Глава 4

Pov Каріна

Багато років тому, коли наші батьки тільки одружились, вони вирішили заснувати сімейний бізнес, а саме квіткову крамничку «Мрія», але згодом, вони перейменували її, назвавши в честь нас «Три сестри». Адже вони завжди говорили, що мріяли про таких донечок, як нас. З дитинства ми з сестрами вчилися поєднувати квіти, знали легенду кожної квітки, виражали квітами емоції та характери людей, які замовляли букети та екібани. За допомогою квітів можна вибачитись, познайомитись, признатися в почуттях та подякувати. Кожного разу, проходячи повз квіткову арку, яку разом робили наші батьки, на очі навертаються сльози. Кожен куток цього місяця, нагадує миті проведені з сестрою та батьками. «Я сумую. Мені вас не вистарчає…», говорю я їм кожного дня, знаючи, що вони мене чують. Швидко витерши сльози, щоб їх не бачив Захар.

-Ну що, ти готовий до роботи? – без емоцій запитала я. Ну не можу я їх показувати людям, життя навчило.

-Залежно до якої? – з недовірою запитав юнак.

- Фізичної. Я дівчинка маленька, ніжна, - сама не вірю, що про себе так говорю – тому, поки я буду творити, будеш допомагати.

На сьогодні в мене багато замовлень і тому потрібно було замовити багато квітів і матеріалів для роботи з ними. Так як я була вся віддана роботі, Катя сама керувала крамницею і їй доводилось наймати грущиків, а це дорого, тому інколи вона все робила сама. Зате тепер, в нас є мужній хлопець, який звільнить нас від фізичних перевантажень. Ой, не знаю, що з цього вийде, але вже як є. Найперше, що треба зробити – прийняти землю, горщики та інвентар. Рівно через пів години приїхала машина.

-Захар! – крикнула я, бо ніде його не бачила.

От же ж зараза. Пішла на його пошуки. Не знайшла. Закопаю його в маленькому горщику і посаджу кактус. Ні, ліпше будяк. Попросила водія допомогти за додаткову плату і разом з ним, почали вивантажувати. Далеко він не погодився нести. Тому тільки до входу. Територія в нас не маленька, а гараж, в якому зберігається це все в кінці. Одягнувши рукавички і заколовши волосся, я взяла перший мішок землі. Два рази робила зупинку. Перенісши всі мішки  я запхала руку в кишеню і не виявила ключів. Оббігла всю територію. Ніде немає. В середні зародилася паніка. В зв’язці не лише ключі від гаража, але й самої крамнички, сейфа і багато чого іншого. Підійшла до гаража і порухала клямку. Відкрито. Взяла палку, яка була на землі і тихо зайшла. Оглянула все і нікого не знайшла. В гаражі стояв дідусів Жигулі, вирішила заглянути туди. Злості не було меж. На задньому сидінні солодко спав горе-сусід. Ввімкнула світло і вже хотіла будити, як в голові зародився план. Я відкрила гараж і виїхала з нього. Захар настільки міцно спав, що не вставав навіть тоді, коли я завела машину. Не далеко від крамнички було озеро, куди я і направилась. Топити я його не стала, хоча дуже хотілось. Знявши з нього одяг і лишивши в самих боксерах, я заховала одяг в багажник і на мить замилувалась. Тіло в нього було божественне. Рельєфний торс, широкі плечі та ідеальна форма лиця. Чому всі красиві багачі, дуже черстві в середині. Можливо він зміниться, якщо не буде оточений такими як він мажорами, але не всі люди притаманні до змін. Повернувшись в крамницю, мене почали мучити докори сумління і переживання. На автоматі зробила всі замовлення і чекала повернення мажора. Не втримавшись, я побігла до озера. Вже стоячи біля води. Почала оглядатись, але нікого не побачила. Я задивилася на гладь води і задумалась. Чи правильно я все зробила? Все ж таки він тут нічого не знає, може заблукати, в нього не має одежі, він замерзне і попаде в лікарню, а потім подасть на мене в суд і все життя на смарку.

В раз я відчула, як земля втікла з-під ніг і чиєсь холодне тіло притулилося до мого.

-Ти?- крикнула я.

-А ти надіялась, що я потону?-з єхидною посмішкою промовив Захар.

-Пусти мене!- проігнорувавши питання наказала я.

-Слухаю і повинуюсь… - сказав Захар і побіг в озеро і кинув мене в воду.

Від не очікуваності, я закричала і ми разом пірнули під воду. Як я не старалась звільнитися від його рук, але він всерівно мене тримав і коли ми винирнули, перше, що я побачила його щасливу пику. Я почала його бити в плечі, вириватися і говорила образливі слова.

-Пусти… - від безвиході я ледь не заплакала, але він взяв моє лице в свої долоні і поцілував.

Це був другий наш поцілунок. Перший був дивний, можливо трішки з невпевненістю, а цей. Спершу він був ніжний, боязкий немов весняний пролісок, але з кожним разом він ставав пристраснішим і розкутим немов червоно-кров'яна  роза. Його руки блукали моїм тілом, а я гралася з його мокрим волоссям. Ніхто не хотів припиняти поцілунок, але обом не вистарчало повітря. Задихані, червоні, ми дивилися один одному у вічі.

-Це ти? – пошепки запитав він.

-Всенсі? – також пошепки запитала я.

- «Пробач, пупсику. Такі, як ти варті більшого покарання…». Чиї слова? – з нотками злості запитав він.

-Як ти…?

-Я пам’ятаю твій голос, очі і… вуста. – якось з розчаруванням сказав він.

-Я… знаю це прозвучить тупо, але...

-Що «але»? – крикнув він і впустив мене. – Ти вкрала каблучку, яка вирішувала все моє життя.

-По-перше не кричи на мене, - підвищила тон я – по-друге, я не крала для себе. Ти ніколи не думав де твої батьки беруть гроші?

-Вони олігархи з власним бізнесом і всі гроші зароблені чесно. – кричав мені він, а я нервово усміхнулась.

-Та ти приколюєшся? Я знаю, що ви обкрадаєте лікарні, компанії підтримки і через вас гинуть люди. Ви, багачі не помічаєте простих людей, для вас ми пешки, з яких можна здирати гроші і вам чхати на почуття та проблеми. Через таких як ти, мажорчиків, маленькі діти, які ще не бачили цього життя гинуть. Та до кого я говорю, ти безсердечний, безсовісний козел. Який розкидається грошима, які потрібніші деяким.

Я більше не хотіла бути з ним поряд. Все таки я правильно зробила. І немає чого його жаліти. Через таких, як він загинула моя сестра і безліч інших людей і дітей зокрема. В крамниці був мій одяг, тому я переодягнулась і вже хотіла йти додому, як прийшов він.