Глава 140 - версія від 28.06.2020

Минуло кілька годин. Відразу після закінчення операції ...

Я вийшла на вулицю і щільно причинила за собою двері клініки та обімліла. У Лондоні видався справжній сонячний день! Це така рідкість для міста туманів і дощів, що, крім мене, здавалося, все місто висипав на вулиці й радів. Весна вже заявила свої права, всюди розпускалися молоденькі зелені листочки на деревах, кущах, і на клаптиках сірої землі пробивалися острівці трави. Це було так ново і незвично для мене, що захотілося розсміятися. Голосно, на весь голос, без причини. Хоча ні, причина була – операція пройшла успішно, хоча висмоктала чимало сил з мене і змучила Микиту. Він просто нелюдськи втомився, а коли в самому кінці він клав на тацю голку з ниткою, його руки так тремтіли, що мені страшенно стало жаль його.

Я доторкнулась до його плеча і спробувала поділитися своєю енергією, але Микита розгадав мій нехитрий план і відсахнувся.
- Так, відставити благодійність. Я все бачив, як ти тут надривалася з хворим, лампочка Ілліча. Не вистачало ще на мене витрачатися. Значить так, виходиш зараз на вулицю і купуєш саму велику плитку шоколаду, зрозуміло? І їж її, відповідно, там же, прямо на вулиці.
- Я сподіваюся, шоколад за рахунок клініки? – Удавано надула губи я, надягаючи на себе модне французьке пальто з найбільш м'якої вовни. Крій пальто був ультра сучасним – лейб і якість, видавали дорогого дизайнера. Я подумала про те, як стрибала б від захвату ще пару років тому, якби дістала подібне пальто у свою власність. А зараз я звикла до якості, виробила свій стиль. Ось що значить гроші і свобода. Звідки у меня гроші? Родина Алаевих дуже, дуже забезпечена. И Лекс написав заповіт… Всі його гроші – тепер мої. Шкода тільки, що тепер всі ці атрибути, які раніше здавалися межею мрій, зараз вже не радують так. Змінилася сама система цінностей. І я подорослішала – так різко зробила якісний стрибок всього за рік. Так буває – з дитинства в доросле життя. І це непогано.
- Ух, піти чи що кави випити... – Протягнув Микита і не встиг ухилитися від моєї караючої долоні. Я від душі заліпила йому запотиличник.
- Зараз я комусь  вип'ю! Ще й Марині розповім, вона додасть від себе!
- Ей, за що... – Заскиглив, як маленький, Микита, хоча лукавий блиск в очах видававйого справжні думки.
- А то! Тобі з твоїми нервами й шлунком зараз не кава, а бульйончику курячого треба і в ліжко, відпочивати. Заробиш собі нервовий зрив через перевтомлення, і самого лікувати доведеться!
- Чия б корова мичала! – Зморщився Микита і на цей раз ухилився від стусана в ребра. - Гаразд, гаразд, мовчу і слухаю. Зараз поїду додому, викличу таксі. Тебе підкинути?
- Не варто, я прогуляюся, погода гарна. А мені провітритися треба. – Ось цим я з захватом зараз і займалася. Йшла вулицею, без шапки, насолоджуючись тим, як весняний вітер куйовдить відрослі, ледь кучеряве від лондонської вогкості, волосся. Як забирається під сукню светр і розстігнуте пальто. Я раптом почала відчувати себе чудово живою, ніби щойно прокинулася від довгого сну. Я йшла одна по вулиці, тримаючи в руці плитку шоколаду, і згадувала, як зараз в Україні, в моєму маленькому місті. Там теж така ж весна… боязка і ніжна, з первоцвітами в лісах і гілочками котиками, які бабусі продають на стихійних ринках. Там вже щосили співають птахи під вікном у моєй шпаківні, а закохані парочки збігають з останніх уроків, щоб обійматися на лавочках в міських скверах. Я зрозуміла, що скучила по весні свого міста.