Розділ перший

Розділ перший. Фатальна зустріч.

У день, коли я вперше зустріла своє прокляття, світило яскраве сонце. Літні дні закінчилися кілька місяців тому, і золотоока осінь готувала землю до приходу біловолосої зими. Хоча осінь цього року була мінливою і рідко тішила нас сонячними днями, вона залишалася теплою. Але коли проливні дощі та холодні вітри вривалися в буденність з усією своєю силою, мій настрій змінювався так само різко, як гумовий м'ячик кинутий у стіну, що часто викликало головний біль.

Навчання було в самому розпалі. 

Одразу після отримання шкільного атестату, я подала документи до престижного медичного вишу і пройшла непростий шлях, щоб скласти вступні іспити з біології, хімії та фізики на відмінно. Оскільки навчатися довелося в іншому місті, всі мої родичі кілька днів сперечалися і намагалися переконати мене та маму, відмовитися від цієї “авантюри”. Усім було відомо, що престижний виш, у який мене занесло моє непереборне бажання, знаходиться у невеликому, але кримінальному місті Н, яке сумно відоме своїми блюзнірськими стародавніми традиціями — частими викраденнями молодих дівчат і примусовими шлюбами. До того ж більшість студентів цього вишу були хлопці.

Я довго розмірковувала над усіма цими доводами, але все ж таки не змогла відступити від наміченої мети. Я хочу здобути освіту і стати психіатром, хай би як смішно чи лячно це не звучало! А те, що місто Н вважається кримінальним, не здавалося мені найгіршим сценарієм. Якщо подумати, у кожному місті чи селищі є своя форма злочинності. Звісно, думка про викрадення дівчат була неприємною, але, як кажуть, “хто не ризикує, той не п'є шампанського”.

Отримавши підтримку мами та двоюрідного дядька Мурата, я вирушила на довгоочікуване навчання. Згідно з планом, перші два роки навчання будуть надзвичайно насиченими: доведеться вивчати анатомію, біохімію, фізіологію, занурюватись у світ термінів, лабораторних робіт і нескінченних конспектів. На четвертому курсі розпочнеться клінічна практика та перші знайомства з реальними пацієнтами. Основне навчання медицини та психології триватиме шість років і завершиться двома роками інтернатури, вже безпосередньо за спеціалізацією психіатрії. Після цього я отримаю можливість працювати лікарем-психіатром і почати власну практику. 

Зупинилася я, звісно ж, у домі дядька Мурата. Лише згодом я зрозуміла, що, крім того, що він був моїм родичем, Мурат також був найкращим другом мого батька та його бойовим побратимом. Його велика й дружня родина прийняла мене з усією теплотою та гостинністю, яким важко було не повірити. 

Мені приготували місце в одній кімнаті з Аселею, наймолодшою ​​та єдиною дівчинкою з трьох дітей дядька Мурата. Ми з нею не просто далекі кузини, а справжні подруги ще з дитинства. Всі свята та канікули ми проводили разом. Хоча Аселя молодша за мене на два роки, вона завжди прагнула виглядати дорослішою. Її це тішило, а старших братів — неймовірно дратувало. Їй лише п'ятнадцять, але вона фарбується, щоб мати змогу ходити на дискотеки до найзнаменитішого клубу міста Н (за місцевими правилами вхід до клубу дозволено лише з сімнадцяти років). Її прагнення виглядати старше завжди викликало посмішку, адже вона знала, що у традиційних сім’ях це не зовсім схвалюється.

Перший місяць мого нового життя пролетів, як одна мить. Навчальний процес був досить цікавим та насиченим. Професори та академіки не давали можливості розслабитися навіть на мить.Втім і нудьгувати не давали, розповідаючи нам смішні та пізнавальні історії з  власного життєвого досвіду та практики. Мені пощастило бути у тестувальній групі, яка почала вивчати основні предмети вже з перших тижнів, що додавало ще більшого навантаження, але й викликало в мені захоплення.

Протягом наступних двох місяців я почала звикати до нових темпів. Моя втома була приємною: о восьмій вечора я падала з ніг і засинала майже миттєво, часто навіть пропускаючи вечері. Дядько Мурат і його дружина, тітка Дільзода, часто жартували, що з такою практикою недоїдання та перевтоми, мені можна не перейматися про місцеві традиції викрадення наречених. Вони казали, що я буду така худа та знесилена, що ніхто не захоче  мене викрасти. А я тільки посміхалась у відповідь – це ж саме те, що мені потрібно! Я сюди приїхала вчитися, а не шукати нареченого.

 Черговий навчальний день підійшов до завершення. Я вийшла з центрального корпусу й спустилася на парковки, де мене завжди зустрічали старші брати Аселі. Аділь і Айрат зазвичай приїжджали о третій, а остання пара закінчувалась о другій сорок п’ять. У мене було п'ятнадцять хвилин на те, щоб трохи відпочити й подихати свіжим повітрям. Я сіла на лавку, вдивляючись у небо, й розслабилася під теплими променями осіннього сонця. У голові крутилась одна думка: «Завтра п'ятниця. Аселя. Клуб». Аселя переконала мене, що нарешті настав час відсвяткувати мій приїзд, тож завтра ми всі підемо до клубу.

Не могла стримати посмішку, думаючи про свою кузину, але мої думки перервала раптова гучність – ревіння двигуна й вереск шин. Поглянувши в бік, я побачила чорний седан, що робив кілька різких поворотів на парковці. Мій погляд зустрівся з очима водія. Холодний погляд незнайомця змусив серце затремтіти. Я відчувала, як по спині пробіг холод. Хотіла відвести погляд, але не могла – щось у цих очах мене паралізувало. 

 Спробувала перевести дихання, розуміючи, що не можна піддаватися паніці. Вітер несподівано підняв й розвіяв волосся перед обличчям, тим самим звільняючи мене з цього гіпнозу. Я вдихнула на повні груди, намагаючись приховати хвилювання. Трохи посміхнулась собі: як завжди, варто мені побачити симпатичного хлопця, як одразу доля підкидає щось дивне.

Раптом я почула голос:

– Гей, красуня!

Голос був нудотним, з характерним місцевим акцентом. Як хороша дівчина, я опустила голову, ніби не чула. Це було головним правилом тут: якщо ти когось не знаєш – не звертай уваги й не відповідай.

Але не минуло й хвилини, як інший голос продовжив: