанні душі та серця. 
Я хоч і не встигла вперше закохатись по-справжньому, та мала нагоду бути закоханою. Як усі дівчата та жінки, які не часто визнають це, я закохуюсь у кожного гарного чоловіка, якого зустрічаю. Я можу закохатись у голос диктора, чи співака, у вигляд тіла фізично - розвиненого спортсмена чи ловеласа, який вміло слідкує за своєю зовнішністю. Я можу закохатись у гру актора і його героя, який на екрані матиме в собі ті риси, які мене можуть захоплювати. Та це всього лиш закохуваність. І вона зовсім не схожа з коханням.
Щоб жінка була завжди осміхненою та раділа своєму життю, їй потрібно постійно закохуватись у когось. Вона повинна мати змогу фліртувати та відчувати на собі погляди чоловіків, щоб бути впевненою в собі. Вона не повинна зраджувати свого чоловіка чи кохану людину, але повинна навчитись не втрачати почуття закоханості. Звісно добре, якщо обранець будь-якої жінки зможе утримувати на собі її закоханість, але це рідкісне явище у реальному житті.
Ось і я мала необачність закохатись у Диявола, якого кілька разів зустрічала біля медичного вишу, а потім була безжально використана в планах його помсти. Не встоявши перед спокусою, я дозволила своєму серденьку бути оманеним його зовнішністю та харизматичними чарами. А тепер, попри усі зусилля та ненависть, не можу позбутися цього почуття слабкості, коли потрапляю в полон його дотиків та обіймів.
Даміль ще досить довго не прибирав своїх рук, утримуючи мене поряд з ним. Він не відсахнувся від мене, коли той монстр Ілай полишив кімнату. Не відпускав мене, коли на мої крики прибігли тітки Омана та Шахзода. Не поворухнув і пальцем, коли його молодша сестричка сонним голосом розпитувала усіх, що сталось і чому його наречена так кричала. Він не поступився своїми принципами перед близькими йому людьми, але виявив до мене розуміння і якусь повагу.
Я була вдячна йому за те, що він залишався поряд. За те, що ні на мить не відпускав мене від себе, і продовжував заспокоювати мою істерику своїм тихим й впевненим голосом, запевняючи, що нікому не дозволить до мене торкнутись. Він був таким схожим на мого тата, якого мені так не вистачало з моменту мого викрадення і до тепер.
– Все гаразд, Лавіка. – відказав Даміль, притулившись щокою до мого чола. – Ілай не хотів тебе ображати. – запевняв він, та я не могла повірити в це. – Він просто не вміє контролювати свою силу та все ще не навчився її розраховувати.
– Він вдарив мене. – простогнала, схопившись руками у його сорочку на спині. – Він вдарив мене. – повторювала як якусь мантру, поки не згадала, що Даміль не та людина, яка зможе колись це зрозуміти. – Ненавиджу тебе. – видихаю і повільно розкриваю пальці, випускаючи тканину, яка була занадто тонкою для того, щоб відчувати її. – Я тебе ненавиджу! – шепочу його диявольському серцю, яке так шалено калатало в грудях.
– Ти маєш на це право, Лавіка. – досить спокійно відказав Даміль, не дозволяючи мені звільнитись від його обіймів.
Я кілька разів пробувала відштовхнути його, намагалась прибрати його сильні руки чи відхилити голову, але все було марним. Він не збирався поступатися чи виявляти до мене милість. Він продовжував утримувати мене у своїх руках стільки скільки вважав за потрібне для нього самого.
– Я більше нікому не дозволю кривдити тебе, Лавіка. – запевняв його тихий та все ж прохолодний голос. – Я не дозволю нікому торкатись тебе. Я не дозволю тобі боятись. Вір мені!
– Ні. – зітхаю, супротивлячись його впевненості у своїх силах. – Ти не зможеш.
