Розділ девятий

Розділ дев'ятий. День другий. 

Даміль залишив мене наодинці з роздумами про мою поведінку та майбутні збитки до яких я ніколи не буду готова, якщо не зупинюсь бути непокірною. Та з ним, чи без нього, відповідей на питання так і не збільшувалось. Я засинала на кілька годин, а коли прокидалась, приймала спроби підвестись, та не могла жодного разу проконтролювати себе під впливом слабкості. 
Години змінювались годинами, і піддаючись хворобливому стану, я приречено лежала в ліжку, інколи розглядаючи кімнату похмурим поглядом. Згадувати того монстра, який зміг одним ударом викликати струс мозку, хай і легкий, викликав в мені паніку. Я вже розуміла, що буду жахатися від Ілая за будь-яких обставин і повинна триматися від нього якомога далі. 

Наступного дня десь по опівдні, наскільки я могла орієнтуватись по денному світлу, до мене в кімнату увійшла тітка Омана. Вона тихенько пройшла до ліжка і посміхаючись до мене запропонувала узвар з трав, який дивним чином одразу подіяв, перезарядивши мене енергією та знімаючи симптоми тотальної втоми. Хоча на смак цей напій був бридким і змушував мій шлунок кілька разів нудотно відригнути. 
Я спромоглась прийняти напівсидяче положення тіла і не мала ні запаморочення, ні головокруття вже за якихось десять хвилин. 
– Дякую за ліки. – відказую жінці, яка сьогодні обрала сукню темно-блакитного кольору, що пасувала до її блакитно-сірої хустки. – Вам не треба було цього робити. 
– Ну що ти, дитино. Не кажи таких слів. – вона м'яко посміхнулась. – Мені приємно зробити щось, що порадує тебе, дитино. – і збиралась вже піти, та я зупинила її, бажаючи просто поговорити. 
Якби я не запевняла себе та Оразова, якби не підсилювала волею гордівливість, та повинна визнати, що мені моторошно бути самотньою у незнайомому будинку. Чи воля, чи неволя, а для опанування себе та здатності мислити, потрібно розмовляти не лише зі своєю тінню чи вигаданими співрозмовниками. І серед усіх людей, яких мені довелось зустріти на ворожій території, тітка Омана здається найприємнішою особою. 
– Ви можете розповісти мені, що сталось у вашій родині та чому Даміль так ненавидить дядька Мурата? 
– Ти впевнена, що хочеш цього, дитино? 
– Так! 
– Я не повинна нічого обговорювати з тобою, дитино. Даміль буде незадоволений мною, та й Шахзода не пробачить мені. – тітка Омана змінилась в обличчі. – Але я так розумію тебе, дитино. Якщо ти будеш мовчати про це, 
– Я буду мовчати! – запевняю її, і жінка присівши на край мого ліжка, починає говорити, а я затамувавши подих, слухаю її розповідь. 
– Майже двадцять років пройшло, а вони ніяк не забудуть і не пробачать. – тихим голосом пояснювала тітка Омана, не зводячи своїх сумних очей зі своїх худих рук. – Колись наші родини дружили. Мій брат та сестра і я дружили з Муратом та Дільзодою. Колись ми ходили в гості один до одного, цілою компанією ходили на танці. Колись Шахзода була іншою людиною і любила сміятись. Наш старший брат, – вона на мить прикрила очі рукою і щось пробурмотіла, звертаючись до небес чи тих, хто засідає на небесному троні. – Санжар був людиною свого слова та одного разу пообіцяв, що його дружба з Муратом буде вищою за усі непорозуміння. І коли Шахзода закохалась в Мурата, то благала брата про благословення, якого так і не отримала. – я слухала оповідку сконцентровано, адже саме зараз відкривалась правда якої я не чула раніше. – Мурат вже був закоханий у Дільзоду і збирався оженитись з нею. Потім наш брат зустрів Зухру і вони також побралися, народився Даміль. Кішка пробіглась між родинами тоді, коли моя сестра завагітніла від невідомого нам чоловіка, хоча Шахзода впевнена, що це був ніхто інший як Мурат. Вона буквально божеволіла через нього, вона була закохана у нього і не могла сприйняти негативної відповіді. І як ти розумієш, він відмовлявся від неї і її дитини. Такого сорому наша родина не знала ніколи, тому було досить важко звинуватити когось і отримати підтримку старійшин у такій складній справі. Для нашої родини вагітність незаміжньої дівчини означала сором на віки. – тітка Омана зітхнула і продовжила, не зупиняючись на подробицях про вагітність сестри та розв'язування питання з соромом. – Після народження Дільнари, Зухра та Санжар потрапили в автокатастрофу, і як говорять поміж людей, у тій аварії був винний Мурат Оразов. Він не зміг пробачити своєму другові за недовіру і наклеп. І як один зі старост він мав вплив у місті та зміг зам'яти справу, і давно забув про неї. 
