Глава 2

Pov Каріна

Вперше за декілька років, я поспала до обіду. Потягнувшись на ліжку, вирішила зробити ванний день. У сестри завжди були різні бомбочки, ефірні масла, солі, гелі, пінки для ванни і багато чого різного. Не розбудивши її взяла все, що знала. Потім поверну, вона не образиться. Ванна вже дула повною і я наливала все підряд. Включивши «Sabrina Carpenter – Thumbs», занурилась у воду. Нарешті можу розслабитись! Більше години я хлюпалась, гралась з піною, підспівувала улюбленим співакам і просто кайфувала. Коли я переодягнулась і спустилась на низ, Катруся, вже чаклувала над сніданком.

-Нарешті! Я дожила до того моменту, коли поснідаю не сама. – сказала вона і почала танцювати «переможний танець».

-Мрії збуваються…- одразу згадала Аню і батьків. Якби вони були живі – все було б по іншому.

-Не сумуй,- обійняла мене сестра – Вони завжди у наших серцях.

-Завжди…

На такій сумній ноті, ми приступили до сніданку.

-Підемо в крамничну разом? – запитала Катя.

-Звісно! Я дуже скучила за нею.

Все прибравши, ми зачинили будиночок і пішли в сімейну крамничку «Три сестри». Ідея назви належала батькам, коли наша сім’я була в повному складі. Мама обожнювала квіти і навіяла цю любов нам. Створення букетів, екібан, арок та інших виробів – мистецтво, яке не кожен може освоїти. Матуся вчила поєднувати квіти та аромати, кольори та прикраси. За настроєм покупця відтворити його за допомогою квітів. Зав’язавши волосся, я занурилася в цей процес. Робила все за власною фантазією і виходило дуже гарно. Чомусь згадався вчорашній вечір. У букеті були:  тирлич, агапантус, клематис, лобелії та сині троянди. Все це перев’язане срібно-золотою лентою. Закривши очі, побачила карий, веселий погляд. Не був би він поганцем, я б закохалась по вуха.

-Розкажи мені, Каріно, з ким ти вчора цілувалась на балконі, як Ромео і Джульєтта? – з хитрою посмішкою запитала сестра.

-Це було для завдання. Інакше, я б не змогла дістати об’єкт.

-Ну-ну… Він хоч красивий? – не відліпилась сестра.

-Дуже. Я вже вкотре думаю: «Якби він не був таким чуперадлом, який краде…»

-Та ти закохалась! – закричала сестра і знову почала танцювати.

-Катю! Звісно ні, він напевне вже забув про мене…

-Таке забудеш!? Та ти його ледь з вінця не забрала. Ви цілувались! Якщо він не пам’ятає таку красу,-вона провела рукою по моєму лиці – Він повний йолоп! Або сліпий.

Ми почали сміятися і продовжили роботу за розмовами. А якщо він дійсно забув?

Pov Захар

Прокинувся я лише з ранку. Мене обіграла дівчина! Хоча з одної сторони, я маю бути їй вдячним – вона врятувала мене від одруження. Але з іншої – вона забрала мої статки. Відкривши очі, я зустрівся з стінами своєї кімнати. Вже плюс. Чомусь стало страшно спускатися на низ, бо там буде чекати батько з фразою: «Все синку. Свої бабоси ти профукав. Вали з мого дому і без Мар’янки не повертайся!». Від одної думки здригнувся. Вирішив перевірити карточку. Зайшов в програму на телефоні і захотілося завити. «Ваша карта заблокована…». Залишилася надія на кишенькові. Встав і підійшов до столу, на якому лежав гаманець. Пусто, навіть картки зі знижками забрали. Чорт! Знайду «синю красуню» - приб’ю. В мить згадав про заначку. Спеціально на чорний день заховав. Заліз під ліжко і витягнув коробку з під приставки. Є! Засунув нещасних п’ять тисяч гривень у кишеню в джинсах і одягнувшись зібрався виходити до батьків. Відчув себе підлітком, який побився в школі, розбив вікно і заробив двійку. Ліпше зробити вигляд, що нічого не сталось.

-Доброго ранку,- заговорив я, входячи у вітальну, де завжди снідають батьки – Що сьогодні на сніданок?

-Сідай сину, - заговорив батько з посмішкою – Снідай.

Можливо забув. Якщо так, то чому я банкрот? Вони напевно просто налякали. Так, точно. Не викинуть вони ж сина з власного будинку. Це ж абсурт!

-Олено,- заговорив батько до прислуги – Винеси речі, для мого синочка.

-Які речі, тату?- запитав я з великим здивуванням.

- Думаю, мати вчора тебе попередила, що якщо пропозиції ти не робиш, автоматично вилітаєш з цього дому.

-Але ж я не винен! – закричав я вставши зі столу.

-Умовою було, чи зробиш ти пропозицію, а не чи намагатимешся.

- А де я буду жити? У мене навіть кишенькових не має.

-Це твої проблеми.

Олена винесла валізу і вручила мені. Я ще раз подивився на батьків. І просто вийшов з дому, який колись здавався рідним. Чорт! Ненавиджу його! Так само як і «синю красуню». До мене вибігла мама і маленька надія зародилася в моєму серці.

-Ось,- вона простягнула мені телефон і п’ять тисяч гривень.- На перший час думаю тобі вистарчить.

-Мамо, чому?

-Навчися жити самостійно.

-Але ж я жив самостійно в Америці.

-Синку, жити самостійно – означає самому заробляти на їжу і проживання. А тобі, кожного місяця, батько скидав мінімум десять тисяч доларів! Це не рахуючи оплату за житло і навчання. Заробиш на каблучку, зробиш пропозицію Мар’яні і будеш шикувати далі.

-Ну раз ви мене вигнали, на цій дівчині, я одружуватись не буду. Папа, мамо.

Я демонстративно вийшов з території будинку і пішов у невідомому напрямку. Після кількох кілометрів ходьби, захотілося пити і їсти. Знайшов якийсь магазин і купив там воду і пиріжок з картоплею. Такого, я ще не їв, тому трохи кривлячись – відкусив шматок. Не настільки смачно, але їсти можна. Що ж мені тепер робити? Де знайти житло? В готель не варіант – дорого. До друзів також – в мене їх тут нема, лише в Америці і то, Адам поїхав на відпочинок з своєю дівчиною. Я став безхатьком. Піти в парк і обрати вільну лавочку? Якщо мене впізнають? Куди ж мені? Вирішив прогулятись парком. Хоч подивлюсь, можливо, якась лавочка та й приглянеться. Йшовши доріжкою, дивився на краєвиди. Зараз лише четверта година дня, а людей вже багато. Сонце, розжарює мізки  і хочеться кудись на море. Вже декілька годин ходжу навколо і вже починає світати. Ввечері вийшли всі парочки. Хтось воркує, хтось просто іде розмовляючи, хтось вже цілується. Згадалася «синя красуня» і захотілося її побачити. Ще й її слова: «Пробач, красунчику. Такі, як ти варті більшого покарання,- я захотів зняти з неї маску, але вона направила на мене шокер і мене пронизав різкий біль. Останнє, що я почув, було: -З невдалими заручинами тебе…», вони відлунням ходили в моїй голові і я не помітив, як вже повністю стало темно. Людей в парку, майже не було, тому обравши найдальшу лавочку поклав на неї валізу і сам ліг. Якби хтось сказав, що я буду спати на лавочці, в парку – розсміявся б в лице і не повірив би. Але зараз – ситуація змінилась. Так-сяк у мене вийшло заснути, але мене хтось розбудив.