– Я зможу, якщо ти, – Даміль все ще утримував мої плечі своїми руками, та дозволив мені відірватись від нього, відхилитись на деяку відстань, щоб бачити мої очі. – якщо ти, Лавіка, змиришся з тим, що ти стала моєю нареченою.
– Викраденою. – виправляю його, відчуваючи як дрижить моє підборіддя, а в очах стелиться туман з напівпрозорих річок сліз.Даміль важко зітхнув.
– Не змушуй мене силувати тебе, Лавіка. – з цими словами Даміль обережно опустив моє тіло у лежаче положення, все ще утримуючи мої плечі у металевих кайданах його гарячих рук. – Не змушуй мене бути тим, ким мене знають мої вороги.– Відпусти мене. – зривається з моїх губ в момент, коли сльози омивають щоки й розчиняються на подушці. Він повільно прибирає свої руки, а я благаю його, ледь не втрачаючи свідомість. – Відпусти мене додому.
– Ти вдома, Лавіка! Ти вдома! – і вже відійшовши від мого ліжка, та все ж зупинившись в ногах, відказав цинічно. – Я даю тобі останній шанс, змиритись з долею та сприйняти нову реальність, в якій тобі доведеться жити зі мною. Сьогодні пообідні до нас приїдуть наші близькі друзі та родичі. Вони приїздять, щоб познайомитись з тобою та привітати у нашій родині! Якщо ти будеш поводити себе належним чином, то після їхнього від'їзду я дозволю тобі бути собою та вередувати в моїй кімнаті й в цілому будинку. – Даміль зробив затяжну паузу, в якій було стільки натяків на мою приреченість, що я встигла заспокоїтись і затамувавши подих, очікувала на вирок. – Та якщо ти все ж вирішиш бути зарозумілою дитиною з сучасного світу, якщо будеш зневажати наші традиції та закони, – розриваючи кожне словосполучення, він дивився на мене важким поглядом, опалюючи мене своєю хижістю. – Я вже говорив тобі, Лавіка, та нагадаю знов. Я не збираюсь відпускати тебе. Я не збираюсь відмовлятись від тебе. І тим паче не дозволю нікому забрати тебе від мене. Та якщо доведеться, я стану тим, ким ти мене ще не бачила. І повір мені на слово, того Даміля ти будеш жахатись не менше за Ілая. – він говорив про себе, як про геть іншу людину, чим викликав в мені лячний холод та дрижання рук. – Той Даміль не буде піклуватись про твої дівочі почуття та візьме те, що за нашими законами належить йому! Він не буде турбуватись про твій комфорт і закриє в кімнаті для викрадених наречених, де буде консумуватись з тобою стільки, скільки буде вважати за потрібне. Той Даміль не буде відчувати до тебе жодної емоції й за кожну непокору, за кожне образливе слово чи навіть пусті сльози, він буде шмагати тебе батогом, як шмагають норовливу кобилицю, яка не кориться своєму новому вершнику. – його слова вимальовували в моїй пам'яті ту мить, в якій моє серце зупиняло свій хід. Я вже зустрічалась з тим Дамілем, про якого зараз він мені розповідав.
В кімнаті для викрадених наречених, коли Даміль вперше з'явився передо мною, коли він звільнився від своєї сорочки, коли він безжально жбурнув мене на ліжко та навис наче скеля над морем. Тієї миті я познайомилась з Дамілем, яким його знають його вороги. Той Даміль й справді жахливіший за Ілая, не має людяності чи милості. Той Даміль здатен не цураючись взяти те, що належить йому по праву та захищено їхніми традиціями й законами. Того Даміля я не хочу ні бачити, ні чути!
– Ти віриш мені, Лавіка? – запитує він, вириваючи мене зі спогадів про Диявола.
Я мовчала. Не тому, що не вірила його словам. А тому, що не хотіла визнавати своєї слабкості й страху, який я відчуваю перед ним.
– Віриш мені? – перепитав Даміль, підвищуючи свій голос.
