Розділ перший

Розділ перший. Фатальна зустріч.

У день, коли я вперше зустріла своє прокляття, світило яскраве сонце. Літні дні закінчилися кілька місяців тому, і золотоока осінь підготовувала землю до приходу біловолосої зими. Хоча ця осіння погода була бентежною і радувала нас сонячними днями не часто, вона все ще залишалась теплою. А коли проливні дощі та холодні вітри вривались у буденність з усією своєю стрімкістю, мій настрій стрибав як гумовий м'ячик кинутий у стіну, навіюючи головні болі.
Навчання було в самому розпалі. 
Одразу після отримання шкільного диплома, я подала документи до престижного медичного вузу і пройшовши кілька додаткових іспитів, стала новоспеченою студенткою. Через те, що мені доведеться вчитися в іншому місті, всі мої родичі кілька днів сварилися і намагалися переконати мене та мою маму, відмовитися від цієї витівки. Всім відомо, що цей престижний вуз, в який мене занесло моє нестримне бажання, знаходиться у маленькому але кримінальному місті Н і славиться блюзнірством стародавніх традицій - частими крадіжками молодих дівчат та їх насильницьким заміжжям. А ще в більшості студентами вуза були хлопці.
Та я й сама довго розмірковувала над цими доводами, але все ж таки не могла відступити від наміченої мети. Я хочу вивчитися і стати психіатром, хай би як смішно чи страшно це не звучало! А те, що місто Н вважається кримінальним, це не найгірше, що могло статися. Якщо розібратися, то немає жодного міста чи селища, в якому не було б своерідного криміналу. Звичайно ж, момент із крадіжкою дівчат неприємний, але «хто не ризикує, той не п'є шампанське!».
Тому, отримавши підтримку мами та двоюрідного дядька Мурата, я приїхала на довгоочікуване навчання. За планом: перші два роки будуть схожі на шкільну практику з поступовими впровадженнями базових наук, а потім буде три роки підготовчого процесу з введеннями в професію. Основне вивчення медицини та психології займе пять-сім років та буде завершене можливістю проходити практику в спеціальних психіатричних закладах. 
Зупинилася я звичайно ж, у будинку дядька Мурата. І лише через деякий час зрозуміла, що окрім дивних родинних звязків, він був і залишається найкращим другом мого тата та бойовим побратимом. Його велика дружна сім'я привітно прийняла мене і дозволила насолодитися їх гостинністю та теплом, що не піддавалось жодним сумнівам. 
Мені приготували місце в одній кімнаті з Аселею, наймолодшою та єдиною дівчинкою з трьох дітей дядька Мурата. Аселя і я разом проводили усі можливі свята та канікули і були найкращими подружками, а не просто далекими кузинами. Вона молодша за мене на два роки, але примудряється виглядати старше свого віку, чим дуже пишається і дратує своїх старших братів. Адже їй лише п'ятнадцять, а до найзнаменитішого клубу міста Н можна входити коли виповниться сімнадцять років. Ось моя молодша сестричка і фарбується так, як не належить у традиційно-пристойних сім'ях, щоб мати змогу інколи потрапити на дискотеку.
Перший місяць нового життя пролетів на одному подиху. Навчальний процес був досить цікавим та насиченим. Професори та академіки не давали розслабитися з перших днів, втім і нудьгувати не давали, розповідаючи смішні та пізнавальні історії з їхнього власного життєвого досвіду та практики. Мені пощастило потрапити в тестувальну групу, яка буде навчатися за зміненою програмою, долучаючись до основних предметів з перших тижнів.
Я була зморена але безмежно задоволена собою і навчанням. За наступні два місяці навчання у медичному вузі я почала приємно втомлюватися і вже о восьмій годині вечора падала з ніг і майже на ходу засинала, часто пропускаючи вечері. Дядько Мурат та його дружина тітка Дільзода постійно жартували, що з такою практикою недоїдання та перевтоми мені можна взагалі не турбуватися про місцеві звичаї сезонних крадіжок наречених, адже я буду така худа та слабка, що ніхто не захоче брати мене за дружину. А мені цього і треба! Я ж приїхала навчатися, а не нареченого шукати.

 Черговий навчальний день підійшов до завершення. Я вийшла з центрального корпусу і спустилася на парковку, де мене повинні зустріти і забрати додому старші брати Аселі. Аділь і Айрат завжди приїздили за мною о третій годині, а дзвоник з останньої пари дзвенів о другій сорок пять. Залишилося п'ятнадцять хвилин, тож я могла почекати на лавці. Погода сприяла самотнім роздумам і невагомості. Хоча у голові не залишилося думок, окрім однієї: «Завтра п'ятниця. Аселя. Клуб».
