Глава 113

Повернення зі спогадів

- Гей, ти будеш кататися чи як? Що стоїш як бовдур? – Ліна зараз світилася натхненням. Лекс подумки зрадів, що вона не згадувала той випадок. Що вона так гарно крутиться зараз, в білій шубці по синьому дзеркалу озера, і місяць освітлює її, наче прожектор.
- Поки полюбуюся тобою.

 Ліна явно зніяковіла, але їй було приємно, Лекс помітив це відразу. Вона трохи нервово поправила темний локон волосся, заправляючи його за вухо, і покотила до нього.
- Так, вистачить. Ти не менше мене займався, і пам'ятаєш елементи. Дай мені руки, станцюємо разом?
- Станцюємо? – У голосі Лекса прозвучала якась ніжність. Він згадав, що Ліна завжди називала фігурне катання танцем. Так особливо і злегка інтимно, вони каталися повільно, взявшись за руки, роблячи синхронні повороти й кружляючи. Лекс навіть не падав, чому сам здивувався. А можливо це Ліна пожаліла його, направляючи та утримуючи на грані, на вістрі ковзанів.
- Дивись, сніг! Знову сніг! – Казка має властивість швидко закінчуватися. Їх руки розтулилися, але вона все одно залишилася поруч. Лекс бережно пригорнув Ліну за плечі, а та, як дитина, підставила сніжинкам обличчя і долоні. Вона здавалася такою натхненною в цей момент, що стриматися було неможливо. І Лекс відштовхнувся ковзанами, різко і сильно, ніби малюючи пірует на льоду, і притягнувши Ліну ще ближче до себе, поцілував. Це вже не були легкі й обережні поцілунки, як спочатку. Це був справжній поцілунок, який позбавляє дихання і сили волі...

***

Я нарешті відчула тремтіння в колінах. І виною цьому були не ковзани. А неймовірно привабливий, закоханий в мене чоловік поруч, що примудрявся цілувати та кружляти мене в крижаному танці, точно, як по нотах. Крок, крок, поворот... губи в губи й... звичайно, я відповіла на поцілунок. Я могла уникати правди, не могла дивитися в очі, обманюючи себе, але... брехати цьому чоловікові, що завжди танцював зі мною точно в такт, я не могла. Це було вище моїх сил. Тому, так, я відповіла на поцілунок, розуміючи, що більше не буду ховатися від майбутніх почуттів, які пускають корені далеко в наше спільне минуле з Лексом...

Повернувшись додому, ми довго стояли, на моїй кухні.
- Ти підкорив моє серце... – Прошепотіла я. Замість відповіді Лекс стиснув мене у своїх ведмежих обіймах так, що хруснули всі кісточки. А за вікном займався світанок. Буйні промені рожевого золота заливали кухню, малювали відсутню корону над його головою. Корону, чи німб. Я закрила очі, не бажаючи нічого бачити, думати про завтрашній день. Мені хотілося назавжди залишитися з Лексом в дні сьогоднішньому, і неважливо, наскільки складним був би цей день. Головне, щоб з ним удвох. Назавжди.