Розділ сьомий

Розділ сьомий. День перший. 

Даміль дивився в мої очі ні на мить не відводячи погляду. Він впевнено наближався до мене, наступаючи на уламки посуду та розчавлюючи деякі фрукти, які валялись на підлозі. Тітка Омана стояла на місці, не маючи змоги поворушитись і щось бурмотіла собі під ніс, не припиняючи плакати. 
– Не підходь до мене! – загарчала на нього і піднявши підборіддя до гори, показала йому свій намір не зупинятись на невеличкій подряпині, яка почала червоніти та напружено продавлюватись під натиском. – Ще крок і я зроблю це! 
– Ти не хочеш цього робити. – спокійно відказав Даміль, зупинившись за крок від мене. – Ти не хочеш засмучувати своїх батьків, Лавіка! 
– Не смій згадувати про них! 
– Ти ж маленька татова донечка, – почувши такі прості слова, моя рука здригнулась. 
Хаотично бігаючи очима по кімнаті, я намагалась не дивитись в його сапфірові очі, які лякали мене своєю гіпнотичною силою. Даміль мав рацію. Я не могла засмутити свого батька такою нерозсудливістю та нездатністю витримати удар Долі. Не могла я покінчити життя самогубством лише тому, що вірю у себе та свої сили. 
Скориставшись моєю заминкою, Даміль схопив мене за руку, накриваючи мої пальці своєю долонею. Він відсмикнув мою руку з уламком скла на себе і все ще з силою стискаючи свої пальці на моїх, змусив мене направити зброю на нього. Вістря торкнулось білої футболки на грудях в області серця і прорізало тканину. Я спробувала розслабити свої пальці, але він не дозволив. 
– Якщо хочеш комусь нашкодити, шкодь мені. – зітхнув він і різким рухом провів навскоси риску. 
Я не лише почула як репнула тканина білосніжної футболки, та розійшлась шкіра від розрізу, а й відчула це, отримавши вібраційне тремтіння. Поріз був досить глибоким судячи з кількості крові, що виступила з рани й почала просочувати тканину футболки. Але ні я, ні він не злякались цього, витримуючи погляд один одного. 
– Братику? – почувся дівочий голос в коридорі й тітка Омана витираючи сльози, вибігла з кімнати. 
– Дільнарочко, не зараз. – поспішно заспокоювала тітка Омана ту, яка викликала емоції на обличчі Даміля. 
Щойно він почув дівочий оклик, як маска цинічності зникла, не залишивши по собі й сліду. В крижаних майже пустих очах з'явились вогники та суперечлива смута. Даміль все ще дивився в мої очі, але змінив свій підхід до протистояння поглядів. Він повільно послабив пальці та відпустивши мою руку, швидко звільнився від закривавленої футболки, закинувши її у маленьке відро, що слугувало смітником, біля письмового столу. Мовчки дістав зі столу маленьку аптечку і витягнув з неї пластир першої допомоги. 
Заліпивши рану на грудях, Даміль дістав з шафи-купе іншу білу футболку ідентичну попередній і надягнувши її, подивився на мою закривавлену руку. Я все ще стискала уламок скла, не звертаючи уваги на біль та скрапування крові на підлогу. Мої очі дивились на нього з викликом, не бажаючи поступатися і коритися. 
– Братику? – в кімнату вбігла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, вдягнена у класичну шкільну форму. – Братику, що сталось? 
– Дільнарочко! – слідом за дівчинкою вбігла тітка Омана, хапаючи її за руку і зупиняючи на півкроці. – Там скло. 
– Чому ти не в школі? – спокійно запитав Даміль, закривши мене своєю спиною, не дозволяючи ні мені, ні дівчинці познайомитись. 
– Я повернулась раніше. – відказала дівчинка. – Я побачила як ти побіг нагору і подумала, що щось погане сталося з твоєю нареченою. 
Я стояла на своєму місці як вкопана. Не могла ні рухатись, ні розмовляти, ні думати. В очах все ще застигла картина його рішучості й безумства, яка накладала відбиток на мою психіку і вибивала землю з-під ніг. Даміль Оразов був відчайдушним у прийнятті миттєвих рішень. Він мав холодний розум і майже не втрачав стратегічної розсудливості, чим я не могла похвалитись. 