– То це справа ревнощів та недовіри? – не стрималась я. – І що сталось з дитиною вашої сестри? І чи була доведена провина дядька Мурата, чи хоча б його причетність? І як взагалі вашій сестрі пробачили вагітність від невідомого чоловіка? Ви всі поглинені традиціями, але у минулому маєте прогалини. Чому одним все сходить з рук, а інші повинні страждати? 
– Ой, дитино, я не знаю таких подробиць і взагалі не повинна була говорити про це. – схопившись з місця, тітка Омана швиденько вибігла з кімнати, залишивши мене без відповідей на фоні неясностей та поточних запитань. 
Сказати, що після такої оповідки, я була шокована, це нічого не сказати. Те, що стало причиною ворожнечі двох родин і як наслідок паплюжить життя усім, не мало права існувати. Не було ні доказів, ні здорового глузду у причинах виникнення палкої ненависті Оразова до сім'ї дядька Мурата. Навіть не знаючи усіх подробиць, цей конфлікт здається незрозумілим і каламутним, і через це все моє життя перетворено у жахливий сон, з якого я неодмінно зможу прокинутись. 

Надвечір до мене завітав Даміль. Він приніс мені вечерю і витяг з шафи деякий змінний одяг для себе, адже я все ще знаходилась в його кімнаті. Сьогодні Оразов виглядав похмурим, ніби щось тривожило його і викликало непевність в собі. Я спостерігала за тим, як він ходить по кімнаті у пошуках чогось, чого явно не було на тому місці на якому він це полишив. 
Він не розмовляв зі мною, як і я не мала бажання говорити з ним. Я спокійно поласувала смачною стравою з курятини та овочів, та затамувавши подих знов випила той нудотний узвар, який додавав моєму тілу енергії та сил. 
– Як почувається Дільнара? – запитала його, відставивши на столик порожню тарілку та склянку. – Вона заспокоїлась? 
– Майже. – відказав Даміль, на одну хвильку подивившись на мене примруженими очима. 
– Можу я поговорити з нею? Я хочу перепросити та пояснити чому так повелась. – не можу дивитись на нього й опускаю очі на підлогу, втупившись ними у квіти на килимі. – Ти можеш мені не вірити, але мені справді жаль, що я образила почуття твоєї сестри. 
– Лавіка, тобі не треба просити вибачення і щось пояснювати. 
– Але я хочу просити вибачення. – а в думках додала, якщо не для тебе чи для твоєї сестри, то для самої себе. Я не хочу, щоб через мою знедоленість страждали невинні. 
– Коли буде нагода, можеш поговорити з нею. – зітхнув Даміль і відкрив один з ящиків у письмовому столі, який був зачинений на ключ. 
– Добре. – відказала і вдихнувши на повні груди повітря, сміливо запитала. – Даміль, чому саме я? Поясни мені, чому саме я впала тобі в око? Тільки не треба отих традиційних нонсенсів! Я хочу почути правду. Я заслуговую на правду. – протараторила усе і подивилась на нього своїм найжорстокішим поглядом, якщо такий існує в моїй міміці. – І чому ти не збираєшся мене відпускати? І не треба говорити, що це кохання. Я не зможу повірити в таку недолугість виправдань. 
