Розділ пятий

Розділ пятий. Той день.

Після тієї фатальної зустрічі з Дамілем у коридорі центрального корпуса мого вуза, я ще тиждень оглядалась по сторонах, вбачаючи у кожному молодику того диявола. Кожна чорна шкіряна куртка нагадувала про нього і викликала слабкість в моїх ногах, а інколи і нудотний біль шлунка. Та все ж він не зявлявся. Хоча інколи мені здавалось, що хтось спостерігає за мною, коли ми катались з братами по нічному місту, коли їздили до торгового комплексу, коли зупинялись на заправках і їли морозиво, і тоді коли я сиділа на лавці в очікуванні мого ескорту.
За першим тижнем закінчився і другий. Я заспокоїлась і продовжила йти до своєї мети, не озираючись через плече та не вбачаючи загрози у незнайомцях, які подекуди вештались неподалік мене. Навчання було насиченим, тому я не мала часу на роздуми про знахабнілого ворога усієї родини дядька Мурата. Щоправда інколи, зачитуючись Дракулою та Монте-крісто згадувала наш поцілунок.
Життя тривало. Аскат наважився просити дозволу у своїх батьків на сумісну підготовку зі мною, і після кількох візитів тітки Дільзоди до нього додому, отримав дозвіл. Ми дійсно здружились з ним і мали багато спільних інтересів, одним з яких був інтерес до навчання. Коли ми зустрічались щоб обговорити лекцію чи звірити конспекти, то не вели пустих розмов до самого закінчення наміченого, а вже коли все було зроблено насолоджувались спілкуванням.
Аселя інколи жартувала над нами у стилі: «Холі-молі діти долі! Лавіка і Аскат як гроза і водоспад! Один одному посміхаються, у наречених граються!», за що отримувала від мене, і кілька разів від тітки Дільзоди, по сраці. Та все ж продовжувала підтрунювати мене перед своїми батьками та заявляла, що вони повинні якнайшвидше заручити нас.
Перший місяць зими зустрів нас теплими сонячними днями, хоча за прогнозами погоди вже за кілька днів розпочнуться сильні дощі, які зміняться мінусовою температурою та можливими опадами снігу. Я спромоглася закрити перший триместр на відмінно, чим не могла не пишатися і емоційно розповідала своїм батькам про кожен залік та кожен написаний тест.
Як ми і домовлялись з Аселею, святкувати моє вигризання граніту науки, з дозволу дядька Мурата та підтримки Аділя, випадало на суботу. Місце святкування було незмінним і єдиним можливим – клуб «Деревянк». Та окрім нас з Аселею та наших старших братів і їхніх друзів, цього разу до нас повинні були приєднатись кілька моїх одногрупників, одним з яких був Аскат.
Ми прибули на святкування о шостій вечора, під саме відкриття клубу, сподіваючись бути першими. Та таких самих як ми було кілька компаній. Наш столик з диванами було заброньовано заздалегіть, тому ми одразу пройшли на своє місце, щоб потім не штовхатися у натовпі новоприбулих відвідувачів.
– Пішли танцювати! – вхопивши мене за руку, Селя потягла нас на середину умовного танцювального майданчика, який не мав зайвої уваги. – Я так хочу відпочити!
– Від чого? Від дитинства? – посміюючись запитую її, і вона відповідає з серйозним майже дорослим виразом на обличчі.
– Від школи, від опіки братів, від лякаючих правил і ідіотських традицій.
– Лавіка, – Аділь підбіг до мене і шикнувши на Аселю, щоб та не втручалась, нагадав нам про обережність. – Як тільки танцюючих стане більше десятка, одразу просувайтесь до нашого столика ближче, щоб ми могли вас бачити. – і звернувся до своєї норовливої сестри. – не смій очима розтрілювати чоловіків!
– А де ти бачиш чоловіків? – огризається Аселя, за що отримує смикання за вухо. – Аййй!
– Відірву і зїм! – Аділь знов повертається до мене. – Лавіка, ти головна! Слідкуй за нею!
– Гаразд. – киваю йому. – Не хвилюйся! 
– Я вже примітила собі партнера на повільний танець! – радісно вигукнула Аселя, тільки-но Аділь відійшов від нас подалі. Вона не зводила очей з високого молодика, який танцював неподалік від нас. І рухався він досить граційно. – Це мій ідеал!