Аселя пообіцяла, що завтра ми з братами поїдемо в клуб і відсвяткуємо зрештою мій приїзд. За ці кілька місяців у мене не було можливості розслабитись та потанцювати, не кажучі про якесь там святкування мого переїзду. А враховуючи те, що дядько Мурат дозволив нам піти до клубу, то треба користуватись такою нагодою попри все. Відчуваю, що буде весело і дуже весело! 
Не можу стримати посмішку на своїх губах при думці про свою скажену кузину, яка більше за всіх чекала цього дня і здригаюся, коли чую рев мотора і вереск шин, що палять собою асфальт. Не звернути увагу на такі звуки неможливо. Підіймаю очі і зустрічаюся поглядом з демонічною завісою, яка прискорила моє серцебиття. 
Водій чорного седана робить кілька кіл на парковці і не зводить з мене своїх пронизливих очей. Мене буквально пробирає тремтіння, що холодить душу. Не можу впоратися із хвилюванням, і не можу відвести свого погляду, а повинна це зробити і як найшвидше. Мить затягується, серце вже приглушено б'ється і віддає пульсацію в скронях. Вітер з силою б'є в голову і безладно розвиває моє волосся. Воно густим саваном покриває обличчя і я приходжу до тями, звільняючись від гіпнозу.
Намагаюся впоратися з волоссям і тихенько посміююсь. Ось так завжди, варто мені побачити гарного хлопця, як самі небеса забороняють закохуватися. Закохуватися не в повному розумінні цього прекрасного почуття, а на кілька миттєвостей, щоб саме у цю секунду забути про турботи та реалії життя. Я вірю в любов і всю цю романтику, але усвідомлюю, що в моєму віці таких реальних почуттів не може бути просто тому, що «так не буває».
– Гей, красуня?!  – вигукнув хтось.
Голос був нудотним з особливим місцевим акцентом. Я була готова до такого, і як належить хорошій дівчинці, покірно опустила голову і навіть оком не повела убік, звідки долинав оклик. Видимість ігнорування - це головне правило місцевості. Якщо ти когось не знаєш – то й не відповідаєш. 
– Фарик, як тобі наречена? – Запитує другий менш нудотний, але все ж таки неприємний голос. Мої щоки заливаються фарбою, а пальці з силою стискають ремінь на сумці з ноутбуком та кількома робочими зошитами.
– Гарна! Таку можна прямо зараз забирати!
– Так у чому справа? Бери, забирай!
– Гей, наречена?
Нареченими називали дівчат, яких приглядали собі тутешні чи заїзджі молодики. І не важливо чи згодна ця сама «наречена» стати обраницею чи ні. За законами місцевих жителів, дівчину, яку викрали та одягли на її руки та ноги браслети, не повертають назад. У різних народів різні ритуали та звичаї у викраденнях. В одних покривають голову хусткою, в інших одразу везуть у рагс, а тут все простіше: одягли золоті браслети на руки та ноги та на тиждень закрили в кімнаті. Правда є ще кілька нюансів у цій традиції, але я не приділяла достатньої уваги розповідям Аселі, тому не памятала їх.
– Гей, красуня? Давай покатаємось. Ми не образимо. Обіцяю! – продовжував спілкування один з молодиків, не отримуючи від мене жодної відповіді.
Так, я вихована в традиціях своєї сучасної сім'ї, яка не визнає шлюбу з примусу, але бути вихованою в одних традиціях, не означає не потрапити в неприємності пов'язані з іншими традиціями! Мої батьки, як і я сама, розуміли і тверезо оцінювали усі можливості мого переїзду до міста Н, тому від мене очікувались виважені рухи та обережність у поведінці. Хоча саме сьогодні я припустилась фатальної помилки, яка змінить мене назавжди.
Піднімаю очі і сміливо дивлюся на хлопців, що стоять біля седана і періодично махають мені руками. Їх троє. Хоча вони знаходились на хорошій відстані від мене, я все ж змогла виділити кілька характерних рис у їхній зовнішності. Із першим ми вже обмінювалися поглядами. Він досить високий, спортивної тілобудови як мені здалось, з густим чорним волоссям. Одягнений у чорний спортивний костюм Адідас та білі кросівки. Другий нижчий на голову, але такої самої постаті як і третій. Обидва мають худорляві обличчя і коротко острижене волосся. І всі троє як один одягнені в однакові спортивні костюми.
– Вона дивиться! – зрадів один з худорлявих і на радощах обійняв свого приятеля. – Фарик, ми тобі знайшли наречену!
Я не звертала уваги на загрозливі слова, бо знала, що вони не мають чинності, адже сезон викрадень буде розпочато за кілька тижнів. Тому дозволила собі придивитись до того з трійці, який не посміхався, а спокійно розглядав мене у відьповідь. Він вже сидів на капоті машини, схрестивши руки на грудях, трохи схиливши голову на бік. З такої відстані незнайомець з відверто важким поглядом мав приємну зовнішність. Та щось мені підказувало, що ця омана могла розсіятись, коли мати змогу подивитись в очі, які повинні були спалити будь-яке тепло, що зароджується в душі. Напевно, так виглядає Диявол, якщо він колись піднімається на Землю.
