Розділ сьомий

Розділ сьомий. День перший.

Даміль дивився в мої очі ні на мить не відводячи погляду. Він впевнено наближався до мене, наступаючи на уламки посуду та розчавлюючи деякі фрукти, які валялись на підлозі. Тітка Омана стояла на місці, не маючи змоги поворушитись і щось бурмотіла собі під ніс, не припиняючи плакати. 

– Не підходь до мене! – загарчала на нього і піднявши підборіддя до гори, показала йому свій намір не зупинятись на невеличкій подряпині, яка почала червоніти та напружено продавлюватись під натиском. – Ще крок і я зроблю це! 

– Ти не хочеш цього робити. – спокійно відказав Даміль, зупинившись за крок від мене. – Ти не хочеш засмучувати своїх батьків, Лавіка! 

– Не смій згадувати про них! 

– Ти ж маленька татова донечка, – почувши такі прості слова, моя рука здригнулась. 

Хаотично бігаючи очима по кімнаті, я намагалась не дивитись в його сапфірові очі, які лякали мене своєю гіпнотичною силою. Даміль мав рацію. Я не могла засмутити свого батька такою нерозсудливістю та нездатністю витримати удар Долі. Не могла я покінчити життя самогубством лише тому, що вірю у себе та свої сили. 

Скориставшись моєю заминкою, Даміль схопив мене за руку, накриваючи мої пальці своєю долонею. Він відсмикнув мою руку з уламком скла на себе і все ще з силою стискаючи свої пальці на моїх, змусив мене направити зброю на нього. Вістря торкнулось білої футболки на грудях в області серця і прорізало тканину. Я спробувала розслабити свої пальці, але він не дозволив. 

– Якщо хочеш комусь нашкодити, шкодь мені. – зітхнув він і різким рухом провів навскоси риску. 

Я не лише почула як репнула тканина білосніжної футболки, та розійшлась шкіра від розрізу, а й відчула це, отримавши вібраційне тремтіння. Поріз був досить глибоким судячи з кількості крові, що виступила з рани й почала просочувати тканину футболки. Але ні я, ні він не злякались цього, витримуючи погляд один одного. 

– Братику? – почувся дівочий голос в коридорі й тітка Омана витираючи сльози, вибігла з кімнати. 

– Дільнарочко, не зараз. – поспішно заспокоювала тітка Омана ту, яка викликала емоції на обличчі Даміля. 

Щойно він почув дівочий оклик, як маска цинічності зникла, не залишивши по собі й сліду. В крижаних майже пустих очах з'явились вогники та суперечлива смута. Даміль все ще дивився в мої очі, але змінив свій підхід до протистояння поглядів. Він повільно послабив пальці та відпустивши мою руку, швидко звільнився від закривавленої футболки, закинувши її у маленьке відро, що слугувало смітником, біля письмового столу. Мовчки дістав зі столу маленьку аптечку і витягнув з неї пластир першої допомоги. 

Заліпивши рану на грудях, Даміль дістав з шафи-купе іншу білу футболку ідентичну попередній і надягнувши її, подивився на мою закривавлену руку. Я все ще стискала уламок скла, не звертаючи уваги на біль та скапування крові на підлогу. Мої очі дивились на нього з викликом, не бажаючи поступатися і коритися. 

– Братику? – в кімнату вбігла дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, вдягнена у класичну шкільну форму. – Братику, що сталось? 

– Дільнарочко! – слідом за дівчинкою вбігла тітка Омана, хапаючи її за руку і зупиняючи на пів кроку. – Там скло. 

– Чому ти не в школі? – спокійно запитав Даміль, закривши мене своєю спиною, не дозволяючи ні мені, ні дівчинці познайомитись. 

– Я повернулась раніше. – відказала дівчинка. – Я побачила як ти побіг нагору і подумала, що щось погане сталося з твоєю нареченою. 

Я стояла на своєму місці як вкопана. Не могла ні рухатись, ні розмовляти, ні думати. В очах все ще застигла картина його рішучості й безумства, яка накладала відбиток на мою психіку і вибивала землю з-під ніг. Даміль Оразов був відчайдушним у прийнятті миттєвих рішень. Він мав холодний розум і майже не втрачав стратегічної розсудливості, чим я не могла похвалитись. 

– Так, сестро, дещо сталось. – спокійно пояснив Даміль. – Моя наречена все ще занадто знесилена, тому не втримала тацю з їжею і, – він показав рукою на уламки посуду та розчавлені фрукти. – сталось те що сталось. 

– Чи можу я з нею познайомитись? – жваво запитала вона, на що отримала стриману відповідь. 

– Не сьогодні! 

– Ходімо, Дільнарочко! Ходімо. – тітка Омана вивела дівчинку з кімнати, закривши за собою двері. 

Ми з дияволом залишились наодинці. 

Даміль взяв аптечку і розклавши її на ліжку, підійшов до закляклої мене. Він обережно розтис мої пальці й відкинув в сторону уламок. Швидко глянув закривавлену долоню і підвівши до ліжка, притримуючи за плечі, допоміг сісти на його край. Коли я прийшла до тями та змогла говорити, моя долоня була оброблена антисептиком, засипана жовтим порошком та майже забинтована. 

– То у вас є сестра. – зітхаю і дозволяю йому завершити накладання пов'язки. 

– Є. – киває він. 

– То ви знаєте, як почуваються мої брати. – не запитую, а констатую факт. 

– Кузени. – виправляє Даміль, застібаючи аптечну сумочку. 

– Ви знаєте, що ваша сестра колись може опинитись на моєму місці. – починаю вкладати в кожне слово образу й огиду. – та ви не знаєте, наскільки принциповим буде чоловік, який викраде її. Чи скористається він її слабкістю? Чи консумує у першу ж годину? Чи витримає сім днів? 

– Я не дозволю такому статися. – зітхає Даміль і підіймає на мене очі, сповнені болем. – Я ніколи б не торкнувся тебе без твоєї згоди. 

– Скільки їй років? – запитую його, не маючи бажання слухати його чи то обіцянки, чи то вибачення. – Дванадцять? Тринадцять? – коли його очі спалахнули, стало зрозуміло, що дівчинці тринадцять років. – Чи буде вона повнолітньою, коли її консумують? Чи будуть у неї питати згоди? Чи буде вона сміливою для спротиву, чи ні? 

– Досить, Лавіка. 

– Чи спробує вона покінчити зі своїм життям, коли опиниться в схожій з моєю ситуацією? Чи буде кликати тебе на допомогу, коли її будуть консумувати?