– У тебе ідеали змінюються кожного тижня. 
– Що є то є. – погоджується вона і емоційно рухає стегнами, піднімаючи спідниці своєї сукні вище колін, ніби привертаючи до себе увагу того високого парубка. Сьогодні Аселя була діловито-сексуальною у цій вишневій сукні облягаючого силуєту, що підкреслювала її дівочі форми в поеднанні з невисоким каблучком шкіряних башмачків.
– Селя, – легенько шмагаю її по руках, незадоволено похитуючи головою, адже така поведінка «занадто» навіть для мого розуміння. – Якщо не хочеш повернутися додому раніше, не роби дурниць!
– Нууу Лав, – вона ображено скривила своє миленько обличчя і відпустила спідниці. – ти ж не така як вони! Чому забороняєш пофліртувати?
– Не така. Але це не виправдання для тебе. Це не флірт, а відкрита розбещенність!
– Добре, не буду розбещуватись. – закочуючі свої очі, вона розслабила плечі і почала плавно рухатись, малюючи хвилі руками.
Ми танцювали три пісні поспіль, поки нас не покликав Айрат, помахавши нам рукою. Наші закуски та напої вже були на столику, тому ми повинні були приєднатись до хлопців, щоб підняти кілька бокалів соку за моє відмінне навчання. Червоніючи від загальної уваги, я намагалась сховатися за пасмами волосся, яке було завите у локони і пружинило при хотьбі. 
Моє вбрання було досить простим за мірками модних тенденцій сьогодення, і Аселя відмовляла мене вдягатись у це, як вона зазначала «застаріле минуле». Сукня а-силуету з розкльошеним низом та краплеподібною горловиною темно-синього кольору була комфортною і теплою, а ще до неї пасували мої улюблені чорні чобітки з штучним хутром. Тому думка кузини залишилась при ній і ніяк не вплинула на мое рішення.
Перші сорок хвилин мій настрій був запаморочливим, я була щаслива і раділа тому, що можу відпочити і повеселитись у приємній компанії, не турбуючись ні про що. А потім я побачила його. Диявол у чорній шкіряній куртці увійшов до клубу у супроводі кількох молодиків, які не відрізнялись кольорами вбрання і не мали особливостей у зовнішності, щоб бути закарбованими у памяті закоханих дівчат.
Даміль був одним з тих, кого називали «усім друг, усім приятель». Він тиснув руку майже кожному другому чоловікові у залі, і інколи вітався з місцевими красунями, ввічливо обіймаючи їх. Я не могла відвести від нього очей і дивувалась, чому він ніяк не реагував на мене, адже наші погляди кілька разів пересікались. Впевнена, що він побачив мене і впізнав, та робив вигляд що ми незнайомі.
Я чудово розумію, що не маю права ображатись на хлопця, який примудрився мене залякувати своєю присутністю, а в останню нашу зустріч не питаючи дозволу поцілував. Та все ж мені було зовсім не по собі, коли після шквалу уваги, він робить вигляд що мене не існує.
Спочатку моя образа була надто помітною для оточуючих, і Аселя навіть запідозрила щось, пристаючи з допитами про моє різке знервування та незмогу відвести погляду від ворога їхньої родини. Але я змогла переконати її в тому, що нервуюсь через те, що відчуваю дискомфорт в його присутності і навіть побоююсь його. Та вже за якихось півгодини змирившись з тим, що його байдужість – це краще, що могло статися і вона повинна була зявитись раніше, я зосередилась на нашій компанії, до якої щойно доєднались Аскат з близнюками.
Поява мого вузовського приятеля неаби як розряджала обстановку і відволікала мене від косих поглядів у сторону диявола. І навіть перший повільний танеці я подарувала Аскату і пообіцяла наступні два танцювати лише з ним. Вечір танців та веселощів продовжувався до опівночі. Ми не збирались повертатись до другої ночі, тому витанцьовували як умога більше енергії, щоб перезарядитись на новий триместр навчання.
Третій повільний танець щойно завершився і ми з Аскатом все ще тримаючись за руки, пішли до нашого столика, як позаду нас почулися крики. Я одразу розвернулась, згадавши, що Аселя танцювала з її сьогоднішнім ідолом у тому напрямку. Айрат вже стояв біля сестри і щось пояснював високому брюнету, а вже за мить вони сцепилися між собою і почалась бійка. Музика вже не грала і головний діджей клубу нагадував усім про правила поведінки в його клубі та закликав охорону втрутитись.