– Навіщо це тобі, Лавіка? – досить спокійно та врівноважено запитав Даміль, навіть не зупинившись у розгляданні паперів, які він щойно витяг з ящика. – Ти ж все одно не повіриш моїм словам. 
– На відміну від тебе, я хочу почути твоє виправдання, щоб зрозуміти усі твої мотиви та поведінку. Я маю право знати, чому ти обрав мене і не кажи, що це привід для помсти! Я знаю про обставини які призвели Оразових та Касимових до ворожнечі. – закусила язика, щоб не згадати про тітку Оману і продовжила. – Ти міг обрати інший метод і іншу жертву. До дядька Мурата часто приїздять гості й набагато поважніші ніж я, 
– Ти впевнена, що хочеш цього? – зупинив мене Даміль, відклавши папери на стіл. Я мовчки кивнула у відповідь і цього було досить для того, щоб він повільно закрокував до мого ліжка. – Ти впевнена, що зможеш сприйняти мою правду, Лавіка? 
– Впевнена! – гордовито заявляю, хоча в глибині душі піддаю сумнівам свій настрій. – Сприйняти не значить підтримати. Сприйняти – це вислухати та спромогтися не засудити. 
– Правда в тому, Лавіка, – з кожним його кроком моє серце посилювало свій удар, віддаючи відлуння у скроні та запалюючи мою шкіру. – що я не планував викрадати тебе. – Даміль зупинився біля ліжка і важко зітхнувши, присів на його край. – Правда в тому, що я не псих і не спонтанна людина, щоб викрадати тебе нічого про тебе не дізнавшись. 
– То ти щось дізнався про мене? – тихенько запитую, не маючи змоги відвести очей від його чорних сапфірів. Погляд диявола був теплим і якимось поблажливим, якби я могла не ненавидіти обставини в яких опинилась завдяки йому, то з впевненістю сприйняла це за закоханість, або хтивість. 
– Я вперше побачив тебе на майданчику біля паркування. Ти була вдягнена у блакитну сукню. Спочатку я почув твій дзвінкий сміх. – намагаюсь згадати про день, який описує Даміль, та щось ніяк не пригадую такого. – Я допомагав своїм друзям з автівкою, тому не міг одразу звернути на тебе увагу. – якось м'яко та обережно розповідає деталі диявол, напружуючи мою пам'ять на різкі спалахи з недавнього минулого. – Та ти продовжувала сміятись і зацікавила не лише мене, а й кілька десятків місцевих чоловіків, які давно не чули нічого подібного у наших краях. Дівчата зазвичай не дозволяють собі такого поводження за межами своєї домівки. Коли я вперше тебе побачив, ти була розвеселена жартами молодшої з Касимових. Те дівча, яке повинно було стати інструментом моєї помсти, дозволяло собі поводитись так, як не личить вихованим дівчатам.
– Це був день мого приїзду до дядька Мурата. – зітхаю, зрозумівши де і коли Даміль вперше мене побачив. Він дійсно правильно все зрозумів чи підмітив. Я не дозволено голосно сміялась, очікуючи кузенів, які домовлялись зі своїми приятелями про щось важливе, а ми з Аселею надолужували втрачені недорозказні з життя одна одної. 
