Розділ третій

Розділ третій. Фатальне бажання.

Ми з Аселею встигли купити кілька однакових суконь, щоб на прогулянках з братами нас вважали сестрами. Якщо не знати, що ми не рідні, можна було б подумати, що ми близнючки: обидві середнього зросту, з тонкими рисами обличчя. У нас густе чорне волосся, яке, мов шовковий водоспад, спадає на спину й торкається сідниць. Наші фігури теж схожі, хоч в Аселі груди ще не розвинулись так, як у мене.

Головна відмінність між нами – форма очей. Її кавові очі мигдалеподібні, а  мої мають кутики, підняті догори, і сповнені зеленої глибини.

Після кількох годин кружляння по крамницях ми зупинилися в кафетерії. Підкріпившись, продовжили свою подорож.

– Лав, ти ж хотіла книги купити! – раптом вигукнула Аселя, побачивши вивіску «Книжковий ярмарок». Вона схопила мене за руку й потягнула вперед.

– Аселя, не так швидко! – тітка Дільзода схопилася з місця і поспішила слідом за нами.

– Селя, нам треба зачекати на твою маму, – я зупинилася перед входом до книжкової крамниці, де проводили ярмарок класики. – Нам влетить від дядька Мурата, якщо твоя мама пожаліється йому.

Але Аселя не слухала. Вона відмахнулася, залишивши поруч зі мною свої пакети, і побігла до крамниці.

– Ти чекай, а я подивлюся журнали, – крикнула вона через плече.

Мені нічого не залишалося, як зібрати її покупки й зосередитися на очікуванні. Я сумним поглядом зустріла тітку Дільзоду, яка тільки-но наздогнала мене. Її обличчя розчервонілося від швидкої ходи, а на губах з’явилася  ледь помітна лайка. Я не втрималася й усміхнулася, побачивши, як зазвичай спокійна й віруюча жінка так сердиться.

– Ох уже ця дитина! – зітхнула тітка Дільзода, насупивши брови. – Лавіка, сподіваюся, ти ніколи не будеш такою, як моя навіжена донька! Вона мене в могилу зведе!

– Вона ще маленька, тому користується своїм дитинством, як може, – я спробувала захистити кузину, хоча й повністю підтримувала слова тітки.

– Нічого, сьогодні вона буде пояснювати свою поведінку старшому братові, – сказала вона. Її голос звучав погрозливо, хоч у ньому була й нотка жарту. Але навіть згадка про Айрата викликала в мене змішані почуття. Його суворість мала належний вплив. – Залишимо сумки в сховищі й спокійно пройдемося по крамниці, – запропонувала вона, намагаючись поправити свою червону сукню. – Та щоб його!

– Обережно! Краще я й ваші сумки понесу, – запропонувала я, простягаючи руку.

– Та ну тебе, Лавіко! Не турбуйся про стару жінку, – посміхнулася тітка Дільзода і на її щоках з’явилися ямочки. – Мені ще треба дочекатися, поки мої сини одружаться. 

Ми підійшли до скляних шафок і, уклавши всі пакети в одну з них, пішли до книжкового раю.

– Я піду подивлюсь кулінарні книги. Вони там, де модні журнали, які так обожнює Аселя.

– Добре, – кивнула у відповідь. – Я виберу пару книжок у секторі з класикою й приєднаюся до вас.

– Гаразд, – тітка Дільзода торкнулась мого підборіддя, ніби благословляючи мене, і зникла між високими полицями.

Це дійсно був ярмарок. Другий поверх крамниці був відведений під класичну літературу й привертав особливу увагу відвідувачів. Люди неквапливо розглядали різнокольорові палітурки, заглиблюючись у світ своїх улюблених авторів.

Блукаючи серед стелажів і поціновувачів книг, я шукала дві улюблені історії: «Дракула» Брема Стокера та «Граф Монте-Крісто» Дюма і Маке. Електронні версії цих творів не приносили того задоволення, яке я відчувала, тримаючи книгу в руках. Хотілося відчути під пальцями текстуру сторінок і вдихнути той унікальний запах паперу, що завжди супроводжує нові книжки.

«Дракула» знайшовся швидко серед класичної містики, а от «Граф Монте-Крісто» виявився значно складнішим завданням. Після кількох кіл навколо стелажів я повернулася до початкової точки й, напружуючи зір, переглядала кожну палітурку, намагаючись знайти знайому назву.

Поруч пробігли кілька молодих жінок і чоловіків, які так само з цікавістю нишпорили по полицях. Раптом я зробила необережний крок і, втримавши рівноваги, притиснулася спиною до книжкової полиці, а потім опинилася на підлозі.

У такі моменти залишається тільки сміятися з себе. Посміхаючись, я притиснула до обличчя «Дракулу», намагаючись приховати почервонілі щоки. Такого сорому я не відчувала вже давно. Мені завжди вдавалося уникати подібних ситуацій, адже я ненавиділа падати й постійно тренувалася у вмінні тримати баланс. Але цього разу всі зусилля виявилися марними.

– Я допоможу, – пролунав над головою приємний чоловічий голос. Я прибрала книгу від обличчя й підняла очі. 

Прокляття. Це був Даміль.

Він простягнув руку, і поки я вагалася, чи приймати допомогу, міцно вхопив мене за зап’ясток і підняв одним рухом. Я відчула пекучий дотик його руки, який змусив мене різко видихнути. Опинившись на ногах, я ледь не впустила «Дракулу», але від цього контакт із ним став ще ближчим. Мій крок назад закінчився тим, що я знову вперлася спиною в стелаж із книжками.

– Знов зустрілися, Лавіка, – його білосніжна посмішка була гіпнотичною, що я не могла відвести очей. – Я починаю думати, що ти мене переслідуєш.

– Я? – перепитала я, піднімаючи брови. На мить дозволила собі зустрітися з його чорними, мов ніч, очима. – Вас?

– Ти, – кивнув він, зробивши крок ближче. – Мене. 

– Я не переслідую вас, – прошепотіла, стискаючи книгу обома руками, ніби вона могла мене захистити. – Це ви мене переслідуєте! – вигукую, коли він зробив ще один крок, майже нависаючи наді мною.

– Нехай буде так, – зітхнув він і сперся руками на стелажі по обидва боки від моїх плечей, відрізаючи шлях до втечі. 

Від його близькості мені перехоплювало подих, щоки палали, а тіло здавалося незручним і важким, ніби мене знерухомила його присутність. Я відчувала, як його дихання, прохолодне, з ментоловим відтінком, торкалося мого обличчя. Даміль був вищий за мене майже на голову, тому нахилився ближче, утримуючи мене в напрузі, ніби повністю контролюючи ситуацію.