– Мабуть, я повинен допомогти їм, – знизавши плечима, Аскат сумними очима подивився на мене, ніби благаючи про дозвіл приєднатись до сутички, що плавно переростала у масову бійку.
– Я не впевнена, що їм потрібна допомога. – посміхаюсь, киваючи головою на друзів кузенів, які вже розштовхували сміливців, і приймали оборону один за одного. Аділь обіймав за плечі розлючену Аселю, яка явно не бажала миритись з побиттям свого ідолу. – Якщо вони не зможуть зупинитись, тоді і я піду допомагати. – запевняю його.
– Лавіка! – я почула своє імя і подивилась на Аділя, який вже мчав до нас, розмахуючи руками. За ним бігла і Аселя, верещачи як різана свинка. – Біжи до нас! Лавіка!
– Біжи! – зітхнув Аскат, відштовхуючи мене вперед до родичів, та було запізно.
Поки кипіла бійка в одній стороні і вся охорона збіглась до основної маси відвідувачів, ми залишались більш непримітними і зовсім забулись про безпеку. Аділь та Аселя, а слідом за ними кілька кузенових друзів та близнюки Ахмад і Ахмед, бігли в нашу сторону, намагаючись перешкодити втілинню в життя варварській традиції викрадення. Аскат першим зрозумів, що коїться, коли отримав чіткий сигнал від Аділя. Він відштовхнув мене, а сам кинувся грудьми на кількох чоловіків у масках, які з легкістю впорались з перешкодою і вхопили мене за руки.
В цю мить моя награна дорослість, вміння та знання про поведінку жертви і її супротив, зникли. На практиці все відбувалось інакше. Можливо я могла б скористатися прийомом самооборони якби мала одного нападника, та проти кількох кремезних чоловіків врядче щось подіє. Мене швидко волокли до чорного входу, не зважаючи на мої марні спроби звільнитись чи ускладнити їм моє викрадення.
Я бачила розлючене обличчя Аділя, якому перекрили шлях кілька хлопців, затримуючи його за кілька кроків від мого порятунку. Я бачила як сльози і відчай Аселі перетворюються у істерику та завивання. Перед тим як мене винесли на вулицю, я побачила розгніваний погляд Айрата, який наскочив на перешкоду і разом з братом та друзями, проривався вперед. А ще я бачила Даміля, що стояв осторонь і спокійно спостерігав за тим, як мене викрадають з клубу.
Десь у душі я молила його про допомогу, благала бути не лише самовпевненим знахабнілим красенем, а на мить стати людиною і допомогти не дівчині, і не малолітній зухвалій приїзджій, а допомогти іншій людині яка втрапила в халепу. Та всі мої молитви і благання залишились непочутими. Коли остання надія на людяність диявола зникла, я згадала про свого батька, і подумки гукала його. Я все ще була маленькою татовою дівчинкою, яка потребувала його захисту.
Мене на одну мить звільнили від рук-ланцюгів, коли підвели до позашляховика, мотор якого працював у режимі готовності рушати. І попри страх та нездатність прораховувати ходи, я скористалась моментом і схопивши одного з нападників за грудки, з усією можливою силою вдарила коліном в пах. Авжеж в кіно це показують легко і дієво, а в реальності все залежить від пані Випадковості. Відстань між нами була занадто маленькою, тому моє коліно не досягло поставленої цілі, хоча і викликало деякий дискомфорт чоловіка в масці.
Жоден з нападників не вимовив і слова, не подав і звуку, ніби це щось змінювало. Мене встигли схопити на півкроці від втечі, заламавши руки за спиною та впихнувши в салон автівки, яка, щойно за мною заліз один з конвоїрів, рушила з місця, залишаючи визджання шин на асфальті.
На задньому сидінні нас було троє. Мене затиснули двоє кремезних чоловіків своїми тілами, не дозволяючи навіть поворухнутись. Я втрачала сили триматися і почала плакати, закусивши нижню губу та проковтуючи своє виття. Попри те, що я бачила дорогу по якій ми їхали, і інколи в полі зору зявлялись ліхтарі, освітлюючи місцевість, я не могла її запамятати. Ми їхали заміською частиною, де окрім полів і поодиноких будинків не було жодної зачіпки для памяті.
