Розділ восьмий

Розділ восьмий. Перший та не останній.

Спустившись до просторої світлої їдальні, що знаходилась поряд із холом, я на мить зупинилася і поглянула на прочинені двері, які манили мене своєю обіцянкою втечі. Та, усвідомлюючи, що мої сили ще не відновилися, а викрадачі, ймовірно, очікують провокації, я зітхнула і повільно підійшла до видовженого столу. За ним уже сиділи кілька осіб, яких я зустрічала раніше. 

– Можеш зайняти будь-яке місце, – спокійно сказав Даміль.

Його слова викликали здивування на обличчі червоногубої тітки Шахзоди та дівчинки, яка сиділа поруч і зачаровано дивилася на мене.

– Якщо тобі буде так зручніше. 

– Синку, – втрутилася тітка Шахзода, нервово розтираючи намисто на шиї, яке виглядало занадто яскравим і недоречним для повсякденного вбрання. – Вона повинна сидіти поруч із тобою, якщо вона твоя наречена. 

– Я втомився від цього, – відказав він, навіть не глянувши на неї. Даміль зітхнув і повернувся до своєї молодшої сестри, яка сиділа зліва від нього. Права сторона столу була порожньою, лише два місця були накриті й сервіровані обіднім посудом. – Мені потрібно вирушити у справах, і я не хочу затримуватися через чергові конфлікти. Якщо Лавіка бажає сісти поруч зі мною – це буде виключно її вибір. 

– Братику! – обурено насупивши брови, Дільнара встала зі свого місця й підбігла до мене, викликаючи змішані відчуття. – Нехай сестричка сяде зі мною, якщо ти не хочеш, щоб вона сиділа з тобою! – прощебетала вона, вхопила мене за руку і притиснулася до неї обличчям. – Вона така гарна! 

– Дільнарочко, поводься пристойно! – нагримала тітка Шахзода, суворо жестикулюючи вказівним пальцем. – Вона тобі не сестра. 

– Сестра! – вперто заперечила дівчинка, а потім благальним поглядом подивилася на мене, нагадавши мені мою кузину Аселю. Її щирість викликала в мені суміш тепла й болю. Скучила. За нею, за своїми батьками, за рідними. Відганяючи сумні думки, що могли з легкістю зруйнувати мій хиткий план підкріпитися їжею, я всміхнулася до неї. 

– То де мені сісти? – запитала тихо, звертаючись до цієї маленької принцеси, як її, здавалося, всі тут сприймали. 

– Ти повинна сісти поруч зі своїм нареченим. За традицією наречена сидить праворуч від нареченого, – пояснила дівчинка, ведучи мене до місця поруч з Дамілем. – Ось тут! – вона швидко відсунула досить важкий стілець із м'якою оббивкою й радісно посміхнулася. – Це твоє місце, Лавіка! 

– Дякую, – сухо відказала їй і сіла за стіл. 

– Нехай попрацює, синку, – знову почала дорікати тітка Шахзода, зовсім не приховуючи своєї ненависті та огиди в голосі та погляді темних очей. – Нехай допоможе Омані на кухні чи посуд вимиє, чи в хаті прибереться! Вона тільки й може спричиняти безлад. 

– Досить, тітко, – стримано відказав Даміль, наповнюючи склянку червоним напоєм. Поставивши її біля тарілки навпроти мене, він додав м'якшим голосом: – Якщо щось не подобається, просто скажи, й моя тітка Омана все виправить. 

До їдальні з кухні вийшли троє жінок. Першою була та сама тітка Омана, яка відрізнялася від червоногубої тітки своєю добротою та зовнішньою приємністю. Слідом за нею йшли дві не зовсім молоді жіночки в хустках і сірих сукнях. Їхній вигляд нагадував прислугу, яка не наважується зайвий раз підняти очі. 

Перед кожним із нас поставили тарілки з гарячим курячим супом. У центрі столу стояв кошик із запашним хлібом та коржиками. Поряд були свіжі нарізані овочі, зелень, сирні та ковбасні закуски, а також глечики з водою й соками.

Коли жінки повернулися на кухню, тітка Омана зайняла місце поряд зі мною. Її лагідна усмішка була напрочуд щирою. 

– Дитино, тобі все подобається? – запитала вона, нахилившись до мене. – Чи є щось, що ти не їси? Не бійся сказати, я все виправлю! 

– Дякую. Мене все влаштовує, – відповідаю їй, ледь стримуючи бажання вхопити шматок хліба й негайно почати їсти суп, аромат якого болісно нагадував про голод. 

– Якщо щось не подобається – хай сама собі готує! – втрутилася тітка Шахзода з отруйним сарказмом. Даміль лише зиркнув на неї докірливо, і цей погляд говорив більше, ніж слова. 

– Не слухай мою сестру, – лагідно усміхнулася тітка Омана, поклавши теплу руку мені на спину. – Кухня – це моя втіха. Я із задоволенням готую, тому не соромся, кажи, якщо хочеш чогось особливого. 

– Вибачте за те, що сталося в кімнаті, – промовила я тихо, але достатньо голосно, щоб почули усі. – Я не мала наміру образити вас. 

– Ой, дитино! – її очі наповнилися слізьми, і вона поклала обидві долоні мені на плечі. – Все добре! Не проси вибачення! 

Моя щирість була не спробою заслужити прихильність, а лише визнанням того, що я дійсно шкодувала про свою грубість. Згадуючи розлитий суп і розчавлені фрукти, я не могла не думати про тих, у кого ніколи не буде нагоди скуштувати таку їжу. 

Мої батьки завжди вчили мене поважати працю інших і ніколи не марнувати їжу. Ми не викидали їжу. Ми не викидали зайве, а ділилися з тими, хто цього потребував більше – чи то людьми, чи тваринами. 

Перші хвилини за столом я мовчки насолоджувалася теплим і легким смаком курячого бульйону. Коли відчула ситість, зробила паузу, щоб уникнути зворотної реакції від стресу та голодування. Узявши шматок хліба, я почала відламувати його маленькими шматочками, розсмоктуючи їх у роті. 

– Тобі подобається у нас вдома, сестро? – раптом запитала Дільнара, перервавши своє споживання супу. 

– Не називай її сестрою, – прошипіла тітка Шахзода, злісно глянувши на дівчинку. – І їж мовчки! 

– Я ще не встигла ознайомитися з будинком, – відповіла я, відчуваючи на собі важкий погляд Даміля. – Я бачила лише кілька кімнат. 

– Я тобі все покажу! – радісно вигукнула Дільнара, її кавові очі сяяли щирістю. 

– Якщо мені дозволять, – зітхаю і краєчком ока дивлюся на Даміля. Він вже закінчив свій обід і чекав на інших, не забуваючи розглядати мене своїми темними очима, які раз по раз викликали в мені лякливі відчуття слабкості.