– Я не в тому стані, щоб щось дурне робити. – витираю останні сльози та заплющую очі, не маючи бажання дивитись на мого викрадача.
– В тебе є час на роздуми. – холодно відказує він і вже за мить двері кімнати з гуркотом зачиняються, а я залишаюсь у нічній тиші на самоті зі своїми страхами.
Того часу на роздуми було забагато. Я не могла зімкнути очей, постійно обдумуючи усі можливі варіанти моєї поведінки й переконувалась, що треба буде прислухатись до попередження Даміля і поводитись належним чином. Тобто закусити язика та мило посміхатись до усіх родичів та друзів. Як довго я зможу триматись, це вже інше питання, але спробувати прийдеться. А головне, що вже сьогодні я матиму ще один шанс на втечу!Вдалося заснути на кілька годин, коли за вікном почулися співи півнів, які починають кукурікали за годину до світанку. Відчувала легку втому, але це була всього лише втома від недоспаних ночей. Та за ніч я встигла спланувати не лише свою чемну поведінку, а й награний головний біль, який допоможе мені з втіленням плану втечі.
Як я і сподівалась, зранку до мене завітав лікар. Ветеринар оглянув мене, перевірив якісь важливі показники й запитав як я себе почуваю. На мої скарги про головний біль та слабкість, як і очікувалось, була позитивно – підтверджувальна відповідь лікаря.
– Такі симптоми можуть триматися до трьох тижнів, – завірив мене, а головне Даміля, цей приємний та найкращий лікар серед усіх лікарів, який повірив мені на слово й не запідозрив обману. – Як тільки будеш відчувати запаморочення, одразу повертайся у ліжко. Головний біль терпіти не можна, тому користуйся знеболювальними, щоб не було наслідків.
– Добре. – обіцяю і щиро посміхаюсь.
– Ну в будь-якому випадку я буду поряд, тому не хвилюйся. – відказав молодий чоловік з нечупарним волоссям та приємними рисами обличчя.
– Айхан, їй можна буде посидіти з нами на свіжому повітрі? – якось невпевнено прозвучав голос Даміля.
– Так. Свіже повітря необхідно для одужання.
– Тоді не має про що турбуватись. – відказав Даміль і якось дивно поглянув на мене. – сподіваюсь, що твій настрій та стан покращиться на свіжому повітрі. – і не турбуючись про те, що може подумати лікар, нагадує. – Мені дійсно не хотілось би зачиняти тебе у тій клятій кімнаті.
– Мені також. – з награною покірністю відповідаю, викликаючи на губах Даміля посмішку.
– Сподіваюсь на це. – зітхає він і кивнувши Айхану, виходить з кімнати.
Ті друзі та родичі про яких говорив Даміль, почали приїжджати за кілька годин опісля сніданку. Підкріпившись медовою вівсянкою та фруктами, я наважилась зробити те, що повинна була зробити раніше. Скориставшись нагодою, поки тітка Омана пішла на кухню, а її сестра вийшла на двір разом з Дамілем та Ілаєм, я наздогнала Дільзоду біля її кімнати й вхопивши її за руку, змусила подивитись на мене.
– Я не мала права використовувати тебе. Мені дуже шкода, якщо я образила тебе, Дільзода. – Дівчинка дивилась на мене сумними очима, і супила брови, ніби вирішуючи чи пробачати мені, чи зненавидіти на все життя. – Ти не винна в тому, що я потрапила в пастку. – пояснюю її тихим голосом, щоб мене ніхто не почув. – Ти не зробила мені нічого поганого, а я скористалась твоєю добротою і,
– Чому ти не любиш мого брата? – запитала Дільзода, гордівливао скинувши голову. – Його всі люблять і поважають. Усі дівчата в нашому місті хочуть стати його нареченою! – обурювалась вона. – Чому ж ти цього не хочеш?