Не можу знати як довго ми їхали, і чи була за нами гонитва з переслідуванням, та в дорозі ми провели не менше тридцяти хвилин, перші пятнадцять з яких я проплакала. А коли сльози майже переросли в істерику, згадалось вчення мого батька: «Сльози не допоможуть вирішити проблему, але вони необхідні для очищення розуму. Коли сльози зупиняються, твій мозок починає думати критично».
Так і сталося. Коли я зрозуміла, що та татова маленька дівчинка виплакалась, в мені прокинулась цілеспрямована я. Та моя сутність, яка йшла до своєї мети, переконала батьків та родину дозволити мені поступити до медичного вузу, виборола право навчатись у містечку Н з його варварськими традиціями, та наважилась дати ляпаса самозакоханому хлопцю, який виявився слабаком і боягузом.
Одна думка про Даміля Оразова викликала в мені емоційний спалах та надала сил для тверезого огляду ситуації. Я бажала знайти вихід, повернутись додому і при першій же зустрічі з дияволом, сказати йому в обличчя усе те, що я про нього думаю!
Тепер, коли я могла тверезо дивитись на події, було очевидно, що викрадачі не збирались мене вбивати. Принаймні поки що. Намагатись чинити опір зараз, затиснутою між двома міцними тілами, не було раціональним. Я не мала жодного шансу. Тому наступний крок можна зробити, коли ми вийдемо з автівки. У мене буде кілька секунд на те, щоб вирватись з оточення і шукати порятунку.
Коли машина зупинилась, чоловік зправа від мене вийшов першим. Він відчинив двері, виліз з салону і вхопивши мене за руку, потяг на себе. Почувши як позаду мене гримнули дверцята, я відкинулась спиною назад і з силою та прицільним випадом вдарила підошвою свого чобітка у обличчя в масці. Цього разу чоловік подав голос, вилаявшись банальними назвами частин тіла та їх відмінками, і відпустивши мою руку, притис обидві долоні до свого носа.
– Зламала, зараза! – поки він був контужений моїм вчинком, я скористалась заминкою і кинулась до іншого виходу. Відкрила пасажирські дверцята і скочивши на землю, зробила ривок у темряву. – Тримай її!
Цього разу мене вхопили за волосся і як шкідливе кошеня змусили підкоритися. Біль був неймовірним. Шкіра на голові палала, наближаючись до стану зняття скальпу, тому я опустила руки і пообіцяла слухатись:
– Я зрозуміла! Я більше не буду! – проричала голосно, схопившись руками за голову. – Яне буду противитись!
– Ведіть її у кімнату. – почувся цинічний жіночій голос. Наказний тон був холодним і безжальним.
Я не могла побачити хто говорив і хто був поряд з нами. Мої очі були засліплені різким світлом ліхтарів, які направлялись мені в обличчя, тому я нічого не бачила і нічого не роздивлялась. Чоловік, який встиг вхопити мене за волосся, не збирався прибирати своєї руки, переконуючись в моїй бездіяльності, завів мене у будинок.
Після нічної прохолоди відчувалось тепло. Повітря було просочене ароматами прянощів та приємною мелодією. Мене провели довгим коридором, стіни якого були увішані різними картинами, до гвинтоподібних сходів. Підніматись по сходах було неймовірно важко, адже мене продовжували утримувати за волосся, тому доводилось схилятись навпіл.
На другому поверсі підлога була вистелена килимами, візерунки яких нагадували квіти, такі самі як у домі дядька Мурата. Мене відпустили тоді, коли ми увійшли до другої кімнати з великим ліжком, застеленим білими простирадлами та усипаним пелюстками різнокольорових квітів. Окрім ліжка в кімнаті не було абсолютно нічого і це неаби як лякало!
Коли за моєю спиною зачинились двері, а в замку провернувся ключ видаючи характерне клацання, я подивилась на вікно, завішане червоними шторами. Підбігла до нього і відсмикнула важку тканину, щоб зрозуміти чи зможу я скористатись ним для свого спасіння. Ні. Цей варіант відпадав одразу. На вікнах були грати, крізь які я не зможу пролізти навіть попри сильне бажання. Оглянувши кімнату кілька разів, зазирнувши під ліжко та промацавши матрас, я зрозуміла, що нічого не знайшла для викорастання. 
Мої викрадачі добре підготувались.