– Мені сподобався твій сміх. – відказав Даміль, посміхнувшись краєчками губ. – Та ти все ще була незнайомкою, яка не вартувала уваги. – пояснив він і продовжив. – Вдруге я побачив тебе на світлофорі. Я з моїми друзями, яких ти певно пам'ятаєш, – авжеж пам'ятаю, таких знахабнілих важко забути. – вбивали вільний час перевіркою автомобіля, який залишили в автомайстерні. Ми з Касимовими стояли на протилежних смугах, але наші автівки були досить близько одна до одної, тому я мав змогу побачити тебе. Ти виглядала у вікно і заплющивши очі, насолоджувалась сонячними променями на своєму обличчі. Ти була неймовірною і майже нереальною для нашого містечка. Ти посміхалась і зовсім не турбувалась про те, хто на тебе може дивитись. – напружуюсь і ніяк не можу зрозуміти про яку таку нереальність він говорить, та все ж пригадую і цей момент. Кузени возили мене до місцевого госпіталю, для того, щоб я пройшла медичний огляд, необхідний для медичного вишу. За правилами кожен зі студентів, яких пройшов медичний огляд за місцем своєї прописки, обов'язково проходив повторний огляд у кваліфікованих спеціалістів міста Н. – Якби мені хтось сказав, що можна закохатись у посмішку, я б ніколи не повірив. – Даміль на мить відвів погляд в сторону і ширше посміхнувся. – Але я сам втрапив в цю химерну пастку. Твоя посмішка на кілька днів залипла в моїй пам'яті. 
– Це не привід для викрадення. – шепочу самими губами, та Даміль все ж чує мої слова. 
– Не привід. – погоджується зі мною. – Втретє ми зустрілись на одній з моїх автозаправок. Я перевіряв документи, коли побачив автівку Касимових. Спочатку я не збирався приділяти їм зайвої уваги, але побачивши їхню молодшу сестру, вирішив поспостерігати за нею. Вона щось обурено викрикувала до братів, коли ти підійшла до неї й обійнявши за плечі, почала заспокоювати. – на одну мить я дозволила собі посміхнутись, згадавши через що саме обурювалась моя кузина. 
Аселя завжди вміла зробити з мухи слона, а того разу спромоглась на мамонта. Вона не бажала погоджуватись на пропозицію Аділя про чергування на сніданках і категорично була проти всього, що стосувалось домашніх справ. Хоча Аділь лише жартував з неї, та Аселя сприймала все занадто серйозно. 
– То це стало точкою відліку? – здригаю бровою і пересмикую плечима. 
– Ні, Лавіка. – відказує Даміль. – Я не якийсь божевільний, якого могли б вивчати в психіатричному центрі. Я вирішив дізнатись про тебе тоді, коли вперше побачив тебе у медичному. Я навідувався у справах до центрального корпусу, коли побачив тебе під вікнами. Ти виглядала досить серйозною, хоча по голосу цього не можна було сказати. – насупивши брови, перебираю у пам'яті усі моменти схожі на той, про який розповідає мій викрадач, – на тобі була біла сукня і червоні чоботи. – детальні описи Даміля дещо насторожували, але в той самий час, говорили про нього багато чого. – Ти говорила з велетенським жуком, який якимось чином втрапив на асфальтовану доріжку і не міг перевернутись на живіт. Ти зверталась до нього на ви, – Даміль намагався повторити ту інтонацію мого голосу, і я повторила кожне слово разом з ним, адже вже знала про що він говорить. – Шановний пане, вам не личить бути у такому стані у такій місцевості, 
– Дозвольте я вам допоможу і перенесу вас у більш захищене місце. – відказала і хмикнула, знов вразившись пам'яттю Даміля і детальністю його спостережень за мною. – Той жук міг померти під чоботами студентів і я не могла просто пройти мимо. 
– В той день я побачив як Касимові забирають тебе з паркування і зрозумів, що маю дізнатись про тебе все. 
– Впевнена, що ти дізнався, – заявляю йому, – що мій батько та дядько Мурат не лише родичі, а й бойові товариші! І вони ніколи не зупиняться, 
– Так, Лавіка. – погодився Даміль. – Я дізнався про твого батька дещо. 
– Дещо? 
– Я знаю, що він людина слова і досить поважний серед тих, хто його знає. А ще він не є кровно близьким до Касимових. Він є дальнім родичем, тому не зможе ні зрозуміти, ні погодитись з нашими традиціями. – хотіла висловити свою згоду та не встигла. Даміль вхопив мою руку і примусив подивитись на нього уважніше. – Я дізнався про тебе достатньо всього, щоб мати змогу оцінити тебе як жінку. І повір мені, я не кидаю своїх слів на вітер і впевнений в тому про що говорю! 