– Це важко пояснити. – зізнаюсь їй і відводжу погляд в сторону. Як можна пояснити цій довірливій дитині, що Оразов вчинив проти правил людяності та законів сучасності? Як пояснити маленькій сестрі Даміля, що її старший брат вчинив зі мною так, як не повинен вчиняти чоловік?
– Але ж ти не ненавидиш мого братика? – дрижання в голосі дівчинки говорило про напруження та істеричність. Побоювання Дільзоди були близькими до правди, але вона була занадто малою для того, щоб все зрозуміти. – Сестро?– Я не ненавиджу його. – відказую, знов заглядаючи в її очі.– Чесно? – перепитує вона, примружившись.
– Так.
– Пообіцяй, що ніколи не зненавидиш мого брата. – не можу цього пообіцяти, але киваю у відповідь. – Пообіцяй мені, сестро! – наполягає Дільзода, нагадуючи своєю настирністю Даміля.
– Обіцяю. – а в голові прокручую відмовку «Обіцянки-цяцянки!», захищаючись від недотримання своїх слів у майбутньому. Якщо я встигну втілити в життя те, що задумала, то Оразов знов стане тим Дияволом, якого краще не зустрічати на своєму шляху. І тоді вже не уникнути ненависті ні йому, ні мені.
– Я знала, що ти будеш моєю сестрою! – повеселішала Дільзода і перехопивши мою руку, потягла мене до себе в кімнату.
Вона дістала старенький фотоальбом і з пристрасним задоволенням почала показувати мені всіх родичів та близьких друзів родини Оразових. Про кожного з них Дільзода знала щось хороше і щось недоречно погане, про когось говорила забагато подробиць, а про когось сказала кілька слів, дивуючи мене такою вибірковістю.
– А ось це, – її маленький пальчик зупинився на фотокартці де було зображено троє вродливих дівчат. Вони були приблизно однієї зовнішності та віку, з довгим чорнявим волоссям та великими темними очима. – це Лейла. – Дільзода вказала на середню з трійки в червоній сукні. – Вона кохає мого братика з самого малечку. Я не думаю, що вона зможе змиритись з тобою як обраницею мого брата. – важко зітхнувши, молодша сестра Даміля сумним поглядом зазирнула у моє обличчя. – Лейла вже ненавидить тебе, сестро.
– Ти впевнена? – перепитую з посмішкою і змінююсь в обличчі, коли чую незадоволений голос Даміля.
– Ви обидві маєте тримати язика за зубами та не вести безглуздих розмов поза моєю спиною! – з'явившись в кімнаті, Даміль не став очікувати наших виправдань. Він швидко підійшов до нас, вирвав з рук своєї сестри фотоальбом і з легкістю відкинув його на підлогу. – Тобі заборонено говорити про Лейлу! – нагадав він Дільзоді, що в ту мить залилась сльозами від страху та образи. – А ти, Лавіка, – моя черга вислуховувати. – повинна бути у моїй кімнаті допоки я не покличу тебе вийти до нас!
– Ти міг би бути м'якшим до сестри. – сміливо промовляю і здригаюсь усім тілом, коли Даміль гарчить на мене.
– Не смій! Не смій вказувати мені, як я повинен розмовляти з сестрою, якщо не знаєш що саме вона зробила!
Істерика Дільзоди лише посилювалась. Дівчинка закривала обличчя долонями, і стискала голову у плечі, не маючи змоги витримувати такої напруги. Очі Даміля були сповнені задушливою злістю, яка своїм цинізмом та полум'ям, охолоджувала моє серце. Я повинна була боятись його та мовчати, але не могла собі дозволити цього. Мене навчали, що не можна проходити мимо скривджених, не можна закривати очі на тих, хто ображає слабших.