– Так, сестро, дещо сталось. – спокійно пояснив Даміль. – Моя наречена все ще занадто знесилена, тому не втримала тацю з їжею і, – він показав рукою на уламки посуду та розчавлені фрукти. – сталось те що сталось. 
– Чи можу я з нею познайомитись? – жваво запитала вона, на що отримала стриману відповідь. 
– Не сьогодні! 
– Ходімо, Дільнарочко! Ходімо. – тітка Омана вивела дівчинку з кімнати, закривши за собою двері. 
Ми з дияволом залишились наодинці. 
Даміль взяв аптечку і розклавши її на ліжку, підійшов до закляклої мене. Він обережно розтис мої пальці й відкинув в сторону уламок. Швидко глянув закривавлену долоню і підвівши до ліжка, притримуючи за плечі, допоміг сісти на його край. Коли я прийшла до тями та змогла говорити, моя долоня була оброблена антисептиком, засипана жовтим порошком та майже забинтована. 
– То у вас є сестра. – зітхаю і дозволяю йому завершити накладання пов'язки. 
– Є. – киває він. 
– То ви знаєте, як почуваються мої брати. – не запитую, а констатую факт. 
– Кузени. – виправляє Даміль, застібаючи аптечну сумочку. 
– Ви знаєте, що ваша сестра колись може опинитись на моєму місці. – починаю вкладати в кожне слово образу й огиду. – та ви не знаєте, наскільки принциповим буде чоловік, який викраде її. Чи скористається він її слабкістю? Чи консумує у першу ж годину? Чи витримає сім днів? 
– Я не дозволю такому статися. – зітхає Даміль і підіймає на мене очі, сповнені болем. – Я ніколи б не торкнувся тебе без твоєї згоди. 
– Скільки їй років? – запитую його, не маючи бажання слухати його чи то обіцянки, чи то вибачення. – Дванадцять? Тринадцять? – коли його очі спалахнули, стало зрозуміло, що дівчинці тринадцять років. – Чи буде вона повнолітньою, коли її консумують? Чи будуть у неї питати згоди? Чи буде вона сміливою для спротиву, чи ні? 
– Досить, Лавіка. 
– Чи спробує вона покінчити зі своїм життям, коли опиниться в схожій з моєю ситуацією? Чи буде кликати тебе на допомогу, коли її будуть консумувати? 
– Досить! – прогарчав він, повернувши собі маску диявола. 
– Ви не боїтесь, що я розповім їй про все, що зі мною сталося? 
– Ні. – відказав Даміль, відійшовши від мене до письмового стола. 
– Можливо після того, що я розповім їй, вона вас зненавидить. – посміхаюсь краєчками губ, відмічаючи в голові, що так і зроблю, коли матиму змогу. 
– Досить мені викати, Лавіка. – Даміль підходить до вікна і поглянувши на однакові будівлі, зачиняє його. – Я не збираюсь гратися з тобою. – киваю, підтримуючи таку ідею, погоджуючись з ним. – Ти моя наречена! А за сім днів станеш дружиною. Нічого не зміниться! – схиляючи голову на бік, він хижо посміхається. – Якщо ти хочеш повернутись до кімнати для викраденої нареченої, можеш продовжувати в тому ж дусі. 
– Клітка залишається кліткою. – зітхаю, згадавши про ту страшну кімнату. 
– Якщо ти хочеш бути замкненою у клітці, то я можу це організувати. – відказує Даміль. – я дозволив тобі перебувати в моїй кімнаті, щоб ти почувала себе комфортно. 
– Дякую! – іронічно заявляю. – Нема слів. 
– Якщо ти будеш поводити себе належним чином, то можеш вільно переміщатись будинком. 
– І ліжко ми будемо ділити? – поглянула на дві подушки й прикинула чи достатньо буде розміру ліжка для двох людей. Достатньо. 
– Якщо ти захочеш цього. 
– Можу я подзвонити батькам? – знов дивлюсь на нього і зціпляю зуби, очікуючи відповіді. 
– Після того, як закінчиться термін обов'язкового перебування. – проковтнувши сухі коми болю, роблю кілька кругових рухів очима, забороняючи собі плакати. 
– Ти можеш подзвонити моїм батькам і сповістити їх, що я жива? – виконую його бажання і звертаюсь на «ти», хоча все ще відчуваю, що повинна розмовляти з ним як зі старшою за мене людиною. – Чи ти мстишся і тим, хто, не мають жодного відношення до ситуації минулого? 
