Розділ сьомий

Розділ сьомий. День перший.

Даміль дивився мені в очі, не відводячи погляду ні на мить. Він впевнено наближався до мене, наступаючи на уламки посуду та розчавлюючи фрукти, що валялися на підлозі. Тітка Омана застигла на місці, її плечі здригалися від ридань, а губи беззвучно ворушилися, ніби вона молилася. 

– Не підходь до мене! – загарчала я, піднімаючи підборіддя вище. Моя рука тремтіла, але я не дозволяла цьому мене зупинити. Подряпина на шкірі вже червоніла, пульсуючи болем. – Ще крок, і я зроблю це! 

– Ти не хочеш цього робити, – спокійно відказав Даміль, зупинившись за крок від мене. – Ти не хочеш засмучувати своїх батьків, Лавіка. 

– Не смій згадувати їх! 

– Ти ж маленька татова донечка, – ці прості слова вразили мене, і рука знову здригнулася. 

Мій погляд заметався кімнатою. Я намагалася уникати його темних очей, що магнітом притягували мене. У них була сила, яка лякала й обеззброювала. Він мав рацію. Я не могла засмутити свого батька, довівши, що я слабка, нездатна прийняти удар долі. Не могла я піти на такий крок лише через свою впертість та бажання довести, що я сильна. 

Поки я вагалася, Даміль скористався моментом і різко схопив мене за руку, обхопивши мої пальці своєю гарячою долонею. Його хватка була залізною. Він потягнув мою руку з уламком скла на себе, змушуючи зброю торкнутися його грудей. Вістря скла легко прорізало білу футболку в області серця. Я спробувала розтиснути свої пальці, але він не дозволив. 

– Якщо хочеш нашкодити, шкодь мені, – його голос був спокійний, але рішучий. 

Різким рухом він провів уламком скла навскоси, залишивши довгий розріз. Я чула, як рветься тканина футболки, як під нею розходиться шкіра. З глибокої рани миттєво виступила кров, темніючи на тканині. Я завмерла, не зводячи з нього погляду. Але й він не відводив очей, ні на мить не показавши страху. 

– Братику? – з коридору долинув дівочий голос.

Тітка Омана рвучко витерла сльози й вибігла з кімнати. 

– Дільнарочко, не зараз, – поспіхом запевняла вона дівчинку, яка щойно з’явилася у дверях. 

Як тільки Даміль почув дівочий оклик, маска холодного цинізму зникла. В його майже порожніх очах з'явилися тривога й розгубленість. Він ще мить дивився на мене, потім послабив хватку й повільно відпустив мою руку.

Скинувши закривавлену футболку, він мовчки закинув її до смітника біля письмового столу. Потім підійшов до шухляди, дістав звідти невелику аптечку й витягнув пластир. 

Заліпивши рану на грудях, Даміль дістав із шафи-купе іншу білу футболку, ідентичну попередній. Швидко надягнувши її, він кинув погляд на мою закривавлену руку. Я все ще стискала уламок скла, ігноруючи біль, а кров тонкими струмками капала на підлогу. У моїх очах палав виклик, непохитна рішучість не поступатися і не коритися. 

– Братику? – у кімнату вбігла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти у класичній шкільній формі. Її голос звучав схвильовано – Братику, що сталося? 

– Дільнарочко! – слідом за дівчинкою вбігла тітка Омана, схопивши її за руку й зупинивши на півкроку. – Там скло! 

– Чому ти не в школі? – спокійно запитав Даміль, заступаючи мене своєю спиною і перекриваючи дівчинці можливість мене розгледіти. 

– Я повернулася раніше, – виправдовувалася вона. – Побачила, як ти побіг нагору, і подумала, що щось погане сталося з твоєю нареченою. 

Мої ноги наче вросли в підлогу. Я стояла мов вкопана. Не могла говорити, рухатися, навіть думати. Картина його рішучості та холодної жорстокості застигла перед очима, впиваючись у мою свідомість. Це вибивало землю з-під ніг. Даміль Оразов умів діяти відчайдушно й не вагаючись. У нього був холодний розум і залізна витримка – те, чого мені бракувало. 

– Так, сестро, дещо сталося, – відповів він, дивлячись на неї з легкою усмішкою. – Моя наречена ослаблена, тому не втримала тацю з їжею, і... – він жестом вказав на уламки посуду та розчавлені фрукти. – ...сталося те, що сталося. 

– Чи можу я з нею познайомитися? – жваво запитала дівчинка, та він відповів коротко і стримано: 

– Не сьогодні. 

– Ходімо, Дільнарочко, ходімо, – тітка Омана поквапливо повела її з кімнати, зачинивши за собою двері. 

Ми з Дамілем Оразовим залишилися наодинці. 

Він мовчки підійшов до аптечки, розклав її на ліжку й обережно наблизився до мене. Розтиснув мої пальці, відкинув уламок скла вбік. Його холодні, сильні руки впевнено тримали мою тремтячу долоню. Подивившись на рану, він підвів мене до ліжка, притримуючи за плечі, і допоміг сісти на край.

Коли я нарешті змогла говорити, моя долоня вже була оброблена антисептиком, засипана жовтим порошком і майже забинтована. 

– То у вас є сестра, – зітхнула я, дозволяючи йому завершити перев'язку. 

– Є, – кивнув він, не підводячи очей. 

– То ви розумієте, як почуваються мої брати, – промовляю, більше стверджуючи, ніж питаючи. 

– Кузени, – поправив він, акуратно застібаючи аптечну сумку.

Я підняла голову й, дивлячись йому просто в очі, додала: 

– Ваша сестра може опинитися на моєму місці. І тоді ви не знатимете, яким принциповим буде чоловік, який її викраде. Чи скористається він її слабкістю? Чи консумує в першу ж годину? Чи витримає хоча б сім днів? 

Я свідомо вкладала у свої слова всю образу та огиду, які кипіли в мені. І навіть більше – виклик.

– Я не дозволю цьому статися, – зітхнув Даміль і підвів до мене погляд, у якому відбивалося щось схоже на біль. – Я ніколи б не торкнувся тебе без твоєї згоди. 

– Скільки їй років? – запитала, не маючи бажання слухати його ані вибачення, ані обіцянки. – Дванадцять? Тринадцять? – Його очі блиснули, і це підтвердило мої здогадки – дівчинці було тринадцять. – Чи буде вона повнолітньою, коли її консумують? Чи спитають у неї згоди? Чи буде вона достатньо сміливою, щоб опиратися? 

– Досить, Лавіка. 

– Чи намагатиметься вона покінчити зі своїм життям, коли опиниться в подібній ситуації? Чи буде кликати тебе на допомогу, коли її... консумують?