Розділ шостий

Розділ шостий. День перший.

– Ненавиджу вас! – шепочу ледь чутно, ковтаючи сльози, не в силах припинити істерику, яка вже набирала обертів. – Я вас усіх ненавиджу! – підвищую голос і вже не стримуюсь, починаю кричати. – Я ненавиджу вас всіх! Будьте прокляті! 
– Тихіше, дівчинко, – мякіше заговорила та, що щойно надягла браслети на мої зап'ястя. – Не можна такого казати! Ти не знаєш нас, тож не можеш ненавидіти! А проклинати когось – це харам!
– Та пішли ви зі своїми неможнами! – брикаюсь в руках мовчазного Ілая і погрожую. – Я вб'ю себе, якщо ви мене не відпустите! І моя смерть буде вашим прокляттям! – і не встигаю завершити свою думку, як скрикую від ріжучого болю.
Хлопець, якого покликали для мого утихомирення, різко придавив мене до стіни і проричав на вухо щось невиразне, і не зовсім зрозуміле для мене. Він говорив тихо, випльовуючи кожне слово, ніби погрожуючи мені чи застерігаючи, так щоб його почула лише я. І в нього це непогано виходило, хоча я так і не змогла розібрати жодного слова. Я дивилася в очі Ілая, і дійсно боялася заперечити чи огризнутись. Як загнаний звір я просто дивилася у його каламутні очі. Все що я могла зробити – дивитися та слухати!
– Досить, Ілай! – покликала жінка з червоними губами. – ми не повинні зашкодити їй до консумації. – вона робить жест рукою і мене відпускають. – Чекай свого нареченого і будь слухняною дівчинкою! – посміхаючись продовжує. – Якщо будеш добре поводитися, то Ілай не буде втручатись. А якщо не погодишся на консумацію по своїй волі, то Ілаю доведеться умовляти тебе. – жінка поплескала здорованя по плечу і коли той вийшов з кімнати, залишившись чекати на неї в коридорі, додала. – швидше звикнешся, швидше станеш своєю в нашій сім'ї!
– У мене є сім'я! – Видихаю і, ковзаючи спиною по стіні, опускаюся на підлогу. Притискаю коліна до грудей та заплющую очі. Я втомилася чинити опір. – Якщо я не втечу, то вб'ю себе. – Обіцяю їм і собі майже пошепки.
– Не роби дурниць, дівчино! Не роби!
Мене залишили одну, даючи час на роздуми та ухвалення рішення. Правда, що я можу вирішити, коли мене спіймано і посаджено в клітку? Хіба можна щось змінити і повернути назад? Я поводилася занадто самовпевнено і отримала по заслугам. Коли кажуть щоб була обережною, треба бути такою, а не... 
Моя думка обірвалася, як тільки відчинилися двері.
Із завмиранням серця дивлюся на людину, яка увійшла до кімнати і розумію, що Доля жорстока і невблаганна жінка у справах любовних. Ось і зараз вона виправдала свою «тверду руку», впустивши в мій жахливий сон Даміля Оразова. Він виглядав впевненим і беземоційним. Його обличчя було відчуженим, і водночас загадковим. Легка втома і прикриті віями очі приховували від мене їх сапфіровий блиск.
Даміль навіть не глянув у мій бік, а я сиділа забившись у кут, і дивилася на нього з побоюванням. Він як господар ситуації підійшов до ліжка і зупинився. Повільно почав розстібати гудзики на малиновій сорочці, ніби граючи пальцями хтиву мелодію. Мовчання залишало в повітрі напруження і відбивалось гулом у голові та прискоренням серцебиття.
Позбавившись останньої перешкоди, Даміль відкинув сорочку на підлогу, оголивши своє ідеальне тіло. Якби я була у стані спокою, то неодмінно оцінила його фізичні якості, відмітивши кілька рубців на жилястих руках та лівому міжребірї. Та я була у стані, коли зовнішня краса не мала значення, коли очі дивились та не бачили, коли всі плюси перетворювались у мінуси.
Шлунок почало зводити від ниючого болю, що розливається по руках і ногах, і вдаряє в самісіньке серце спазмом. Роблю кілька коротків вдихів носом, втягуючи живіт і видихаю привідкритим ротом, розслабляючи мязи живота. Стає трохи легше, та естафета передається голові її запамороченням та тиском навколо очей. Щоб якось привести себе до тями, вдаюсь до того, чого мене вчив батько: «Щоб переключитись з одного болю, зроби собі інший біль». З усіє сили роздряпую шкіру на лівій руці кількома різкими рухами, допоки не виступає кілька крапель крові і запаморочення починає зникати.