– Я подумаю над цим, Лавіка. – майже обіцяє його голос. 
Почувся стук у двері й за мить в кімнату увірвався чоловік з набряками під очима. Набряками викликаними травмою носа. Незнайомець з борідкою поглянув на мене, ледь стримуючи посмішку і кивнув Дамілю, показуючи на вихід. Ніби отримавши сигнал, Оразов підходить до свого приятеля, який брав участь у моєму викраденні, і перешіптується з ним, напружуючи руки та зводячи брови. 
– Сповісти всіх! – відказує Даміль. – Нехай готуються. 
– Три хвилини й вони будуть тут. – чоловік поспішно покидає кімнату, а я з надією в очах дивлюсь на вікно. 
Вони? Чи говорив він про моїх кузенів? Невже моє визволення врешті прийшло за мною? 
– Слухай мене уважно, Лавіка. – звертається Даміль, витягнувши одну з книг на першій поличці. – Твої кузени їдуть сюди. – підтверджує він мій здогад, викликаючи вир емоцій в моїй душі. – Вони мають право оглянути будинок, зазирнути у кожну кімнату, – в його руках з'являється пістолет. Знявши його з запобіжника та перевіривши наявність патронів, Даміль швидко підходить до мене. – вони будуть кликати тебе, вигукуючи твоє ім'я. – чорні сапфіри спалахують, лякаючи мене своєю обіцянкою. – Я не збираюсь відпускати тебе. Я скористаюсь цим, – він підносить пістолет до мого обличчя, ніби показуючи мені, що зброя справжня. – Я застрелю їх обох, якщо на те буде потреба! 
– Ні. – слізним поглядом вдивляюсь в його очі. – Не треба.
– Ти будеш сидіти в цій кімнаті. – киваю головою, закусивши нижню губу, щоб не завити від відчаю. – Ти будеш мовчати й не подаси голосу. А коли почуєш кроки, сховаєшся за шторами. – він вказує пістолетом у напрямку важких чорних тканин, які утворювали складчастість. – якщо вони знайдуть тебе, то не вийдуть з цього дому живими! Розумієш? – я киваю. – Віриш мені? – знов киваю, та він вимагає відповісти вголос. – Віриш, Лавіка? 
– Вірю. – зітхаю і чую гуркіт внизу та стривожені голоси кузенів, які кликали мене розгніваними тональностями. 
«Лавіка» 
«Лавіка» 
Даміль ще раз подивився на мене своїм важким поглядом і полишив кімнату. Я підбігла до дверей і притулилась чолом до лакованої деревини, благаючи того, хто відповідає на молитви вірян, щоб він не дозволив статися страшному. А потім у відчаї, розуміючи що від мене і від моїх кузенів нічого не залежить, звернулась до того, хто володіє Пеклом. Я просила обох тих всемогутніх істот, щоб вони не дозволили Дамілю скористатись зброєю. 
Почувши посилення голосів і тупотіння по сходах, я швидко заховалась у хвилях віконної завіси. Даміль мав рацію, мене не зможуть побачити якщо я не подам ознаку своєї присутності. Тканини ховали моє тіло і ноги, зовсім не змінивши своєї структури та майже не ворушачись після мого проникнення в них. 
– Лавіка? – хрипкий голос Айрата було підкріплено високою тональністю Аділя, який першим увійшов до кімнати. 
– Лавіка, не бійся. Просто вийди до нас! – благав голос Аділя. – Озвись, Лавіка! 
– Пересвідчились? – почувся крижаний голос Даміля і я затамувала свій подих, втупившись очима в одну точку, яка вже розпливалась в очах від сліз. 
– Якщо я дізнаюсь, що це ти все спланував, – погроза Айрата була переконливою і мала під собою підґрунтя. – я особисто переріжу тобі горлянку на очах твоєї тітки! 
– Якби я викрав наречену для себе, – глузливо відказав Даміль, – то вона б сиділа у кімнаті для викрадених! Це традиції за якими ми всі живемо! – нагадав він. – Традиції, які ваш батько ніколи не зможе викорінити. 
– Це ми ще побачимо! – огризнувся Айрат. 