Забившись у кутку кімнати, я чекала на нову можливість, якою я неодмінно скористаюсь. Дихаючи ритмічно, та розминаючи скроні, мені вдалось запобігти новому приступу істерики, що рвалась з тієї маленької татової дівчинки, яка від розпачу втрачала надію на порятунок і благала себе прокинутись від цього кошмару.
Не встигла я заспокоїтись, як почула провернення ключа у дверному замку. Я напружилась усім тілом, складаючи пальці в кулаки і як маленьке зажухане звірятко, готувалась до останнього стрибка. Стрибка ціною свого життя. На порозі кімнати з'являються дві жінки середнього віку, одягнені в червоні балахони. Вони привітно посміхаються та йдуть до мене. Помічаю в руках тої яка йде позаду, невелику скриньку і ковтаю суху грудку безсилля, що застигла в горлі.
– Дай нам свої руки, дівчинко! – просить чи м'яко вимагає перша, і розвернувшись до своєї соратниці, відкриває скриньку.
– Навіщо? – запитую, сміливо розглядаючи малюнки на руках жінки, голос якої здався мені знайомим.
– Сама знаєш навіщо. – досить спокійно відказує вона і повертається до мене, утримуючи в руках золоті браслети. – Тебе викрали як наречену. Ці браслети будуть свідками твого зречення від минулого та отримання нового статусу. Одягнувши браслети, ти більше не будеш полонянкою, а станеш гостею у нашому домі.
– Якщо ви відпустите мене, мої батьки винагородять вас. – намагаюсь підкупити їх чи викликати інтерес грошима, адже усі жінки полюбляють гроші, щоб там вони не казали. 
– Не говори дурниць! – посмішка на червоних губах першої жінки нагадує хижу. – Давай свої руки. Ми втрачаємо дорогоцінний час.
– Я накладу на себе руки, якщо ви надягнете на мене ці штуковини! 
– Дурна дитина! – вигукнула та, яка тримає скриньку, та одразу замовкла.
– У нашій родині ніхто не обривав своє життя, і тобі не дозволимо! – якось занадто впевнено пояснила перша і кивнула мені. – А тепер не дури, і дай мені свої руки! Я надягну на них браслети, і твій наречений прийде до тебе для консумації!
– Консумації? – перепитую і заходжусь істеричним сміхом. – Консумації чого? Консумації майбутнього вироку? Консумації вашого божевілля? – я все ще була цнотлива і не мала жодного сексуального досвіду, але не була повною ідіоткою, щоб не знати значення цього слова. – ми що повернулись на кілька століть в минуле? Вам треба, ви і консумуйтесь!
– Давай свої руки, дурне дівчисько. – повторювала вона, не приховуючи ні свого роздратування, ні ненависті в темних очах.
– Ні! – Мотаю головою і ховаю руки за спиною. – Ні! – підводжусь на ногах і дивлюсь на залишені відкритими двері. – Я не дамся вам живою! – вже розпланувала дії, як мене перебили.
– Ілай! – Покликала жінка зі скринькою, і в кімнату увійшов високий молодий чоловік з коротко остриженим волоссям та акуратною борідкою. – Ілай, потримай дівчинку.
Чим ближче наближався цей Ілай до мене, тем очевиднішим ставав факт його кремезності. Мені було досить одного погляду на його долоні, щоб зрозуміти, що це долоні які можуть мене роздавити як комаху, якщо я спробую супротивитись йому. 
– Не смій торкатись мене! – заволала я на все горло, але це не допомагало. – Не смій! Ні! 
 Ілай швидко підійшов до мене і мовчки в кілька рухів вивернув мої руки поперед себе, утримуючи їх у мертвій хватці. Боляче не було. Було нещадно і нестерпно гризотно. Колись в дитинстві я мала необачність просунути руку між прут, бажаючи торкнутись каченят. Каченят я так і не змогла торкнутись, як і не змогла висунути руку, і щоб я не робила, як не викручувала запясток, а залишалась в пасці. Тоді було відчайдушно млосно від безсилля, а тепер в тисячі разів нестерпніше.
– Ну ось, – зітхнула жінка, застібнувши другий браслет на моїй руці, – а ти панікувала. – вона з якоюсь внеземною огидою усміхнулась, оглянувши мене з ніг до голови, поки по моїх щоках котились зрадливі сльози. – Просто роби те що тобі велено, і все буде добре.