– Я хочу додому! – впевнено заявляю, незважаючи на підступаючу нудоту. Наслідки перенервування та істеричності даються в знаки. Моє тіло починає тремтіти вже не від страху, а від слабкості та психо-фізичного вигорання і перенапруження. – Я хочу повернутись додому!
– Ти вдома. – спокійно відказує Даміль, повернувши голову в мій бік.
– Це не мій дім. – зітхаю, повільно підводячись з підлоги. – поверніть мене додому і мої батьки дадуть вам стільки грошей, скільки забажаєте! 
– Мені не потрібні гроші, Лавіка. – прохолода в його голосі була лякаючою. – І відтепер це твій дім.
– Навіщо ви викрали мене? – сама не розумію звідки беру сили, але починаю розпитувати свого викрадача, відволікаючи його від того задля чого він зняв свою сорочку. – щоб помститися родині Касимових? То ви викрали не ту дівчину. 
– Тобі розповіли історію наших родин, – майже не здивувався він і зробив крок у мою сторону. – а чи все розповіли? – ще один крок. – чи сказали правду? – ще один. – Чи повідомили тобі Касимови, що через них з життя пішли кілька невинних людей? – він зупинився навпроти мене, поглянувши в мої очі своїм каламутним поглядом, в якому окрім цинізму та пустоти була лише ненависть. – Ні? Напевно вони ніколи не визнають своєї провини.
– Я нічого не знаю про відносини між вами та причини вашої ворожди. – чесно відповідаю і здригаюсь усім тілом, ледве утримавшись на ногах, коли руки Даміля хапають мене за плечі і стискають їх.
– То тепер дізнаєшься!
– Чому я? – крізь сльози та тремтіння в голосі, крізь неміч та біль, вдивляюсь в його очі, вимагаючи відповіді. Та чи потрібна була мені його відповідь? І що він повинен відповісти? Що я хотіла почути? Сама не знаю. – Чому Я?
Даміль мовчить. Його руки сильніше стискають мої плечі, а очі палають.
– Тому що ти станеш зброєю для помсти. – врешті відповідає він і на мій подив пояснює. – Я думав, що мені прийдеться чекати ще один рік, допоки найменша з Касимових досягне шістнадцятиліття, та потім зявилась ти, Лавіка. І саме ти стала моїм карт-бланшем. Я одним махом зруйную їх усіх, знищу репутацію старости та його ідеальних синів.
– Я? Я не маю значення для них, я далека родичка. – пояснюю йому, але Даміль примушує мене замовчати, різко трухнувши моє тіло, ніби я була зламаною лялькою в руках дитини.
– Для старости та його синів найважкіший удар не вберегти їхню гостю. Їх зневажатимуть за те, що вони не забезпечили захист своєї гості. Це знищить їх репутацію і відверне усіх старійшин від них.
– Це не спрацює. – відказую ледь чутно. – Ми живемо у сучасному світі!
– Ми живемо у місті Н, Лавіка. У місті, де традиції - це закон! – розвернувши мене і себе одним швидким обертом, Даміль штовхає мене до ліжка, не відпускаючи мої плечі. – І тепер ми повинні зробити все за традиціями викрадання нареченої. 
– Я хочу додому! – вигукую у весь голос і за крок до ліжка починаю пручатися, відчуваюси небезпеку його намірів.
– Звикай до того, що мій дім – це твій дім. – спокійно відказує Даміль і штовхає мене на ліжко. – ти моя викрадена наречена і зовсім скоро станеш моєю дружиною.
Серце завмирає, коли він нависає наді мною і вхопившись за край спідниці моєї сукні, тягне її догори, оголюючи стегна. Заливаючись фарбою, починаю пручатись, перехоплюю його руку і благальним поглядом вдивляюсь в крижані очі. Тремтіння в тілі перетворюється в тремор мязів та сперте дихання. Страх застеляє очі, не дозволяючи мозку зреагувати.
– Не треба!
– Не змушуй мене взяти тебе силою, Лавіка. – гарчить Даміль і я щось згадую.
– Це згвалтування. – нагадую йому, напружуючись. – Я незаймана і неповнолітня!
– На твоїх руках браслети нареченої. 
– Це все ще згвалтування!
– Це консумація!
– А як же сім днів? – продовжую нервово напрягати кожну звивину в мозку, відшукуючи будь-які зачипки. – сім днів до прийняття рішення чи звільнення.
– Я вирішив скіпнути цей термін. Після консумації буде неважливо чи була ти згодна чи ні.
– Зачекай. – зітхаю, прибираючи свої руки і розслабляючись наскільки це можливо. – Зачекай одну мить.
