Розділ восьмий

Розділ восьмий. Перший та не останній.

Спустившись до просторої світлої їдальні, яка знаходилась поряд з холом, я зупинилась на одну мить і поглянула на прочинені двері, які так манили мене до втечі. Та знаючи, що у мене може не вистачити сил, та й мої викрадачі цього разу провокують мене, я зітхнула і повільно підійшла до видовженого столу, за яким вже сиділи кілька осіб, яких мені доводилось зустрічати. 

– Можеш зайняти будь-яке місце. – спокійно відказав Даміль, викликавши здивування на обличчі червоногубої тітки та дівчинки, яка зачарованим поглядом дивилась в мою сторону. – Якщо тобі буде так зручніше. 

– Синку, – втрутилась тітка Шахзода, нервово розтираючи намисто на шиї, яке було занадто яскравим і занадто зайвим для повсякденного вбрання. – вона повинна сидіти поряд з тобою, якщо вона твоя наречена. 

– Я втомився від цього. – не підіймаючи очей на свою тітку, Даміль зітхнув і подивився на молодшу сестру, яка сиділа зліва від нього, між ним та тіткою Шахзодою. Права сторона столу була незайнятою, та мала чотири вільних місця, два з яких були накриті та сервовані обіднім посудом. – Мені треба відбути у справах, тому я не хочу затримуватись через нові конфліктні ситуації. Якщо Лавіка бажає сісти поряд зі мною, це буде виключно її бажання. 

– Братику, – насупивши брови, Дільнара встала з-за столу і підбігла до мене, викликаючи в мені не найприємніші відчуття. – Нехай сестричка сяде зі мною, якщо ти не бажаєш, щоб вона сиділа з тобою! – прощебетала дівчина, вхопившись за мою руку і притиснувшись до неї обличчям. – Вона така гарна! 

– Дільнарочко, поводься пристойно! – нагримала тітка Шахзода, поманивши її вказівним пальцем. – Вона тобі не сестра. 

– Сестра! – заперечила дівчинка і благальним поглядом подивилась на мене, нагадавши мені мою кузину Аселю. А неприємні відчуття були пов'язані з тим, що я дійсно скучила за моєю кузиною та її братами, як і за своїми батьками та родичами. Відганяючи сумні думки, які могли з легкістю зруйнувати мої плани на підкріплення їжею, я посміхнулась до неї. 

– То де мені сісти? – запитала тихо, звертаючись до маленької принцеси, судячи з того як до неї відносяться та як турбуються про неї. 

– Ти повинна сісти поряд зі своїм нареченим. За традиціями наречена повинна сидіти по праву руку від нареченого. – пояснила дівчинка і повела мене до вільного місця поряд з Дамілем. – Ось тут! – вона швидко відвинула досить важкий стілець з м'якою оббивкою і посміхнулась. – Це твоє місце, Лавіка! 

– Дякую. – сухо відказала їй і сіла за стіл. 

– Нехай попрацює, синку, – знов почала дорікати тітка Шахзода, зовсім не приховуючи своєї ненависті та огиди в голосі та погляді темних очей. – нехай піде допоможе Омані з обідом чи посуд вимиє, чи в хаті прибереться! Вона лише може спричиняти безлад. 

– Досить, тітко, – стримано відказав Даміль, наповнивши склянку червоним напоєм. Він поставив склянку біля нижньої тарілки, яка розташовувалась навпроти мене і запитав більш м'яко. – Якщо щось не подобається, просто скажи й моя тітка Омана все виправить. 

До їдальні з кухні вийшли троє жінок. Першою була та сама тітка Омана, яка відрізнялась від червоногубої тітки своєю добротою та зовнішньою приємністю. Слідом за нею йшли дві не зовсім молоді жіночки у хустинках та сірих сукнях, і я могла припустити, що ці жінки виконують роль прислуг. 

Перед кожним з нас поставили тарілки з гарячим супом, а в центральну частину між усіма нами кошик з запашним хлібом та коржиками. Зелень та нарізані овочі, з сирними та ковбасними закусками вже стояли на столі, як і глечики з водою та соками. Відпустивши жінок на кухню, тітка Омана зайняла місце поряд зі мною і посміхаючись, поцікавилась, чи все мене влаштовує: 

– Дитино, тобі все подобається? Чи є щось, що ти не споживаєш? Не бійся сказати про це, я все одразу виправлю! 

– Дякую. Мене все влаштовує. – відказую їй і ледь стримуюсь, щоб не вихопити шматок хліба і не почати їсти суп, аромат якого сильніше скрутив мій шлунок, нагадуючи про голод. 

– Якщо щось не подобається – хай сама собі готує! – знов прокоментувала тітка Шахзода й отримала у відповідь докірливий погляд Даміля, який був багатомовним ніж слова. 

– Не слухай мою сестру, – торкнувшись моєї спини своєю теплою рукою, тітка Омана лагідно посміхнулась. – Кухня це моя втіха, тому я з задоволенням готую. Тому не турбуйся і говори якщо бажаєш особливої страви. 

– Вибачте за те що сталось в кімнаті. – повертаю до тітки Омани голову і звертаюсь тихо, але все ж таки досить чутно для усіх. – Я не мала наміру образити вас. 

– Ой, дитино! – на очах жінки виступили сльози й вона поклала обидві долоні на моє плече. – Все добре! Не проси вибачення! 

Я не очікувала підвищити свій рівень довіри в очах Даміля чи його червоногубої тітки, як і не мала наміру заробити бонусів в зачарованості мною його маленької сестри. Мені дійсно було прикро за те, що я з такою неповагою поставилась до праці жінок, які можливо вкладали душу у страви, а ще згадуючи розлитий суп та розчавлені фрукти, було важко не думати про людей у яких ніколи не буде можливості скуштувати такої їжі. 

Мої батьки виховували мене в любові та піклуванні про довколишнє середовище, а головне привчали бути розважливою у своїх бажаннях стосовно їжі. Ми ніколи не викидали їжу, ніколи не купували продукти чи речі, в яких не мали потреби, а головне, все те, що ми не використовували та не з'їдали – завжди віддавали тим, кому було потрібніше чи то людям, чи то тваринам. 

Перші десять хвилин я провела в цілковитій безмовності, насолоджуючись легким та ситним смаком курячого бульйону. Відчувши деяку ситість, мені довелось зробити паузу, щоб не викликати у шлунку зворотну реакцію. Я взяла шматок хліба і почала відламувати від нього маленькі шматочки, розсмоктуючи їх в роті. 

– Тобі подобається у нас вдома, сестро? – запитала Дільнара, зупинившись на половині з'їденого бульйону.