Якоїсь миті вітер знов вдарився в моє обличчя, нагадуючи про норми поведінки. Я намагалась примусити себе не дивитись на незнайомця, та це було надважким випробуванням для моєї дівочої натури. Щоб якось перевести подих, примруживши очі, починаю оглядати седан. В памяті зявились спогади про кілька випадкових невипадковостей, адже мені доводилось бачити цю автівку на території нашого вуза і не один раз.
– Лавіка!
Чую знайомий голос і, схопившись з місця, підбігаю до тільки-но під'їхавшого позашляховику. Айрат виходить з машини, кидає недовірливий погляд у бік седана і, притримавши мене за лікоть, допомагає залізти в салон. Плюхнувшись на сидіння, відкидаюся на спинку, і заворожено спостерігаю за незнайомцем крізь тоноване скло.
– Лавіко, ти чому відразу не подзвонила як ці приїхали? – Аділь дивиться на мене, озираючись через плече та посміхається. – Ти знаєш, що тебе розглядають як потенційну жертву? – киваю у відповідь. – А ти знаєш, хто ці хлопці?
– Ні! – категорично заявляю.
– Вдавіться! – Айрат голосно грюкає дверцятами, важко опустившись на місце водія, заводить мотор і ми рушаємо. – Вона не знає! А якби знала, то не дивилася в їхній бік!
– Я і не дивилася. – Шепочу їм, виправдовуючись. – так вийшло.
– Тиии, – стогне Аділь, не зводячи очей зі старшого брата, руки якого до побіління кісточок стискають кермо. – Якщо не хочеш стати однією з тих, кого тримають під замком сім днів, не смій більше так сміливо поводитися, особливо з такими як та трійця. У нас вже відкрито неофіційний сезон наречених. Тому, якщо раніше закінчуєш навчання, одразу дзвони! І не залишайся сама. Навіть на території закладу. Охорона не допоможе, як і очевидці.
– Ой, брате, сам знаєш, що це не врятує від бажання подивитись! – цинічно відказує Айрат, – вона ж вирощена в іншому світі!
– Селька вирощена в нашому, а поводиться ще гірше! – зауважив Аділь, начебто виправдовуючи мою слабкість.
– Дограються поки не буде запізно. – зітхнув Айрат.
– Краще запізно, аніж ніколи. – підструнював Аділь і отримав за це ляпас по чолу, на що обидва брати розсміялися.
Я знаю, що не можна поводитися так, як я повела себе, але це для мене самої допоки незрозуміло. Чому я поглянула на того хлопця? Чому він привернув мою увагу? І чому його погляд так само небезпечний, як погляд голодного хижака? У голові так багато Чому, що починає нудити. Я ніколи раніше не відчувала такого бажання та боязні водночас як сьогодні. Дивне відчуття приреченості та неминучості на кілька хвилин стиснули мене у своїх обіймах.
– Лавіка, – звернувся Аділь, витягуючи мене з полону власних думок. – А ти вже зустрічалася з кимось із хлопців? – Брат вганяє мене у фарбу і, посміхаючись звертаеться до Айрата. – Чого ми всі не як люди? Нам зустрічатися не можна, їй не можна, а як одружитись тоді?
Айрат нічого не відповів. Він був старший за мене на пять років, і вже опікся стосунками. Він як ніхто інший знає, що кохання коханням, а обов'язок перед родиною – це все. Минулого року брат хотів просити руки у дівчини, яка жила на сусідній вулиці, але не встиг. Його наречену просто продали в іншу сім'ю – новий наречений привіз викуп і викрав дівчину за договором з батьками, не запитуючи дозволу у неї самої. Тепер Айрат зневажає закони, за якими живуть тутешні, і хоче знайти ту, яка піде за ним на край світу з любові, а не з примусу. Так сталося, що його колись кохана врешті підкорилась родині і прийняла свою долю, не спробувавши боротися за свою свободу вибору.
Аділь, другий син дядька Мурата, найрозпещеніший і найвеселіший хлопець якого я знаю. У свої дев'ятнадцять він встиг чотири рази побувати у стосунках, і досі вважає любовно-морковні ніжності справою вторинною. Головне для нього, щоб обличчя та постать були при дівчині, а характер виправиться в процесі. І одружуватися не обов'язково, доки не будеш упевнений у собі. Та й дядько Мурат не надто суворий із синами і дозволяє їм самим приймати рішення.
Щодо Аселі – її персона поки що не розглядається потенційно на заміжжя, але суворі рамки та правила поведінки ніхто не скасовує. Дівчину бережуть як зіницю ока, і не допускають навіть близького контакту з іншими хлопцями, не кажучи вже про випадкових «спостерігачів». Тому сестра користується такою опікою, інколи виходячи за межі дозволеного і доводячи своїх батьків та братів до істерик.