– Батько нашої кузини вже звернувся до своїх друзів з поліції. Тому не думай, що ви так легко зіскочите з гачка! – доповнив Аділь. – Вони отримали дозвіл військових на використання техніки! – почувши це, я ледь не пискнула від радощів, адже така інформація давала мені надію на майбутній порятунок. 
Тепер, коли я знаю, що пошуки мене не зупиняться і мій батько звернувся до старих товаришів та друзів, які мали свої зв'язки, моє бажання протистояти ставало міцнішим. Оразов не зуміє залякати мене чи остудити мою волю та наснагу на боротьбу за звільнення! Він не зможе мене втримати ні погрозами, ні кайданами. 
Кузени ще кілька хвилин обшукували будинок і вигукували моє ім'я, а коли не змогли знайти жодного натяку на мою присутність, покинули територію свого ворога. Та вони обіцяли повернутись з офіційним дозволом старійшин та поліційними собаками, які попри людський фактор страху та вміння переховувати заборонене, були навчені знаходити не лише людей, а і їх рештки. 
Я стояла біля вікна, спостерігаючи як позашляховик Айрата від'їжджає і проводила його поглядом до повного зникнення з поля мого зору. Сльози омивали мої щоки, підсилюючи моє божевілля та ненависть до диявола, який здавався мені вродливим та цікавим молодим чоловіком. 
– Ти добре впоралась з поставленою задачею. – відказав Даміль, увійшовши до кімнати. – Я до останнього не вірив, що ти стримаєш себе. – в його голосі чулась посмішка, яка неодмінно палала на його губах. 
– Я тебе ненавиджу. – зітхаю, витираючи очі від сліз. 
Вийшовши з укриття, я подивилась на Оразова очима сповненими пустотою. Він явно відчував мій настрій і безсумнівно передбачав моє обурення та розчарування. Даміль відкрив шафу і провів рукою по жіночому одягу, який був розвішаний поряд з чоловічим і займав майже половину відсіку. Потім присів навпочіпки й так само повільно провів рукою по взуттю, яке було акуратно розставлено на спеціальних полицях – тримачах кожної пари. 
– Я придбав те, що вважав буде відповідним твоєму смаку, Лавіка. Все досить класичне і комфортне. 
– Чи не все одно. – з огидою в голосі, некліпним поглядом спостерігаю за ним. 
– Мені не все одно. – м'яко відказує Даміль і посмішка на його обличчі стає неймовірно теплою. Він дійсно був вродливішим, коли посміхався. – А ще, – він підійшов до книжкових полиць і дістав звідти дві книги. Розвернув їх до мене центральною обкладинкою і дозволив прочитати назви. – можливо вони допоможуть тобі полегшити перебування у моєму домі. 
Це були точно такі самі обкладинки книжок, які я купила на класичному ярмарку. Дракула Брема Стокера та Монте-Крісто Дюма. Перша книга мала на чорному фоні криваві очі графа Дракули, а друга скриня з діамантами на фоні моря та тієї сумнозвісної в'язниці, в якій перебував головний герой історії однієї зради та помсти. 
– Якщо ти чекаєш на мою вдячність, то я тебе розчарую. – неохоче переводжу погляд з книг на Даміля. Його посмішка поступово згасає, а мої слова набувають образливої сили. – Щоб ти не купував і щоб не дарував, моє відношення до тебе та твоєї родини не зміниться. Рано чи пізно я знайду можливість і скористаюсь нею. І ти не зможеш мене втримати. А коли мою історію почують люди, які живуть у сучасному світі, то невідомо чи твоя помста буде чинною. Мій дядько хороша людина, як і мої кузени! Вони будуть почутими та отримають необхідну підтримку та виправдання! 
– Ах ти ж, язикате дівчисько! – заволала червоногуба жінка, яку я зовсім не помітила, виливаючи на Даміля свою образу. – Не слухай її, синку! – вона підбігла до мене і з силою вдарила по обличчю. Ляпас повинен був припасти на щоку, але основна сила удару прийшлась на шию, адже я встигла відхилити голову. – Ти брудна нікчема, яка може все зруйнувати! – вона знов і знов замахувалась на мене і била долонею то по передпліччю, то по спині, не стримуючись і не збираючись зупинятись. Я не відповідала на її нападки, дозволяючи себе побити, адже мені потрібен був струс для того, щоб мати достатньо злості та відчайдушної ненависті призначеної для втечі. – Залиш її зі мною, синку! Залиш на кілька днів і ти не впізнаєш її! Я навчу цю мерзоту як треба себе поводити! Я змушу її цілувати твої ноги та знати своє місце. 
