Глава 134 - версія від 28.06.2020

Спогади Єллі...

Я швидко згадала той випадок, про який казав П'єр де Бартолі. Це сталося тиждень тому, пізно ввечері, в сильну грозу. В той вечір згасла електрика, і не було зв'язку з містом – мобільний зв'язок не ловив. Погода на Корсиці іноді буває непередбачувана. Моїм частим слухачем опинявся Бастіано – онук П'єра де Бартолі. Адже ми жили на одній віллі, і взагалі, я підозрювала, що його кухаркам та покоївкам довірена найважливіша місія – охороняти і всіляко розважати мене. Відволікати від поганих думок. Зазвичай, Бастіан непогано справлявся, але останнім часом все частіше я помічала гримасу болю на його обличчі вранці. А по вечорах він усамітнювався в кабінеті на другому поверсі з пляшкою першокласного віскі.

Але сьогодні сьогодні я зважилася потривожити спокій Бастіана і дізнатися, нарешті, причину його безпробудного пияцтва.

Я постукала у двері, але ніхто не відповів. Мій страх почав роздуватися, немов величезна жаба, і я штовхнула двері. Вона, до речі, була відкрита. Я побачила дивну картину – палаючі свічки, не відкрита пляшка віскі, порожню склянку і Бастіана, який впустив голову на стіл. На п'яничку він зараз не походив. Тільки на людину, яка страждає від болю. Я кинулася до нього:
- Бастіан, що з вами? Я можу допомогти, відповідайте мені! – Він підняв руку, мовчки. І я жахнулася. Як згодом виявилося, Бастіан нещодавно отримав травму ліктя, але не пішов у лікарню. Він глушив неприємні відчуття знеболювальним та віскі, і навіть не помітив, як на лікті розвинувся абсцес. Я досі не вірила в те, що у двадцять першому столітті існує людина, дорослий чоловік, який так боїться лікарень, що готовий терпіти біль, але не викликати лікаря або не з'їздити в лікарню. Якби він зробив це відразу, то абсцес би не розвинувся, а так...
- Послухайте мене, Бастіан. – Я сама не впізнала власний голос. Він звучав суворо, але заспокійливо, зовсім так само, як я розмовляла зі своїми деякими пацієнтами. – Я лікар. З дипломом. Довіртеся мені. Ця штука може стати смертельною, якщо прорветься під шкіру. Я повинна його випустити. Заспокойтеся і випийте. – Я бачила, що у нього вже немає сил сперечатися, немає сил навіть дотягнутися до пляшки, тому сама зірвала пробку трохи тремтячими руками. І піднесла пляшку прямо до його губ. Горлечко стукнулось об зуби, але я змогла влити в нього трохи віскі. Ніколи було думати. Я втекла на перший поверх за аптечкою. В моїй аптечці було все найнеобхідніше – спирт, скальпель, нитки й голка...
 

- Допоможи мені Бог! – Я підіймалася вже з трудом. Дитині явно не подобалося моє самоуправство. Але інакше я не могла. Девіз лікаря простий – врятувати й зберегти життя, ввірену йому Небом. І неважливо якою ціною. Я вже не могла кинути хворого...
Я розрізала лікоть Бастіана і випустила вміст абсцесу. Це призвело до сильної кровотечі, яке тривало близько години. Коли я закінчила, вся підлога кабінету був залитий кров'ю, а рука була білою і на дотик холодною, як гума.

Я дуже боялася, що зробила щось не так. Але зовні була абсолютно спокійна. Потім я насилу разжала його зуби, щоб покласти кілька шматочків шоколаду зі стратегічного запасу скриньки в його кабінеті. Бастіан отямився рівно настільки, щоб дістатися з моєю допомогою до дивана, що стоїть у тому ж кабінеті, і проковтнути аспірин. Потім він відключився. А я абсолютно марно сиділа над ним залишок ночі, стискаючи його долоню, подумки пропускаючи через нього мої струми сили та життєвої енергії. І молилася. Я вірила рівно на п'ятдесят відсотків і одне й інше, але... щось спрацювало. З ранку заробила зв'язок, і з'явилася електрика. І за Бастіаном приїхала швидка. Його протримали в лікарні рівно півтора дня, і він ганебно втік.

І перше, що зробив, коли повернувся, розцілував мене в обидві щоки з таким запалом, що проткнув щетиною до червоних слідів. Я тільки сміялася і заперечувала, але в глибині душі пишалася собою і тим, що операція, всупереч всьому, пройшла успішно. Лікарі сказали, що навіть у лікарні, вони не змогли провести її краще. Навіть не так – одужання йшло дуже успішно, швидше, ніж вони очікували.
- Напевно, диво? – Простодушно сказав Бастіан, ворушачи ліктем.
- Звичайно, диво. – Підтвердила я і згадавши Лекса і «чудесне рятування» його майже зламаної руки, на мій випускний, розридалася. Бастіан не став нічого питати, просто згріб в оберемок, як дитину і потягнув на диван, де довго і мовчки хитав мене на руках. Парадокси, суцільні парадокси... по Дему я не пустила й сльозинки. Зате по Лексу виплакала всі очі, як відчувала. Нехай говорять, що магії не існує в повсякденному житті. Я знаю, що не все так просто, як здається на перший погляд...