Розділ шостий

Розділ шостий. День перший.

– Ненавиджу вас! – шепочу ледь чутно, ковтаючи сльози, не в змозі  зупинити істерику, яка набирала обертів. – Я вас усіх ненавиджу! – голос починає зрадницьки тремтіти, але стає гучнішим. – Ненавиджу! Будьте прокляті! 

– Тихіше, дівчинко, – лагідно, але наполегливо каже та жінка, яка щойно застебнула браслети на мої зап'ястя. – Не можна такого казати! Ти ж не знаєш нас, щоб ненавидіти! А проклинати когось – це великий гріх!

– Та пішли ви зі своїми заборонами! – кричу, зриваючи голос, і починаю безнадійно брикатися в руках Ілая. – Я вб'ю себе, якщо ви мене не відпустите! І це буде вашою провиною і вашим прокляттям! – завершити погрозу мені заважає раптовий пронизливий біль.

Ілай, мовчазний здоровань, що тримав мене до цього, раптом різко притискає мене до стіни. Його обличчя опиняється на відстані кількох сантиметрів від мого, а слова, які вимовляє крізь стиснуті зуби, лунають у моїх вухах, мов загрозливе шипіння. Я не розумію змісту, але кожне слово здається ударом.

Його каламутні очі зустрічаються з моїми, і я завмираю, ніби дика тварина, що потрапила в пастку. Дихання завмирає в грудях. Я не можу навіть заперечити – просто дивлюся в його очі, тремтячи, ніби вся сила залишила мене.

– Досить, Ілай! – голос жінка з червоними губами лунає чітко та владно. – Не можна завдати їй шкоди до... консумації. – вона кидає швидкий погляд у мій бік, ніби оцінюючи. – Відпусти її.

Ілай прибирає свої руки так само раптово, знов викликаючи в мені панічну атаку.

– Чекай свого нареченого і будь слухняною дівчинкою, – додає вона, усміхаючись так, що по спині пробігає холодок. – Якщо будеш добре поводитися, Ілай не втручатиметься. Але якщо раптом вирішиш відмовитися від консумації... – Вона переводить погляд на Ілая, який тим часом виходить із кімнати. – ... То саме він переконуватиме тебе.

Я стискаю губи, намагаючись стримати крик. Щойно жінка опиняється біля дверей, вона повертається, ніби про щось згадавши:

– Чим швидше ти звикнеш, тим легше тобі буде. Швидше станеш своєю у нашій родині.

– У мене є сім'я, – видихаю. Голос звучить надломлено, але твердо. Я ковзаю спиною вниз по стіні, опускаючись на підлогу. Коліна підтягнуті до грудей, обіймаю їх руками, ніби це єдине, що ще залишилося мені в цьому світі. – Якщо я не втечу... я вб'ю себе. – обіцяю це собі, їм і, здається, самому Всесвіту.

– Не роби дурниць, дівчинко! Не роби! – Відповідає жінка, зачиняючи двері. Залишаючись поза моїм полем зору, її голос звучить майже тепло, але в ньому чується загроза.

Мене залишили наодинці. Я не знаю, скільки часу минуло – хвилини чи години, – але я більше не плачу. Я просто сиджу, роздумуючи над тим, що сталося, і намагаюся переконати себе, що ще є шанс. Що я можу втекти.

«Не можна здаватись. Тато завжди казав, що навіть у безвихідних ситуаціях є вихід», – нагадую собі, стискаючи кулаки. Але кожен раз, коли я дивлюсь на ці прокляті браслети, руки починають тремтіти, а в голові знову виникають його слова: «Робитимеш те, що тобі велено». 

Моя думка обірвалася, щойно двері відчинилися.

Він увійшов, наче відповідаючи на мовчазний заклик долі. Даміль Оразов. Його постава випромінювала впевненість і силу, а погляд – холодну відчуженість. Очі, завжди приховані під напівопущеними віями, здавались двома безоднями, у які я не хотіла заглядати. Він виглядав ідеально, як зазвичай, але цього разу його присутність здавалась мені важкою тінню, що накрила кімнату.

Я сиділа, зібгавшись у кутку, стискаючи коліна й притискаючи себе до стіни, щоб зникнути. Та зникнути не вдавалося. Він навіть не подивився на мене, підійшовши до ліжка й повільно розстібаючи ґудзики на своїй малиновій сорочці.

Його сорочка пала на підлогу, відкриваючи тіло, яке при інших обставинах могло б викликати захоплення. Але зараз усе здавалося загрозливим. Кожен шрам на його шкірі говорив про битви, які він, вочевидь, виграв, і змушував мене відчувати себе ще більш беззахисною.

Я боролася зі спазмами в животі та запамороченням, докладаючи надзусиль, щоб зберегти рівне дихання. Батькові уроки прийшли мені на допомогу. Кілька різких рухів – і мої нігті врізалися в шкіру лівої руки, залишаючи червоні подряпини. Біль допоміг мені вирватися з паніки.

– Я хочу додому! – мій голос звучав упевнено, навіть попри нудоту.

Він нарешті поглянув на мене. Його холодний погляд пройшовся по мені, мов сканер.

– Ти вдома, Лавіка.

– Це не мій дім! – я підвелася, намагаючись триматися впевнено. – Поверніть мене, і мої батьки дадуть вам усе, що ви забажаєте. 

– Мені не потрібні гроші, – його голос був крижаним. – І відтепер це твій дім.

– Навіщо ви викрали мене? – слова звучали більше як вимога, ніж запитання. – Щоб помститися Касимовим? Ви викрали не ту дівчину.

Даміль зробив кілька кроків до мене, скорочуючи відстань між нами. 

– Ти знаєш лише частину історії. Чи сказали тобі Касимови, що їхні дії призвели до смерті невинних людей?

– Я нічого не знаю! – спроба зупинити його наближення була марною. Його руки раптом вп`ялися в мої плечі, міцно утримуючи мене на місці.

– Тепер дізнаєшся!

– Чому я? – крізь сльози та тремтіння в голосі вдивляюся в його темні очі, вимагаючи відповіді. Та чи потрібна була мені його відповідь? – Чому Я?

Даміль мовчить, витримуючи паузу. Його руки сильніше стискають мої плечі, а очі злісно палають.

– Тому що ти стала моєю зброєю для помсти.

Моє серце завмерло.

– Я зруйную їх репутацію. Зроблю так, щоб їх зневажали. Вони не змогли захистити тебе – свою гостю. Це стане їхнім найбільшим приниженням.

– Але я для них нічого не значу!

Він лише зневажливо скривився й труснув мене, змушуючи замовкнути.

– Для старости та його синів найважчий удар не вберегти їхню гостю. Їх зневажатимуть за те, що вони не забезпечили захист своєї гості. Це знищить їх репутацію і відверне усіх старійшин від них.