– Шахзода! – заревів Оразов, вдаривши книгами по письмовому столу. – Досить! – його тітка вмить зупинилась. Її рука застигла біля моєї шиї й вже не опустилась на неї. Жінка, як і я дивилась на Даміля, який відкинувши книги, швидко наблизився до нас і спочатку вдивляючись в мої очі, а потім в неї, додав цинічним голосом. – Вона може робити все що забажає. – він говорив про мене та мою поведінку, ніби мене не було поряд. – нехай біситься як може, нехай тисячі разів намагається втекти. Нехай говорить все що спаде їй на думку. Вона є моєю викраденою нареченою і залишиться нею до закінчення сьомого дня! А після того, вона стане моєю дружиною! – тепер він говорив зі своєю тіткою більш м'яко та все ще переконливо і впевнено. – Я ніколи й нікому її не віддам! І ні ти, ні хтось інший в цьому домі, моєму домі, – підкреслив наголосом та глухим тоном, – не буде повчати її чи знущатись з неї! Якщо я ще раз побачу, що ти підіймаєш на неї свою руку, клянусь світлими душами моїх батьків, що зламаю її. Ти віриш мені, тітко Шахзода? 
– Вірю, синку. – зітхнула вона і якось награно почала схлипувати, закривши обличчя долонями. 
– Лавіка, – Даміль обійняв свою тітку і знов подивився в мої очі. – я не дозволю своїм рідним виміщати на тебе злість, та не думай, що я буду терпіти твою невдячність та неповагу стосовно них. Ти віриш мені? 
– Вірю. – сухо відказую і відводжу погляд на все ще неприбрані уламки битого посуду та їжу, яка призначалась для мого сніданку чи обіду. Я знов прийшла до тями та повернулась до розсудливого стану. Стрес, перенапруження, побиття – це все знесилює мене, а той факт, що я не їла з учорашнього вечора змушує мій шлунок ссати самого себе. – Чи можу я отримати якусь їжу? – спокійно запитую, не дивлячись ні на Даміля, ні на його тітку. 
– Звісно, Лавіка. – відказав Оразов. – Перевдягнись в щось більш відповідне для сумісного обіду і спускайся вниз. Я попрошу тітку Оману приготувати нам щось свіже. А потім мені треба буде відлучитись на кілька годин у справах. 
– Синку мій, – звернулась червоногуба тітка муркотячим голосом. – синочку мій рідненький. Я буду терпимо ставитись до твоєї нареченої. Я зможу її прийняти, якщо вона така цінна для тебе. 
– Я знаю, тітко. 
– Та якщо вона буде говорити погано про наших любих померлих чи про тебе, чи про Дільнарочку – не ображайся на мене, якщо я не зможу втриматись. 
– Я вірю, що Лавіка буде думати перш ніж щось говорити. – він зміряє мене важким поглядом. – моя персональна ванна кімната за лаштунками шафи. – продовжуючи обіймати тітку Шахзоду за плечі, вони виходять з кімнати. 
Я подивилась на ледь помітні двері, про які сповістив Даміль і важко зітхнувши пішла перевіряти їх. Ванна кімната була маленького розміру, але уміщувала в собі туалет і душову кабінку. Над раковиною в стіні були навісні полички, на одній з яких саме для мене приготували гігієнічні засоби першої потреби та кілька рушників. Перше, що я зробила це почистила зуби й розчесала волосся, яке встигло скошлатитись і викликало свербіж голови. 
Вмившись та заплівши волосся в косу, я вирішила, що душ прийму потім, коли впевнюсь у деякій безпеці. Витягла з шафи м'які чобітки у вигляді – човників та надягла чорну сукню з високою талією. Голод давався в знаки, тому я вийшла з кімнати та повільно спускаючись по сходах, пішла шукати їдальню. 
Втікати зараз не було розумним. Даміль ймовірно готується до того, що я скористаюсь хвилинною свободою і десь очікує на мене. Та він помиляється. Я хоч і маленька дівчинка, яка ще не бачила справжнього життя, та я все ще донька свого батька і була добре навчена для того, щоб зрозуміти наскільки важлива їжа для втілення будь-якого плану.