Коли я готувалась до вступу у медичний вуз, то ознайомлювалась з деякими роботами професорів. Одна з таких робіт була присвячена питанню як повинна поводитись жертва при згвалтуванні. Це була важка тема як для цнотливої дівчини-підлітка так і для особи жіночої статі вцілому.
З деяких досліджень випливали висновки, що інколи жертва повинна мати сили на прийняття факту неминучості, щоб врятувати собі життя, а в деяких випадках і зупинити наміри та бажання гвалтівника. Жертва повинна поводитись так, ніби вона не проти надати свої сексуальні послуги і задовольнити потребу того, хто бажає взяти її силою. Та хіба це легко зробити в реальній ситуації?
– Мені потрібно прийняти душ! – видихаю в його губи, коли вони нависають над моїми губами. І додаю більш мяко. – Я маю право на це? 
– Маєш. – погоджується Даміль, все ж залишивши на моїх губах легкий поцілунок. – Ходімо. – він швидко схопився з ліжка і простягнув мені свою руку. – Я відведу тебе в душ. – Користуюся цією затримкою та прикриваю стегна спідницею сукні, і не прийнявши його руки, якось зповзаю з ліжка. – Ти не зможеш втекти, Лавіка. – застерігає Даміль, відчиняючи двері. – не відтягуй того, що станеться попри твоє бажання та готовність. Консумація відбудеться сьогодні!
– Попри мою згоду чи ні, це буде зґвалтування неповнолітньої. – промовляю тихо і виходжу за Дамілем в коридор.
– Я не збираюся ґвалтувати тебе, Лавіка. – почувши сказане мною, Оразов хапає мене за лікоть і швидко веде у дальню кімнату на поверсі. – Все буде відбуватися за згодою. Повір мені, ти погодишся віддатись мені!
– Не погоджуся! – Запевняю його і знову здригаюся.
– Лавіка, – загарчав він, притиснувши мене до стіни і піднісши вказівний палець правої руки до мого обличчя, погрозливо натякаючи на серйозність наступного. – будь хорошою дівчинкою і навчися не суперечити мені заради всіх святих! Не випробовуй мене, Лавіка!
– Я не суперечитиму, якщо повернуся додому цілою і неушкодженою. – проковтую ком відчаю, і знов стаю маленькою наляканою дівчинкою. – Відпустіть мене додому! Я просто хочу повернутись додому!
– ТИ ВДОМА! – проричав Даміль і різко відчинив двері у ванну кімнату. – Пішли в душ! – Заштовхавши мене всередину, Оразов відкриває скляні двері душової кабінки, пропускаючи мене вперед. – Душ! Ти ж хотіла помитися? – він не зводить з мене своїх сповнених ненависті очей і вмикає воду. Холодний потік стає крижаним, і водоспадом обрушується на мою голову. – Перше бажання виконане!
– Холодно. – видихаю, відчуваючи як неконтрольване тремтіння тіла набирає оберти, передаючи естафету цукотінню зубів. – Я не хочу! Не так! – Упираюся руками в його груди і мотаю головою. – Припиніть!
– Ти хотіла помитись, то мийся! – відказує він, відштовхуючи мене від себе під поток крижаної води. – Наші закони всім відомі, то чого ж ти чекала? – обхопивши руками плечі, дивлюсь на нього і майже не відчуваю ні болю, ні холоду. – Ти була досить сміливою, коли навколо тебе вештались захистники. Та ми живемо за законами традицій, і чим швидше ти змиришся зі своєю долею, тим швидше звикнеш до життя зі мною! А якщо не звикнеш, то це будуть твої проблеми! Я завжди можу взяти другу дружину, а тебе триматиму принципово! І повір мені, ніхто з Касимових не зможе нічого змінити! Сучасні закони ламаються, коли стикаються з традиціями нашого міста, рішення старійшин має владну силу над законом! – він замовк, заспокоївся і запитав. – Ти згодна на консумацію?
– Якщо тебе це задовольнить. – відказую приречено і не зважаючи на наслідки довгого перебування під холодним потоком, починаю розстібувати гудзик сукні на шиї. Попри слабкість та тремтіння рук, попри важкість вологої тканини, я спромоглась зняти з себе сукню, залишившись в нижній білизні та улюблених чобітках. Чи було мені соромно? Так. Чи було боляче визнавати свій програш? Ні. Все що мене турбувало в цю мить – це виживання. Я повинна була вижити, щоб спланувати втечу. Я повинна була довести Оразову, що підкоряюсь їхнім традиціям.
– Ти згодна на консумацію? – знов питає він, вимикаючи воду.
– Мені все одно. – зітхаю і пошатуюсь всім тілом, утримуючи баланс з останніх сил.
– Все одно? – дивується Даміль і в мить, коли я падаю, втрачаючи свідомість, встигає перехопити моє тіло.