Розділ пятий

Розділ п’ятий. Той день.

Після тієї фатальної зустрічі з Дамілем у коридорі центрального корпусу університету, я ще тиждень оглядалася на всі боки, шукаючи його серед кожного зустрічного молодика. Будь-яка чорна шкіряна куртка викликала в мені хвилювання, слабкість у ногах і навіть нудотний біль у шлунку. Проте він не з’являвся. Хоча, інколи мені здавалося, що хтось спостерігає: коли ми каталися з братами нічним містом, коли їздили до торгового комплексу, коли зупинялися на заправках і їли морозиво. Навіть у моменти, коли я чекала на лавці свій ескорт, відчуття чужого погляду не полишало мене.

Перший тиждень тривоги перетік у другий, а потім – у третій. Я заспокоїлася і зосередилася на навчанні, більше не озираючись через плече та не вбачаючи загрози в незнайомцях. Навчання було насиченим, тому я не мала часу на роздуми про знахабнілого ворога родини дядька Мурата. Даміль Оразов залишився неприємним спогадом, який інколи спалахував у пам’яті, коли я гортала сторінки «Дракули» чи «Графа Монте-Крісто». Іноді згадувала той поцілунок – не більше.

Життя поверталося у звичне русло. Аскат, після довгих перемовин зі своїми батьками, домігся дозволу приходити до нас на підготовку. Це стало можливим завдяки кільком візитам тітки Дільзоди до його дому. Ми здружилися ще більше, і я цінувала його прагнення до навчання. Наші зустрічі були наповнені корисними обговореннями, звіряннями конспектів і підготовкою до лекцій.

Аселя постійно кепкувала з нас, вигадуючи смішні дражнилки: «Холі-молі діти долі! Лавіка й Аскат як гроза і водоспад! Один одному усміхаються, у наречених граються!», за що часто отримувала «на горіхи» і від мене, і від тітки Дільзоди. Але її жарти не припинялися. Іноді вона навіть заявляла батькам, що вони повинні якнайшвидше нас заручити.

Перший зимовий місяць зустрів нас сонячною погодою, хоча прогнози обіцяли сильні дощі та мінусову температуру найближчими днями. Я Успішно завершила перший триместр, отримавши високі оцінки з усіх предметів. Мої батьки, почувши про заліки й написані тести, були щасливі та горді.

Як ми й домовлялись з Аселею, субота мала стати днем святкування моїх досягнень. Дядько Мурат дозволив, а Аділь із задоволенням підтримав нашу ідею. Місцем святкування, звісно, залишився клуб «Дерев’янк». Цього разу до нашої компанії мали приєднатися кілька моїх одногрупників, включно з Аскатом.

Ми прибули до клубу о шостій вечора, якраз на відкриття, щоб уникнути натовпу. Проте таких же ранніх гостей було чимало. Завчасно заброньований столик зі зручними диванами вже чекав на нас, тому ми швидко пройшли до свого місця. Штовхатися серед новоприбулих уже не довелося.

– Пішли танцювати! – вигукнула Аселя, схопивши мене за руку і потягнувши на середину умовного танцювального майданчика, де ще не було надмірної уваги. – Я так хочу відпочити!

– Від чого? Від дитинства? – посміюючись, запитала я. Аселя відповіла з майже дорослим і серйозним виразом обличчя:

– Від школи, від опіки братів, від цих дурних правил і безглуздих традицій.

– Лавіка, – Аділь підбіг до нас, шикнувши на сестру, щоб та не втручалася, і нагадав про обережність. – Як тільки людей на танцполі стане більше десятка, одразу повертайтесь до нашого столика. Ми маємо вас бачити. – Він обернувся до Аселі, вказуючи пальцем: – І не смій очима розстрілювати хлопців!

– А де ти бачиш хлопців? – огризнулася Аселя, за що тут же отримала легкий смик за вухо. – Аййй!

– Відірву й з’їм! – пожартував Аділь, а потім знову звернувся до мене: – Лавіка, ти головна. Слідкуй за нею!

– Гаразд, – кивнула йому. – Не хвилюйся! 

– Я вже примітила партнера на повільний танець! – радісно вигукнула Аселя, як тільки Аділь відійшов подалі. Її погляд зупинився на високому молодику, який граційно рухався неподалік. – Це мій ідеал!

– У тебе ідеали змінюються щотижня. 

– Що є, то є, – безтурботно погодилася вона і почала енергійно рухати стегнами, піднімаючи спідниці своєї сукні трохи вище колін, ніби намагаючись привернути увагу обранця. Сьогодні Аселя виглядала яскраво: її вишнева сукня облягала тендітну фігуру, підкреслюючи юнацькі форми, а невисокі шкіряні черевички на каблуках додавали елегантності.

– Селя, – легенько шмагаю її по руках, незадоволено похитуючи головою. – Якщо не хочеш повернутись додому раніше, припини це.

– Нууу, Лав, – вона ображено скривилася, і відпустила спідниці. – Ти ж не така, як вони! Чому забороняєш хоч трохи пофліртувати?

– Можливо, я й не така. Але це не виправдання для тебе. Це вже не флірт, а відверта розбещеність!

– Гаразд, не буду розбещуватися, – театрально закотивши очі, Аселя розслабила плечі й почала плавно рухатись, малюючи хвилі руками.

Ми танцювали три пісні поспіль, перш ніж нас не покликав Айрат, помахавши рукою. За столиком на нас уже чекали закуски й напої. Ми повинні були приєднатися до хлопців, щоб підняти кілька бокалів соку за моє успішне навчання. Червоніючи від уваги, я намагалася сховатися за пасмами волосся, завитими у пружні локони, які підстрибували при кожному русі. 

Моє вбрання було досить простим за мірками сучасних модних тенденцій, через що Аселя відмовляла мене вдягати те, що вона називала «речами музейного минулого». Темно-синя сукня А-силуету з розкльошеним низом та краплеподібним вирізом горловини була для мене втіленням затишку й елегантності. Вона не тільки чудово підкреслювала мою талію, але й гармонійно поєднувалася з моїми улюбленими чорними чобітками зі штучним хутром. Тому думка кузини залишилась при ній і ніяк не вплинула на моє рішення.

Перші сорок хвилин вечора здавались запаморочливо прекрасними. Я була щасливою і раділа тому, що могла відпочити у приємній компанії. Забувши про щоденні турботи, я сміялася і танцювала, відчуваючи себе вільною. Та потім я побачила його. Диявол у чорній шкіряній куртці увійшов до клубу, супроводжувальний кількома молодиками, які ні зовнішністю, ні поведінкою не вирізнялися. Вони зливались з тінями, лиш підкреслюючи харизму свого лідера.