Розділ перший

Розділ перший. Фатальна зустріч.

У той день, коли я вперше зустріла своє прокляття, сонце світило особливо яскраво. Літні дні давно лишилися позаду, і золотоока осінь готувала землю до приходу біловолосої зими. Хоча осінь цього року була мінливою і рідко тішила нас сонячними днями, вона залишалася теплою. Втім, холодний дощ і різкі вітри час від часу порушували цю ідилію, викликаючи в мене різкі зміни настрою. Це нагадувало стрибки м'яча об стіну – різкі й болісні, як і головні болі, які вони провокували.

Навчання вже було в розпалі. 

Одразу після закінчення школи я подала документи до престижного медичного університету й наполегливо готувалася до вступних іспитів з біології, хімії та фізики. Зрештою, мені вдалося скласти їх на відмінно. Втім, навчатися довелося в іншому місті, і моя родина кілька днів намагалася переконати мене відмовитися від цієї “авантюри”.

Усі знали, що університет, який став моєю мрією, розташований у невеликому кримінальному місті Н, сумнозвісному своїми жорстокими традиціями — частими викраденнями молодих дівчат і примусовими шлюбами. До того ж більшість студентів тут були чоловіками.

Я довго розмірковувала над усіма цими аргументами, але не могла відступити від своєї мети. Я прагнула здобути освіту і стати психіатром, хай би як дивно чи лячно це звучало. Кримінальний статус міста Н здавався не таким уже й страшним, адже в кожному місті чи селищі є своя форма злочинності. Звісно, думка про викрадення дівчат була неприємною, але я втішала себе приказкою: “Хто не ризикує, той не п'є шампанського”.

Отримавши підтримку тата та дядька Мурата, я вирушила на довгоочікуване навчання. Перші два роки обіцяли бути насиченими: анатомія, біохімія, фізіологія – усе це вимагало поринання у світ термінів, лабораторних робіт і нескінченних конспектів. На четвертому курсі мене чекала клінічна практика, де вперше довелося б спілкуватися з реальними пацієнтами. Основний навчальний процес мав тривати шість років і завершитися ще двома роками інтернатури за спеціалізацією психіатрії. Лише після цього я змогла б працювати лікарем і розпочати власну практику. 

Я оселилася в домі дядька Мурата. Лише згодом дізналася, що він був не тільки моїм родичем, а й найкращим другом мого батька та його бойовим побратимом. Його велика і дружня родина прийняла мене з теплотою та щирою гостинністю. Мені приготували місце в одній кімнаті з Аселею, наймолодшою і єдиною донькою з трьох дітей дядька Мурата. Ми з нею були не просто кузинами, а справжніми подругами ще з дитинства. Всі свята й канікули ми проводили разом. Аселя, хоч і молодша за мене на два роки, завжди прагнула виглядати дорослішою. У свої п'ятнадцять вона вже фарбувалася, щоб мати змогу потрапити на дискотеки до найвідомішого клубу міста Н. (Вхід дозволено лише з сімнадцяти років, але це не заважало Аселі шукати способи обійти правила). Її прагнення виглядати старше часто викликало усмішку, хоча в традиційних сім’ях це й не дуже схвалювалося.

Перший місяць мого нового життя пролетів, як одна мить. Навчальний процес був одночасно цікавим і насиченим. Професори не давали розслабитися навіть на хвилину, але й нудьгувати не доводилося: вони часто ділилися кумедними та пізнавальними історіями зі своєї практики. Мені пощастило потрапити до тестувальної групи, яка почала вивчати основні предмети вже з перших тижнів. Це додавало навантаження, але водночас викликало справжнє захоплення.

За наступні два місяці я звикла до нових темпів. Моя втома стала приємною: о восьмій вечора я буквально падала з ніг і засинала майже миттєво, нерідко пропускаючи вечері. Дядько Мурат і його дружина, тітка Дільзода, жартували, що з таким режимом недоїдання та перевтоми мені не варто перейматися через місцеві традиції викрадення наречених. «Ти будеш така худа й знесилена, що тебе ніхто не захоче викрасти!» – сміялися вони. А я лише усміхалася у відповідь: це ж саме те, що мені й потрібно! Я приїхала сюди вчитися, а не шукати нареченого.

 Черговий навчальний день добіг кінця. Я вийшла з центрального корпусу й спустилася на автостоянку, де мене зазвичай зустрічали старші брати Аселі – Аділь і Айрат. Вони завжди приїжджали о третій годині, а моя остання пара закінчувалася о другій сорок п’ять. Це давало мені п'ятнадцять хвилин для відпочинку й ковтка свіжого повітря.

Я сіла на лавку, вдивляючись у небо, й розслабилася під теплими променями осіннього сонця. У голові крутилась одна думка: «Завтра п'ятниця. Аселя. Клуб». Аселя переконала мене, що настав час відсвяткувати мій приїзд, тож завтра ми підемо до клубу.

Я не могла стримати усмішки, думаючи про свою кузину, але мої думки перервала раптова гучність – рев двигуна і писк шин. Поглянувши вбік, я побачила чорний седан, що робив кілька різких поворотів на стоянці. Мій погляд зустрівся з очима водія. Холодний, пронизливий погляд незнайомця змусив серце затремтіти. Я відчувала, як по спині пробіг холод. Хотіла відвести очі, але не могла – щось у цьому погляді мене паралізувало. 

 Спробувала заспокоїти дихання, усвідомлюючи, що не можна піддаватися паніці. Вітер несподівано підняв і розвіяв волосся перед обличчям, немов звільняючи мене з цього гіпнозу. Я вдихнула на повні груди, намагаючись приховати хвилювання. Трохи усміхнулася собі: як завжди, варто мені побачити симпатичного хлопця, як одразу доля підкидає щось дивне.

Раптом я почула голос:

– Гей, красуне!

Голос був нудотним, із характерним місцевим акцентом. Як хороша дівчина, я опустила голову, ніби не почула. Це було головним правилом тут: якщо ти когось не знаєш – ігноруй.

Та не минуло й хвилини, як інший голос продовжив: 

– Фарик, як тобі наречена?

Серце забилося ще швидше. Я відчувала, як мої щоки заливаються фарбою, а пальці стискають ремінь сумки.

– Гарна! Таку можна прямо зараз забирати!

– Так у чому справа? Бери, забирай! – я ще сильніше стисла сумку, відчуваючи напругу.

– Гей, наречена?