Розділ третій

Розділ третій. Фатальне бажання.

Ми з Аселею встигли прикупити собі кілька однакових суконь, щоб на прогулянках з братами нас вважали сестрами. Якщо не знати, що ми не рідні, то ніхто не матиме сумніву в тому, що ми дуже схожі: обидві середнім зростом, з тонкими лініями обличчя. У обох густе чорне волосся, що вкриває спину шовковистим водоспадом і торкається сідниць. Наші фігури чимось схожі, хоча в Аселі поки що не сильно розвинулись груди. А головна відмінність між нами це форма очей. Її очі мигдалеподібні кавові, а  мої мають кути підняті догори й сповнені зеленню.

Після кількох годин кружляння по крамницях ми зупинились у кафетерії та підкріпившись, продовжили.

– Лав, ти ж хотіла книги купити. – Аселя потягнула мене вперед, побачивши вивіску книжкового ярмарку.

– Аселя, не так швидко! – вигукнула тітка Дільзода, схопившись з місця слідом за нами.

– Селя, нам треба зачекати твою маму. – не витримавши я зупинилась перед входом до книжкової крамниці, в якій проводили ярмарок класики. – Нам влетить від дядька Мурата, якщо твоя мама пожаліється йому. – нагадую їй, та вона не збирається прислухатися.

– Ти чекай, а я піду подивлюсь журнали. – відмахнувшись, вона залишила біля мене свої пакети й забігла до крамниці.

Мені нічого не залишалось, як зібрати її покупки та сумним поглядом зустріти тітку Дільзоду, що щойно підбігла до мене і майже беззвучно вилаялась. Я не втрималась і посміхнулась, адже вперше побачила свою тітку — вірянку такою розгніваною і майже ображеною.

– Ох вже ця дитина! – зітхнула тітка Дільзода і насупила брови. – Лавіка, сподіваюсь, що ти ніколи не будеш такою як моя навіжена донька! Вона мене в могилу зведе!

– Вона ще маленька, тому і користується дитинством як може. – відказую на захист кузини, хоча повністю підтримую її мати.

– Ну нічого, сьогодні вона буде пояснювати свою поведінку своєму старшому братові. – погроза в голосі тітки була награною, але спогад про Айрата справив на мене належне враження, і на Аселю подіє. – Залишимо сумки у сховищі та спокійно походимо по крамниці. – запропонувала вона, ледве не заплутавшись у спідницях своєї червоної сукні, – Та щоб його!

– Обережно, давайте я й ваші сумки візьму.

– Та ну тебе, Лавіко. Не турбуйся про стару жінку, – посмішка на червоних губах стала ширшою, а на щоках з’явились ямочки. – мені ще треба жити, щоб переконатися, що мої сини колись одружаться. – ми пройшли до скляних шафок і умістивши усі наші пакети та сумки в одній з них, пішли до книжкового раю. – Я піду подивлюсь кулінарні книги, вони саме там, де модні журнали, які так обожнює Аселя.

– Добре. – киваю їй. – Я виберу пару книжок у секторі з класикою і приєднаюсь до вас.

– Гаразд. – тітка Дільзода торкнулась мого підборіддя, ніби благословляючи мене, і відпустила з довірою.

Це дійсно був ярмарок. Другий поверх крамниці був відведений під класичні твори та мав особливу увагу відвідувачів, які зацікавлено роздивлялись різноколірні палітурки. Блукаючи серед стелажів та поціновувачів літератури, я розшукувала дві улюблені книги: Дракула Брема Стокера та Граф Монте-Крісто Дюма та Маке. Чомусь мені не подобалось перечитувати ці історії в електронному форматі, хотілось відчути папір під пальцями та вдихнути аромат свіжої затхлості, яку мали усі нові книжки.

Дракула віднайшовся досить швидко серед класичної містики, а от з графом Монте-Крісто було не так легко зустрітись. Обійшовши усі стелажі, я повернулась до початкової точки й напружуючи очі, розглядала кожну палітурку, вишукуючи знайомі назви. Розминувшись з кількома молодими жінками та кількома чоловіками я необережно зробила крок і не втримавши рівноваги, притиснулась спиною до книжкової полиці, і все ж всілась на підлогу.

Посміхаюсь сама до себе і притискаю до обличчя книгу про Дракулу. Такого сорому я не відчувала вже кілька років, та й не падала з самого малечку. Я просто ненавиджу падати й постійно тренуюсь у вмінні балансувати. Та сьогодні всі мої тренування виявились марними, а спина та сідниці отримали якщо не садна, то синці.

– Я допоможу. – почувся приємний чоловічий голос над моєю головою і я швидко прибрала книгу від обличчя. 

Прокляття! Даміль.

Він простягнув до мене руку і допоки я роздумувала над тим чи потрібна мені його допомога, вхопив за зап’ясток і смикнув мене до себе. Відчувши пекучий біль на шкірі, я з легкістю підвелась на ноги, ледь не впустивши книгу про Дракулу. Опинившись занадто близько до диявольськи вродливого та харизматичного молодика, я мимоволі зробила крок назад і знов вперлася спиною у стелаж з книжками.

– Знов зустрілись, Лавіка. – білосніжна посмішка на його губах була гіпнотичною і не дозволяла мені відвести очей, – Я починаю думати, що ти мене переслідуєш.

– Я? – перепитую, звівши брови та дозволивши собі подивитись у його чорні очі. – Вас?

– Ти. – киває він у відповідь і робить крок до мене. – Мене. 

– Я не переслідую вас. – притискаю історію про найвідомішого вампіра до грудей, коли Даміль робить ще один крок і нависає наді мною як гора над морем. – Це ви мене переслідуєте! – заявляю йому і збираюсь втекти, але не встигаю навіть подумати про це.

– Нехай буду я. – зітхає Даміль і упирається руками у стелажі по обидві сторони від моїх пліч. 

Від такої близькості мені перехоплює подих, обличчя заливається червоною фарбою, а низ живота наливається свинцем. Якщо прислухатись, то зможу почути биття його серця. Даміль вищий за мене майже на голову, тому опускається обличчям до мого, щоб мати змогу утримувати мене у напрузі та незрозумілій покорі. 

– Визнаю, – видихає він прохолодою ментолу, – я вирішив прослідкувати за тобою, коли побачив тебе у кафетерії. 

– Навіщо? – запитую і сама собі дивуюсь, як він може бути таким самовпевненим. Та прийшовши до тями, підіймаю одну брову. – Вам зовсім нема чим зайнятись? – моє питання забавляє Даміля і він не стримує себе, сміючись самими очима. – Ви мене лякаєте! – наголошую і повертаю голову до його правої руки.