– Та ти не розмовляв зі мною як з людиною, щоб пізнати мене. – відказую і висмикую свою руку. – Навіть не намагався! 
– Якщо тобі важливе кохання, – якось сухо продовжив він, вставши з ліжка. – то воно з'явиться в процесі спільного життя. 
– А якщо не з'явиться? 
– Залишиться звичка і повага. – Даміль знов стає тим дияволом, який не звертає увагу на почуття інших. Він повертається до письмового столу і збирає папери. – а якщо цього не станеться, то це не мої проблеми. Я знаю, що відчуваю до тебе і впевнений у тому, що ці почуття не зникнуть так легко, хоча, – він саркастично посміхнувся, скрививши губи, – з таким напором та неналежною поведінкою ти зможеш зруйнувати все, і можливо викличеш в мені огиду до тебе. 
– Ось так просто? – не витримала і відкинувши з себе ковдру, опустила ноги на підлогу, відчуваючи запаморочення і потемніння в очах. – Ти ладен зруйнувати моє життя, аби отримати те, чого може не існувати? 
– Лавіка, повернись у ліжко. Тобі треба відпочивати. – прохолодно відказав Даміль, але мене вже було не зупинити. 
Перемагаючи слабкість та нудотні відчуття, я встала з ліжка і зробила кілька кроків вперед, продовжуючи концентруватись очима на обличчі Даміля. Було важко усвідомлювати свою безпорадність не лише фізичну, але й психологічну. При всьому бажанні, я ніяк не могла знайти в собі сили для всепоглинальної ненависті до цього диявола у подобі вродливого молодого чоловіка. Я ніколи не думала, що колись наважусь погодитись з тими жертвами насилля та залежності від свого насильника, які не мали слів, щоб пояснити свої бентежні почуття та слабкість своєї натури. Не можна закохатись в чудовисько, навіть якщо воно має обличчя прекрасного принца! Не можна закохуватись у того, хто паплюжить твої почуття і відноситься до тебе як до ганчірки! Не можна закохуватись у того, хто сьогодні тебе кохає та обіцяє гори звернути та річки осушити, а вже завтра перекриває кисень і змушує задихатись від сліз!
Я повинна ненавидіти Даміля усім своїм серцем і думками, але моє серце не погоджується з моїм розумом. На практиці всі вчення і настанови не працюють. Цей Диявол, який дивиться на мене цинічно крижаними очима, викликає в моєму тілі дивні відчуття. Низ живота ниє як у критичні жіночі дні, обличчя палає від жару під пильним поглядом, а шлунок напружено спазмується, коли відчуває на шкірі подих чи дотик Даміля. 
– Ти не знаєш мене, Даміль! Ти нічого про мене не знаєш і ніколи не дізнаєшся! Ти вважаєш, що я буду коритися вашим традиціям лише тому, що ти погрожуєш вбити дорогих мені людей? Цього не буде! Рано чи пізно, а я знайду можливість для втечі! Я повернусь до своїх батьків! Я повернусь до свого дому! – наголошую на кожному слові, – Я буду вільною у прийнятті рішень і виборі! Я сама буду обирати, хто стане моїм чоловіком і кому я буду належати! Ти можеш ув'язнити мене в цьому домі, – розводжу руками, та хитаю головою, відчуваючи як зрадливі сльози зриваються з вій. – ти можеш надягнути на мене тисячі браслетів, – здригаю прикрасами, – ти можеш зґвалтувати моє тіло, – притискаю долоні до грудей в області серця, – але ніколи, чуєш, ніколи не змусиш мене забути про те, ким мене виховував мій батько! 
– Ким? – запитав Даміль, не втративши прохолоди ні в голосі, ні в погляді. 
– Людиною, Даміль! Людиною! Я не річ, не тварина, не жіноча особа, яка була створена для покори чоловіку та народженню дітей! Я людина! Я вільна людина, яка має мрії та бажання, яка має почуття та право бути вільною! – відчуваю як запаморочення спричиняє повне затемнення в очах, і втрачаю себе.