Розділ четвертий

Розділ четвертий. Остання зустріч.

Повернувшись додому, я довго не могла наважитися зробити те, що мала зробити одразу після того, як побачила червоний запис у книзі. Зрештою, зважившись, несміливо постукала у двері кімнати Айрата, стискаючи книгу про графа Монте-Крісто.

– Заходь, – кивнув він, відкладаючи папери на край письмового столу. Айрат часто працював дистанційно і рідко дозволяв собі відриватися від справ. – Щось сталося? 

Закусивши губу, я спробувала підібрати слова, які могли б розпочати цю розмову.

– Я мала розповісти тобі раніше, але не знала, як ти відреагуєш, – прошепотіла я, відчуваючи, як стискається серце.

– Обіцяю, я не сердитимуся, – зітхнув Айрат і, піднявшись зі стільця, підійшов ближче. Він поклав руку на моє плече, м’яко підштовхуючи мене до ліжка. – Ти ж знаєш, що можеш довіряти мені. То що трапилося? – запитав він, опустившись навпочіпки, щоб подивитися прямо в очі. Його уважний погляд ніби огортав довірою.

– Коли ми з тіткою та Аселею були в торговому комплексі, – почала я тремтячим голосом, – у книжковому магазині... я зустріла того хлопця, Даміля. – Швидко розгортаю книгу на сторінці з червоним написом і подаю її брату. – Він просив мій номер телефону, а коли я відмовила, залишив свій.

Айрат уважно вчитався в напис, його очі звузилися. Потім, випроставшись, він відійшов до вікна. У кімнаті запанувала тиша.

– Лавіко, – промовив він зрештою, так само дивлячись на сіре небо за вікном. – Ти доросла і розумієш, що в сучасному світі є речі, які мають каратися законом. Я не хочу тебе залякувати, але мушу попередити. Родина Оразових уже багато років ворогує з нашою. Спершу це здавалося перебільшенням, але з часом усе стало очевидним.

Я мовчала, все ще стискаючи книгу, а всередині наростала тривога.

– Колись, – продовжив Айрат, – Даміль привселюдно пообіцяв зруйнувати життя нашому батькові. І він, на жаль, серйозно налаштований. Ми впевнені, що його спроби наблизитися до тебе – це частина плану помсти.

– Але чому така ворожнеча?

– Я навіть не пам’ятаю, з чого все почалося. Причина давно вже не має значення, але наслідки впливають на всіх нас. – зробивши паузу, він додав: – Я вже попросив Аската приглядати за тобою після занять. Він надійний хлопець.

Я кивнула, відчуваючи водночас вдячність і невизначеність.

– Що робити з номером? – запитала його, показуючи на книгу.

– Нічого, – відповів Айрат, спокійно, але впевнено. – Я сам цим займуся.

Наступний день був досить напруженим. Причиною цього було зовсім не навчання. Інформація легко засвоювалася, і я підтримувала успішність на рівні «відмінно!». Мені вистачало прослухати лекцію, щоб зрозуміти основний матеріал і впевнено виконувати домашні завдання. Але сьогодні щось відволікало мене. Я прислухалася до кожного різкого звуку, що доносився з вулиці, і мимоволі здригалася, хоча не знаходила для цього видимих причин.

Після розмови з Айратом, слова Даміля про його очікування на моє повідомлення набували нового значення. З одного боку, він залишався харизматичним і привабливим для моєї сімнадцятилітньої романтичної уяви. З іншого боку, його хижа впевненість і невиправдана настирливість викликали тривогу. Це були тривожні сигнали, які я вже починала розпізнавати. Однак цього дня Даміль не з’явився, і це заспокоювало. Але, як виявилося пізніше, це була моя помилка. Не можна недооцінювати людину, яка планує помсту. Помста, як відомом, – страва, яку подають холодною.

Цього тижня нас чекала цікава подія. На лекцію з загальної психіатрії прибув Камран Хафез – відомий академік, чий авторитет поширювався далеко за межі міста Н. Його роботи з прикладної психології та методи діагностики латентних психічних розладів стали основою сучасної практики.

Лекція тривала майже шість годин, але ніхто не скаржився. Це була зустріч із майстром, і його розповіді залишили в мені глибокий слід. Я подумала, що хотіла б стати такою ж впевненою і компетентною у своїй галузі, як Камран Хафез.

Коли нас відпустили додому, більшість студентів поспішила залишити аудиторію, обмінюючись враженнями. Я з Аскатом затрималася на кілька хвилин, щоб звірити конспекти.

– Лавіка, не забудь принести на завтра конспекти з анатомії та схему нейронних зв’язків, – нагадав він, не відводячи погляду від своїх записів. – Я щось пропустив.

– Чому б тобі не прийти до нас? – запитую його, не розуміючи, чому він не може розібратися з матеріалом у нашому домі.

Аскат розсміявся, але в його очах я помітила нотку суму.

– Що не так? Що я не те сказала?

– Мені не можна, – ледве заспокоївшись, пояснив він. – У нашому суспільстві досі діють правила, які забороняють чоловікам заходити до будинків, де проживають незаміжні дівчата. Навіть якщо дядько Мурат підтримує зміни, моя мати не зрозуміє такого візиту.

Я зітхнула, усвідомлюючи, наскільки сильно традиції досі впливають на наше життя.

– Тоді завтра принесу конспекти, – усміхаюсь до нього.

Ми піднялися і вийшли в пустий коридор, попрямувавши до виходу. На півдорозі Аскат раптом зупинився, уважно подивився на мене і простягнув руку до мого обличчя.

– У тебе чорнило на щоці, – сказав він, легенько торкаючись шкіри. Його пальці були теплими, а дотик – м‘яким.

Я поглянула на свої руки. На пальцях правої руки були синюваті плями.

– Моя улюблена ручка потекла вдруге, – зітхнула, вдаючи роздратування.

Та щойно я встигла посміхнутися, тіло Аската з силою втиснули в стіну.

Все сталось настільки швидко, що я не одразу усвідомила, що відбувається. Щойно ми стояли посеред порожнього коридору, Аскат вказав на чорнильну пляму на моєму обличчі, а вже за мить поряд із нами з’явився дикий звір у чорній шкіряній куртці – і безжально напав на мого одногрупника.

Коли я нарешті прийшла до тями, то побачила, як Даміль, схопивши Аската мертвою хваткою за горло, притискає його до стіни. Обличчя мого приятеля миттєво почервоніло, а очі налилися сльозами. Він навіть не намагався чинити опір, хоч мав би. Його руки лише безсило вчепилося у передпліччя нападника, стискаючи чорний шкіряний рукав.