Розділ шостий

Розділ шостий. День перший.

– Ненавиджу вас! – шепочу ледь чутно, ковтаючи сльози, неспроможна  припинити істерику, яка вже набирала обертів. – Я вас усіх ненавиджу! – підвищую голос і вже не стримуюсь, починаю кричати. – Я ненавиджу вас всіх! Будьте прокляті! 

– Тихіше, дівчинко, – м’якіше заговорила та, що щойно надягла браслети на мої зап'ястя. – Не можна такого казати! Ти не знаєш нас, тож не можеш ненавидіти! А проклинати когось – це харам!

– Та пішли ви зі своїми неможнами! – брикаюсь в руках мовчазного Ілая і погрожую. – Я вб'ю себе, якщо ви мене не відпустите! І моя смерть буде вашим прокляттям! – і не встигаю завершити свою думку, як скрикую від пронизливого болю.

Хлопець, якого покликали для мого утихомирення, різко придавив мене до стіни і проричав на вухо щось невиразне, і не зовсім зрозуміле для мене. Він говорив тихо, випльовуючи кожне слово, ніби погрожуючи мені чи застерігаючи, так щоб його почула лише я. І в нього це непогано виходило, хоча я так і не змогла розібрати жодного слова. Я дивилася в очі Ілая, і дійсно боялася заперечити чи огризнутись. Як загнаний звір я просто дивилася у його каламутні очі. Все що я могла зробити – дивитися та слухати!

– Досить, Ілай! – покликала жінка з червоними губами. – ми не повинні зашкодити їй до консумації. – вона робить жест рукою і мене відпускають. – Чекай свого нареченого і будь слухняною дівчинкою! – посміхаючись продовжує. – Якщо будеш добре поводитися, то Ілай не буде втручатись. А якщо не погодишся на консумацію по своїй волі, то Ілаю доведеться умовляти тебе. – жінка поплескала здорованя по плечу і коли той вийшов з кімнати, залишившись чекати на неї в коридорі, додала. – швидше звикнешся, швидше станеш своєю в нашій сім'ї!

– У мене є сім'я! – Видихаю і, ковзаючи спиною по стіні, опускаюся на підлогу. Притискаю коліна до грудей та заплющую очі. Я втомилася чинити опір. – Якщо я не втечу, то вб'ю себе. – Обіцяю їм і собі майже пошепки.

– Не роби дурниць, дівчино! Не роби!

Мене залишили одну, даючи час на роздуми та ухвалення рішення. Правда, що я можу вирішити, коли мене спіймано і посаджено в клітку? Хіба можна щось змінити і повернути назад? Я поводилася занадто самовпевнено і отримала по заслугах. Коли кажуть, щоб була обережною, треба бути такою, а не... 

Моя думка обірвалася, як тільки відчинилися двері.

Із завмиранням серця дивлюся на людину, яка увійшла до кімнати і розумію, що Доля жорстока і невблаганна жінка у справах любовних. Ось і зараз вона виправдала свою «тверду руку», впустивши в мій жахливий сон Даміля Оразова. Він виглядав впевненим і беземоційним. Його обличчя було відчуженим, і водночас загадковим. Легка втома і прикриті віями очі приховували від мене їх сапфіровий блиск.

Даміль навіть не глянув у мій бік, а я сиділа забившись у кут, і дивилася на нього з побоюванням. Він як господар ситуації підійшов до ліжка і зупинився. Повільно почав розстібати ґудзики на малиновій сорочці, ніби граючи пальцями хтиву мелодію. Мовчання залишало в повітрі напруження і відбивалось гулом у голові та прискоренням серцебиття.

Позбавившись останньої перешкоди, Даміль відкинув сорочку на підлогу, оголивши своє ідеальне тіло. Якби я була у стані спокою, то неодмінно оцінила його фізичні якості, відмітивши кілька рубців на жилястих руках та лівому міжребер'ї. Та я була у стані, коли зовнішня краса не мала значення, коли очі дивились та не бачили, коли всі плюси перетворювались у мінуси.

Шлунок почало зводити від тупого болю, що розливається по руках і ногах, і вдаряє в самісіньке серце спазмом. Роблю кілька коротких вдихів носом, втягуючи живіт і видихаю прочиненим ротом, розслабляючи м’язи живота. Стає трохи легше, та естафета передається голові її запамороченням та тиском навколо очей. Щоб якось привести себе до тями, вдаюсь до того, чого мене вчив батько: «Щоб перемикнутися з одного болю, зроби собі інший біль». З усієї сили роздряпую шкіру на лівій руці кількома різкими рухами, допоки не виступає кілька крапель крові і запаморочення починає зникати.

– Я хочу додому! – впевнено заявляю, попри  нудоту. Наслідки пере нервування та істеричності даються в знаки. Моє тіло починає тремтіти вже не від страху, а від слабкості та психофізичного вигорання і перенапруження. – Я хочу повернутись додому!

– Ти вдома. – спокійно відказує Даміль, повернувши голову в мій бік.

– Це не мій дім. – зітхаю, повільно підводячись з підлоги. – поверніть мене додому і мої батьки дадуть вам стільки грошей, скільки забажаєте! 

– Мені не потрібні гроші, Лавіка. – прохолода в його голосі була лякливою. – І відтепер це твій дім.

– Навіщо ви викрали мене? – сама не розумію звідки беру сили, але починаю розпитувати свого викрадача, відволікаючи його від того задля чого він зняв свою сорочку. – щоб помститися родині Касимових? То ви викрали не ту дівчину. 

– Тобі розповіли історію наших родин, – майже не здивувався він і зробив крок у мою сторону. – а чи все розповіли? – ще один крок. – чи сказали правду? – ще один. – Чи повідомили тобі Касимови, що через них з життя пішли кілька невинних людей? – він зупинився навпроти мене, поглянувши в мої очі своїм каламутним поглядом, в якому окрім цинізму та пустоти була лише ненависть. – Ні? Напевно вони ніколи не визнають своєї провини.

– Я нічого не знаю про відносини між вами та причини вашої ворожди. – чесно відповідаю і здригаюсь усім тілом, ледве утримавшись на ногах, коли руки Даміля хапають мене за плечі і стискають їх.

– То тепер дізнаєшся!

– Чому я? – крізь сльози та тремтіння в голосі, крізь неміч та біль, вдивляюсь в його очі, вимагаючи відповіді. Та чи потрібна була мені його відповідь? І що він повинен відповісти? Що я хотіла почути? Сама не знаю. – Чому Я?

Даміль мовчить. Його руки сильніше стискають мої плечі, а очі палають.

– Тому, що ти станеш зброєю для помсти. – врешті відповідає він і на мій подив пояснює. – Я думав, що мені прийдеться чекати ще один рік, допоки найменша з Касимових досягне шістнадцятиліття, та потім з’явилась ти, Лавіка. І саме ти стала моїм карт-бланшем. Я одним махом зруйную їх усіх, знищу репутацію старости та його ідеальних синів.