– Це я винна! – обіймаю Дільзоду за плечі, затуляючи її вухо лівою рукою. – Якщо нема на кому вимістити свій гнів, виміщай на мене! Вона нічого поганого не зробила! Твоя сестра просто була привітною зі мною і розповідала про вашу родину і все на тому! – підвищую свій голос та вмить заспокоюю емоційну бурю, адже розумію, що не можна провокувати Диявола на більше. – Я вибачилась перед Дільзодою за те, що образила її. – пояснюю йому рівним голосом. – це я запитала її про ваших родичів, бо хотіла бути готовою до зустрічі з ними.
– Ти? – хмикнув Даміль і на його обличчі зажевріла посмішка. – Ти мене дивуєш, Лавіка. – він притягнув до себе сестру і кілька разів поцілував її заплакане обличчя. – Я просив тебе ніколи не говорити про Лейлу.
– Угу. – погоджується Дільзода.
– Просив не згадувати про неї? – вона кивнула. – Тим більше Лавіка не повинна знати про неї, розумієш? – вдивляючись в очі сестри, Даміль змінився. Від того дратівливого, роздратованого Диявола не залишилось й сліду. – Біжи, перевір, чи встигла тітка Омана приготувати закуски, адже Карен приїздить за двадцять хвилин і він буде як завжди голодний.
– Карен приїздить за двадцять хвилин?! – зраділа сестра Даміля і на мить озирнулась до мене, виказуючи свої емоції, які не можливо приховати в дитинстві. – Я хочу першою зустріти його! – вигукнула вона і звільнившись від обіймів брата, побігла виконувати його прохання.
Ми знов залишились удвох.
– Що ще встигла розказати Дільзода про Лейлу? – сухо запитав Даміль, простягнувши мені свою руку.
– Нічого. – правдиво відповідаю, і встаю з ліжка, не скориставшись запропонованою допомогою.
– Лавіка, – Даміль заступив мені шлях, опинившись занадто близько до мене. Інтуїтивно опускаю голову, щоб не дивитись в очі Диявола, які мають на мене гіпнозуючий впив. – Лавіка, подивись на мене! – майже наказує він і не дочекавшись, захоплює моє підборіддя двома пальцями й змушує підійняти голову. – не відводь від мене свого погляду. – більш м'яко, але все ще безжально – сухо говорить він.
– Та, будь ласка. – зітхаю і виконую його прохання. Мої очі напружено застигли в некліпному спогляданні темряви в очах Диявола.
– Напевне ти повинна знати, – не відпускаючи мого підборіддя, Даміль дивиться на мене зверху вниз та розбавляє концентрацію, сковзанням погляду на мої причинені губи. – серед гостей, які вже їдуть до нас, є моя колишня наречена. – зіниці в моїх очах розширились від здивування, а по тілу пробігся табун мурах. – Лейла і я були заручені з шістнадцяти років. Ми повинні були одружитись зо три роки тому, але сталося те що сталося. – якось занадто спокійно та прохолодно пояснює Даміль значущу особу, яка повинна буде прибути для знайомства зі мною. – Вона досить емоційно сприймає усе, що стосується мене. Але ти, Лавіка, повинна пам'ятати, – він опускається губами до моїх губ і видихає в них. – що мені потрібна лише ти!
Губи Даміля зминають мої губи, викликаючи в моєму тілі тужливу слабкість та стихійний спалах шкіри. Він все ще утримує моє підборіддя, не дозволяючи протестувати чи чинити опір. За мить вільною рукою Даміль притискає мене до себе, насолоджуючись моєю нездатністю поворушитись і майже римує бажану йому покору. Майже.
Я дійсно не могла, а головне не бажала зупиняти його. Мені подобалось відчувати його п'янкий присмак в роті та належати у цю мить лише йому. Мені не потрібна була свобода чи всі ті омріяні цілі, до яких я так старанно наближалась, до зустрічі з Дияволом. Зараз мене влаштовувала моя доля. Саме в цю коротку мить я готова була змиритись з тим, що стала нареченою Даміля.Та ця мить закінчилась так само швидко, як і розпочалась.